Тільки-но Нью-Йорк накрило теплом – я взявся перечитувати «Хозарський словник» Мілорада Павича. Весна була затяжна, й протягом тривалого часу мені снилися сни. Такого урожаю снів я давно не збирав. Отож, щоранку намагався пригадати деталі та розгадати їх. Але відтворення того, що було таким зримим і зрозумілим у сні, насправді розсіювалося й зникало, наче призахідне світло. Саме з цього приводу й пригадався роман-лексикон на сто тисяч слів, у якому хозарська секта ловців снів прозирала в майбутнє і носила, як тягар, минуле. Винісши розкладне крісло, я знайшов місце під крислатим горіхом, віття якого встигло вже вбратися в зелений жупан. Кульбабки повідцвітали, і рвучкі вітри кудись порозносили їхнє сім’я. Натомість піднеслися білі голівки дикої конюшини, яка невідь-звідки опинилася тут. Я читав книгу аж до змроку, аж поки вечірні хмари не підійшли до океану, як стомлені дервіші, й не стали в чергу прохачами на нічліг. Це не час світляків, і як тільки густіша темінь розливалася навколо, розібрати друковане письмо було вже не під силу. Словом, я сидів за читанням, час від часу споглядаючи за весняним герцем рослин та їхніми незмінними супутниками – басовитими джмелями та всілякою щойно народженою мушвою. Жодному фахівцеві з давньої літератури, яким був Павич, не прийшло б до голови так перетасувати скупі історичні факти, базуючи оповідь на знищених версіях примарного словника, упорядкованого Теоктистом Нікоським і виданого друкарем Йоханесом Даубманусом. Не спало б на думку, що безслідно зникле серед інших етносів плем’я хозар, яке свого часу займало чималу територію між Каспійським і Чорним морями, можна прочитати за історичною хронологією, археологією, трьома головними релігіями, снами і навіть детективним сюжетом, у якому замішані славістка Дорота Шульц, бельґійська родина Ван дер Спаків і кельнерка Вірджінія Атех та одночасно вбиті дослідники хозар д-р Абу-Кабир Муавія та д-р Ісайло Сук. Але, окрім усього, Павич був письменником. До того ж – ще й поетом і зумів у давні події вплести поезію, яка оживила сумнівні й недостатньо вивчені відомості. А незмірна фантазія та вигадка об’єднали, здавалося б, каскад непоєднуваних подій, історичних персонажів та книжних джерел. Пригадую своє перше враження від «Хозарського словника», яке почалося зі спротиву, хоча й тоді я не міг скаржитися на брак читацького досвіду, але ці нудні, як тоді видавалося, настанови – як читати, як користуватися, на що звернути увагу, що потрібно пам’ятати – знеохочували читання. Однак непокоїла перша фраза про мертвого читача, і нанизування очима літер продовжувалося. До «Хозарського словника», тобто до 1984 року, Павичева бібліографія налічувала три збірки віршів, п’ять збірок оповідань та п’ять наукових монографій. На час виходу роману письменникові виповниться п’ятдесят п’ять років. Він знавець барокової літератури, професор. Чи був він задоволений зі свого письменницького доробку? Не знати, але щоразу, коли автор починає писати новий твір, то перебуває на роздоріжжі. Павич також перебував на перехресті, бо можна було повернути праворуч – і далі займатися літературознавством, можна було ліворуч – і подовжувати писати оповідання чи виступати з критичними статтями, а можна було ризикнути, хоча довготривалості та змісту жодного шляху передбачити неможливо. Що підштовхнуло його на ризик приступити до писання експериментального роману, базованого на історії втраченого словника? В одному зі своїх телеінтерв’ю Павич іронічно зауважив, що до «Хозарського словника» він був найменш читаним сербським письменником, а після того роману – найбільш. Може, все-таки бажання бути прочитаним? Може, його переслідували сни, й одного разу в закинуті сіті хозарських ловців він і потрапив. Тобто в такий спосіб запліднився задум, від якого все й почалося? Отож, без чого і кого не було б «Хозарського словника»? Питання наївне, однак не зовсім. Зрозуміло, що без Павича, який написав цей дивовижний текст, однак певні джерела все-таки цьому передували. Словник, лексикон, абетка, енциклопедія – це спроба структуралізації світу тими засобами, які нам доступні: тобто назвавши оточуючий нас світ, ми упорядковуємо простір, в якому нам зручно або який хочемо зрозуміти. Звісно, що Павичева ідея полягала у тому, щоби максимально зашифрувати джерела