Так склалося, що мова належить усім. З дитинства ти всотуєш слова, потім тебе примушують вивчити абетку та вчать їх записувати. Вчать граматики і синтаксису, ти почерпуєш заборонену лексику від старших дітей і дорослих – і врешті завершуєш навчання у школі (принаймні, так було за моїх часів) випускним твором щонайменше на вільну тему, пише zbruc.eu. Інші твої ровесники, здобуваючи професію, користуються мовою, але не в тій мірі, що ти – бо ти, обравши її для писання віршів чи прози, стаєш її заручником, іншими словами – письменником, тобто людиною без професії. Якщо інженерові, економістові, електрикові чи, принаймні, маляреві потрібно пройти відповідні курси і дізнатися про тонкощі професії, то письменникові, окрім, звичайно, загальної освіти, самоосвіти та власних інтелектуальних напрацювань, правду кажучи, вчитися ніде. Принаймні, щось почерпнути можна з двох джерел – книжок, написаних іншими письменниками, і життєвого досвіду, але коли він прийде?.. Зовсім не хочу стверджувати, що усе так однозначно, бо серед письменників є різні приклади: Шевченко учився на маляра, Карлос Фуентес і Пабло Неруда були дипломатами, Борхес – бібліотекарем, хтось – журналістом, хтось професорував. Отож письменство – це поле битви, постійне доказування собі та іншим у вправності послуговуватись словами, в умінні їх упорядковувати, укладати в логічну розповідь, скеровану до читача, якого, коли ти за письмовим столом, не видно. Він – уявний, примхливий, йолопуватий, неотесаний чи навіть байдужий. Або: зримий, освічений, уважний, проникливий – тобто, як кажуть, на рівні. Оскільки ознак професії нема, то записувати слова можна олівцем на папері, а можна на комп’ютері – але однаково ніщо не може змінити опору слів, з якими письменникові доводиться постійно мати справу. Інші люди проминають потоки слів легко й не задумуючись, їх не разять неоковирні речення журналістів, примітивна мова шоферів чи збіднілий лексикон продавчинь – для них це мовні потоки, до яких звикаєш; але письменник, надто чутливий до вживання слів, відчуває цю непоборну можливість поправити цей наспіх збитий з різних дощок дім мови. Письменник бере цей живий, але такий пручкий матеріал і впорядковує. Зрештою, опір мови нагадує мені, щоби бути геть відстороненим від усіх тепер популярних понять та явищ, в яких вбачають аґресію чи приниження, все-таки боротьбу і приборкання. Дозволю собі порівняти стосунки письменника та мовою із весняним паруванням білих чапель. В усіх цих випадках продовження і відтворення, що закладене як механізм вічного життя, передбачає насилля та опір. Ну, така вже природа творчості, панове. Коли проза ще виборює собі місце під сонцем у змаганні й боротьбі за читача, то поезія – делікатна сув’язь письма, як пилок на крильцях бджоли, тішить небагатьох, а напоює медоносним нектаром взагалі мізерну кількість спраглих. Що би там ми собі не придумували, та все-таки стосунки зі словом – в першу чергу, найбільша морока і незручність для самого письменника. З одного боку, людство придумало для слів своєрідні тюремні пута – енциклопедії, словники, лексикони, збираючи в систему певної мови живий і хаотичний словесний матеріал. Бо в житті слів, як у будь-якій формі життя на нашій планеті, усе відбувається не за нами визначеною схемою: народження-життя-проминання. Як людина без професії, тобто слуга слів, їхній раб, може впоратися з усіма тими арештантами, замкненими під коленкоровими обкладинками словників, і одночасно вловлювати мовні синусоїди, що провисають в космічному просторі мови блукаючими метеоритами, запилюженими хвостами комет, притишеними синкопами. Ця відсутність ознак професії створює для багатьох ілюзію спрощеності писання і поводження зі словами. Ось чому в час всесвітнього володіння інтернетним письмом стирається до невпізнаваності головна ознака письменника, його захисник і фортеця – стиль. Зрозумівши, що слова належать усім і що нема над ними жодного пана, а отже, й нема перед ними відповідальності. Бо стиль – це не тільки припасованість слів, їхній список, це форма та глибина думки у парі з природною красою вислову. Навіть біблійні тексти, не кажучи про «Пісню пісень», сповнені поезії. Щоправда, для людини без професії, тобто письменника, природа словесної творчості приготувала своєрідний подарунок – мінімальні засоби для втілення задуманого. Найперше – придуманий текст можна просто оповідати, проговорювати, відточувати його подумки. Можна записати, тобто складена зі окремих слів мова письма, поки дійде справа до друку і книжкового втілення, уже цілісно скріплена сполучниками та розділовими знаками, утворює суцільне мовне полотно. У людини без професії сьогодні в арсеналі багато чого – ґаджети, різні програми для можливого графічного оформлення тексту, але все це ніщо або майже ніщо у порівнянні з тим, що текст мусить бути оживлений єдиною кровоносною системою живого слова та бути чутливим, як нервові закінчення. Інколи, розмірковуючи над природою письма та стимулами це чинити, приходять до голови геть радикальні думки – ну хтось же колись записав перші слова, можливо, їх видряпав на скелі, а тоді прийшло прозріння використовувати перґамент, а згодом винайшли спосіб варити папір, а тепер вже записувати й зберігати в цифрі. Та все ж книжники, переписувачі, письменники, маючи справу зі словом, його формою, значенням, чорнильною барвою чи друкарським запахом шрифту, мусіли спочатку те слово уявити, а уявлення чи просвітлення слова зрідні алхімічним пошукам. Не варто забувати, приміром, що поява літератури пов’язана з цивілізаційними процесами, які здатні були себе відрефлектувати, самоусвідомити та осмислити, тому й постає найдавніший відомий для нас «Епос про Гільгамеш» як записана словами модель світу конфліктів. Бо одним із тисячі можливих визначень літератури може бути те, що це запис самоусвідомлення себе і світу в тих постійних і блукаючих, від клинописних записів до нинішніх, відомих нам сюжетах. Письменник найменш загрожений втратити професію, бо видимих її ознак не має. Ніхто не може точно оповісти, як з мільярдів слів народжується зв’язаний текст, який ніхто до тебе не створив. Ти володієш виключно засобами – олівцем, стосом паперу, комп’ютером, вордівською програмою, але процес писання відчуваєш інтуїтивно, наче метафізику – без пояснень, на віру. Бо те, чого не можна пояснити логікою чи виміряти – не може уважатися професією, але годиться як вид діяльності. Письменник походить від слова письмо і писати. Буквально – письменні не можуть уважатися письменниками, бо вони не творять нічого, а тільки копіюють. Переписувач – зовсім не письменник, а копіювальник – не зовсім маляр. Отже, до усіх зовнішніх атрибутів додається природній дар селекціонувати слова, добирати їх, уміння тими словами записувати думки, вибудовувати світи, героїв, підкоряючи їх своїй волі. Виглядає, що, окрім всього, слова потребують інших просторів – чи то світу уяви, чи то світу книжної традиції, чи, може, світу точних деталей, які побачити, прочитати, відтворити і записати може тільки людина без професії. Усе в цьому світі змінне, але й нема нічого нового під сонцем, чого ще не було, як твердить Еклезіаст. Якщо хтось уважає, що письменник – це той, хто пише книжки і заробляє ними, то це буде тільки частина правди, бо пишуть і заробляють й автори кулінарних рецептів, але хіба вони письменники?
