У ранньому Середньовіччі, візьмемо хоча б цей часовий відтинок, у військових походах, окрім, зрозуміло, вояків, брали участь поети та літописці, тобто люди письма, щоби, у першу чергу, описати особливість військових операцій, прославити мудрого і безстрашного монарха й ословити звитяги вояків. Зрештою, й наше «Слово о полку Ігоревім», якщо з автентичністю там все в порядку, про те ж саме. Отже, література обслуговувала війну, а війна ставала джерелом для укладання – ретельних чи ні – поетичних та історичних хронік. Із часом усе ускладнилося – і війна, і література. З початком двадцятого століття телеграфні аґенства розносили по цілому світові репортажі своїх кореспондентів про ті чи інші воєнні дії з різних частин планети. Література з розвитком комунікацій уже пасла задніх – їй потрібно було кілька років для осмислення. Поезія, звісно, реагувала швидше, але проза, цей літературний важковаговик, мусила спочатку розім’яти свої м’язи, щоби вийти на кін. Показовою ситуацією можна вважати Першу світову війну та літературу про неї. Спочатку про неї написали її учасники – утрачене покоління, яким виповнилося на час початку вісімнадцять-двадцять років. Потім вона стала предметом обсервації тих, хто не брав участі, а згодом і наступних поколінь письменників. Найбільшого розголосу наробили американці та Еріх Марія Ремарк, Осип Турянський, Марко Черемшина, Ярослав Гашек, Ґійом Аполінер, Ніколай Ґумільов. І убитий на війні поет Ґеорґ Тракль, і неушкоджений нею фізично філософ Людвіґ Вінґенштайн однаково ненавиділи війну та служили у війську не з охоти, а з обов’язку, який будь-яка держава оголошує священним та грозить ув’язненням або ж смертною карою дезертирам та ухильникам. Семантика війни одинакова: у ній закладено економічну, психологічну, демографічну складові; різні суперечності суспільного характеру, територіальні зазіхання; бажання захоплювати, володіти, збагачуватися, прикриваючись спеціально приготовленими для таких випадків пропаґандистськими гаслами. Назагал Перша світова, після її проголошення та з початками воєнних дій у Європі, природно розділила тодішніх інтелектуалів – письменників та філософів – на протилежні табори: тих, хто з патріотичних мотивів прославляв силу національної зброї, і тих, хто добачав у черговому всесвітньому кровопролитті антигуманний абсурд. Звісно, що до цього розрізненого хору долучалися тодішні діячі соціалістичних і комуністичних партій, які за прикриттям інтересів пролетаріату дбали про свій зиск і позиції – але це тема іншої розмови. Звичайно, що відверто пацифістські погляди російського письменницького подружжя Мєрежковського та Ґіппіус чи німецького письменника Германа Гессе, який виступив зі статтею «Друзі, досить цих звуків!», були незрозумілими для Ернеста Гемінґвея, Еріха Марії Ремарка чи Ніколая Гумільова та їм подібних молодих добровольців, що розглядали війну як засіб здобуття слави та вкрай потрібного для молодого організму адреналіну. Розуміння і розчарування прийдуть пізніше, коли напишуться «Прощавай, зброє!» і «На Західному фронті без змін». У цих романах постануть брутальні військові будні разом із розчавленими ілюзіями. Досвід війни для цілого покоління та індивідуума безслідно не минає. Подіям Другої світової також довелося зачекати з десяток років, щоби Гайнріх Бьолль, Васіль Биков, Ґюнтер Ґрасс чи Віктор Астаф’єв спробували осмислити свою участь у наймасштабнішій за цілу історію цивілізації війні. Варто також сказати, що будь-яка література про воєнні події ділиться на досвід переможців та травму переможених. Чимало творів з іншого літературного реґіону, зокрема японських і китайських письменників, присвячено японсько-китайській війні 1937–1945 рр. До прикладу, прозаїк Асіхей Хіно фактично виправдовував японський мілітаризм, а його співвітчизник Дзюн Ісікава – засуджував. Очевидно, що травматичні відчуття існують у колишніх вояків обох супротивних сторін, бо в кожній з армій були поранені, убиті, грабіжники, ґвалтівники – зрештою, герої та зрадники. Спробую поміркувати, чому все ж таки українській літературі відмовлено в глибшому осмисленні воєнних дій Другої світової війни. Чи вона сама відмовилася? А була ж Громадянська? І Хвильовий, і Яновський – звісно, не тільки вони – показали протистояння українського суспільства й досягли стилістичних та психологічних глибин в його зображенні. Але ж якою показовою була ситуація з Юрієм Яновським і його романом «Жива вода» у переробленій редакції «Мир», коли письменник вирішив зобразити наслідки Другої світової для України? Чи Довженко з украй відвертими записами у щоденниках. Зрозумілим є факт, що до Першої світової територія України в