свого роману, розповівши у передмові як складовій частині твору історію хозарського словника, наповнивши його міфологічним та містичним змістом. Чим же цікавий давно зниклий народ, що розчинився серед суміжних племен, сучасному читачеві? Насамперед цим зникненням, втратою життєвих сил, буттєвим страхом перед викликами, які зітруть на порох його кров, письмо, мову, затруть найменші сліди або відлуння згадок про них. Але залишився словник, який також не перетривав час – тільки існують ті два примірники, які про щось свідчать. Якими шляхами Павич підійшов до творення свого тексту? У ранніх збірках оповідань він не цурається використовувати прийоми фантастики, перетворюючи дійсність на перетікання часу в формах сну. Безумовно, що Борхес й Умберто Еко – це зримі попередники Павича. До цього списку можна додати й Ґарсію Маркеса, особливо оповідання «Неймовірна й печальна історія про простодушну Ерендіре та її безсердечну бабцю». Власне, проза двадцятого століття, вдавшись до експериментування, змішала реальність з фантазією, як це практикують винороби, змішуючи для отримання нового аромату два сорти вина. У Павича історія хозар стає центральним стрижнем його оповіді, а їхній утрачений словник – ключем для розгадування головних питань людського буття в нелінійному оніричному просторі. Чого нема у Борхеса? У нього нема тих згустків поезії, якими, як правдивий бароковий майстер, удекоровує свій текст Павич, а джерела тієї поезії – звісно, національні: сербські, а ширше балканські. Написавши до свого словника статті-гасла (читаймо розділи), Павич поділяє книгу, наче розламує хліб, на три частини за основними релігіями – юдаїзмом, християнством та ісламом, призначаючи нам, читачам, зустріч із персонажами там, де б ми їх ніколи не зустріли, і проводить їх тими шляхами, якими б вони ніколи не ходили. Дивовижні життя переживають деякі з них, умираючи й воскресаючи, щоби легко перейти з епохи в епоху, змінившись на лиці, назватися новими іменами, але не покинути тягаря пам’яті. До прикладу, хозарська царівна Атех, що на повіках носила букви із забороненої хозарської абетки – бо, побачивши їх, можна було померти, – була захищена від будь-яких напастей у сні, бо, як сповіщає нам автор, найбільш уразливим простором для хозар – був простір сну. Взагалі, добірну стилістику оповіді в «Хозарському словнику» розподілено між академічною сухістю викладу, бароковою пишністю, почерпнутою з середньовічних першоджерел, та особливою поетичною манерою притчових уривків. А що Еко? «Ім’я троянди», опубліковане італійським професором семіотики у 1980 році, побудовано за принципом радіосхеми й архітектурного лабіринту. Ну, бібліотечні лабіринти були вже в Борхеса, тому цей принцип одночасного заплутування й розплутування подій у тексті виявився життєздатним. Звісно, що роман Павича – роман постмодерністський, який не проголошує смерті літератури чи смерті роману як жанру, але пропонує іншу версію, в якому розповідається про смерть цілого народу і про його сни. Недаремно у своїй статті «Початок і кінець роману» сербський письменник стверджував, що для нього особисто стирається різниця поміж романом і архітектурною спорудою. Тобто вкотре стверджується принцип інтелектуального блукання текстом у пошуках читацької насолоди у парі з перепрочитуванням вічних питань буття. У 1986 році Павич відгукнувся на смерть Борхеса невеличкою статтею, опублікованою під назвою «Відхід Борхеса». У ній, роздумуючи над значенням відкритого Борхесом методу письма, сербський колеґа зауважує, що арґентинець показав нам своїми оповіданнями кризу реалістичного роману і підштовхнув до створення чогось нового; показав наше застаріле уявлення про поезію – і надихнув нас на пошуки іншого. Я дочитав роман наступного дня, коли погода зіпсувалася: цілий день пражило, а під вечір небо затягнуло фіолетовими хмарами й над океаном спалахували грубі жили весняних блискавок. Розпочалася злива, яка триватиме три дні, згідно із прогнозом погоди, вичитаним з інтернету. А коли перші масні краплі впали на розкриті сторінки «Хозарського словника», подумалося про небезпеку: що всі ці, впорядковані в суцільну сув’язь тексту, літери може змити дощова вода, і щоби цього не трапилося – хтось же мусив воскресити не тільки хозар, але й мертвого читача.
Джерело: zbruc.eu.