теперішніх її межах була розділена імперіями, за які українці гинули на фронтах і за царя, і за цісаря. Натомість у Другій світовій настрої населення значно строкатіші, аніж може видатися на перший погляд. Після Голодомору, примусової колективізації, партійних чисток і повальних арештів у сталінському Радянському Союзі – на радянській території України зросла кількість ненависників совітів. У Речі Посполитій багато галичан служило в польському війську, а з 1939 року радянська влада почала призивати галицьку молодь і до Червоної Армії. Зрозумілими, принаймні для мене, були надії та сподівання українських націоналістів на витаючу тоді в повітрі ідею нової війни, яка б поклала край боротьбі й проти Польщі, і проти совітів. Таке переплетіння ідеологем і настроїв, подій не могло бути зображено українською радянською літературою із жорсткою цензурою. Тому виходило однобоко, неправдиво, ялово. Галицьку ж літературу розчавили у 1939. У шістдесяті були спроби показати непросту ситуацію, переважно у творах про Галичину і Волинь – тобто пишучи про ці землі, не можна було оминути всіх складнощів, але радянська цензура шматувала все, що виглядало їй підозрілим. Ґюнтер Ґрасс до останнього приховував свою есесівську молодість, хоча Гайнріх Бьолль, будучи солдатом вермахту, прямо писав і згадував про свою участь у війні. Він одним із перших виступив за оновлення німецької літератури та її мови. Отож, війна, умовно кажучи, з підписанням акту капітуляції не завершується. Вона не завершується ні для кого – ні для Бьолля, ні для Ґрасса, ні для Пауля Целана з його єврейською журбою, трудовими таборами в Трансністрії і попелом пам’яті. Війна не завершується ні для Васілія Ґросмана, ні для Васіля Бикова, які за кожен епізод і за кожне речення ведуть з цензурою нерівний бій. На моє покоління припала ще одна війна – афганська, найбільша з усіх локальних конфліктів, в які встрявав Радянський Союз. А список був чималий – від Кореї, В’єтнаму до подій в Анголі та інших африканських чи азіатських країнах – при постійних і брехливих запевняннях про збереження та боротьбу за мир. У 1979 році, продовжуючи політику підтримки примарних соціалістичних революцій, Радянський Союз уводить у мусульманську країну обмежений, як тоді писали, військовий континґент, щоби допомогти братньому афґанському народові зберегти завоювання Квітневої революції. Невдовзі нашими містами і селами ширяться чутки, що з Афґану прибувають перші вбиті. Радянська армія з усіма її проблемами – від пияцтва, дідівщини, злодійства і самодурства командування – вперше опинилася після 1945 року на справжній війні. І що українська література? Пізніше, у часи перебудови, почали з’являтися твори. Чи вони запам’яталися? Не певен. Документалістики і споминів учасників афґанської війни видано чимало – і це заповнює національну українську пам’ять про неї, але з художньою пам’яттю, її естетичним виміром, в якої інакша природа та завдання у порівнянні з документалістикою чи репортажем, знову не склалося. І от неочікувано внаслідок доведення сучасного українського війська на рубежі 2014 року до вбогого стану, внаслідок зради і корупції та завдяки російській підтримці та її прямому втручанню закривавили Донбас і Луганщина й анексовано Крим. Ось так на околиці Європи, як колись під час розпаду Юґославії – звісно, з урахуванням різниці розвитку подій – Україна почала вести бойові дії на своїй території супроти сепаратистів. Поезія миттєво відреагувала на події Майдану, а згодом – на бої за Слов’янськ, Іловайськ та інші населені пункти. Віршів було багато – написані дітьми, що надсилали вітальні листівки воякам на фронт, і поетами, що повважали висловити свою громадянську позицію. Згодом підтягнулася й проза, до написання якої, окрім письменників, долучилися учасники бойових дій, журналісти й просто небайдужі, які в одну мить відчули незборимий потяг до письма. Як на мене, справи у літературі, за окремими виїмками, в цій тематиці не блискучі. Кращі в кінематографі – може, тому, що брутальність часу потребує більшої візуалізації? Може, така настанова новітнього часу, який зумів через ґаджети нашкодити до певної міри естетиці слова? Може, вимога римських громадян «хліба і видовищ» зосереджена власне на видовищах, а новітні технології наближають нас до події, залишаючи по той бік екрана, тобто в безпеці? За описами бойових дій – тільки описи, за горішнім шаром словесного ґрунту – тільки коріння трави. Поки існує людство – існуватимуть війни в парі зі спробами зберегти увесь цей бруд на письмі. І нам не уникнути відповіді на запитання: якою буде наша література і мова по війні?
08.01.2021
Джерело: zbruc.eu.
Прокоментуєте?
