Надходить пора затяжних дощів. Будинок пахне сливами. У дворику – карликові троянди витримали серпневу спеку, але пишний гібіскус прив’яв й починає жовтіти. На приватних ділянках, виділених для любителів вирощування овочів на Міллер Філдс, за літо виросла кукурудза та другий урожай маргеландської редьки. Проїжджаючи мимо на ровері, я помітив пару немолодих китайців, що поралися, не розгинаючи спин. Дивлячись, як вони дбайливо укладають зібраний врожай редьки, я подумав про Сарамаґо. До чого тут редька – запитаєте? Ну, це доволі відома історія, що Сарамаґо – вуличне прізвисько, яке при записі муніципальний урядовець приписав до родинного де Суза. Де Сузів дражнили сарамаґою, тобто редькою. Можливо, той невідомий нам урядовець таким чином помстився за щось або просто покепкував. Попри Лісабон і Порто, портвейн і фаду, у мене був досвід із портуґальцями в Ньюарку, коли одного разу, заблукавши, проїхався через Little Portugal. Там – фасади будинків можуть бути прикрашені портуґальськими прапорами, а стіни ресторанчиків удекоровані узорами із синьої керамічної плитки. Уздовж вулиць вас супроводять портуґальські назви крамниць, рибні базарчики та емблеми національної збірної з футболу. Портуґальці почали селитися тут із 1950-х, започаткувавши масову леґальну й нелеґальну еміґрацію. Ось чому з тих років Ньюарк знане й популярне в Портуґалії місто. Одна з найбідніших донедавна країн Західної Європи не могла не закорінитися в Америці, бо колишня слава морської держави, що покривала внутрішні декорації своїх церков бразильським золотом, давно минулася. Сарамаґо, чи правильніше Сарамаґу, як він сам оповів у пронизливій історії своєї родини в нобелівській лекції «Про те, як герої вчать автора ремеслу», в дитинстві ні про яке письменство й гадки не мав. Він цілком вдовольнявся б, як його дід із бабою, Жеронімо і Жозефа, вирощуванням й продажем поросят. А ночуючи влітку з онуками під фіґовим деревом, розповідав би їм, як переповідали йому, різні-прерізні життєві історії. Але в якийсь момент портуґальська мова, якою в його родині користувалися всі хто як хотів, перетворилася для юного Жозе на письмо. А справжнє відчуття письма прийшло доволі пізно у віці п’ятдесяти п’яти років, коли письменник написав «Підручник живопису й каліграфії». Поміж першим романом «Земля гріха», виданим у 1947 році, і другим – тридцятирічна перерва. Погодьтеся, що нечасто трапляється саме така письменницька біографія, щоби після доволі тривалого часу письменник знову ризикнув сісти за стіл й писати. Очевидно, ці тридцять років не минули даремно, бо стиль і мова Сарамаґо зцементувалися. Як він згадував, перші книжки почав скуповувати приблизно в дев’ятнадцятирічному віці. До того часу жагу читання втамовував у публічних бібліотеках. Середньої освіти юний Жозе міг і не отримати, бо батькам було не під силу платити за навчання, тому він подався вчитися на автослюсаря до технічної школи, у якій – як не дивно – старанно викладали також літературу і французьку мову. Невипадково усвідомлення соціальної справедливості у Сарамаґо вкорінилося досить рано, і цілком логічно, що він уступив до забороненої тоді в Портуґалії комуністичної партії. За ним утвердилася приналежність до лівої ідеології, внаслідок чого часто ставав безробітним, але це було в часи диктатури Салазара. Багато років пізніше вихід роману «Євангеліє від Ісуса» покладе відлік найвищій точці протистояння письменника із суспільством, насамперед із клерикальними і урядовими колами. Полеміка і критика, звісно, зосередилися на способі потрактування основних біблійних канонів. У католицькій країні, якою є Портуґалія, така письменницька сміливість сприймалася як свідома провокація і богохульство. У тій же лекції, прочитаній у Стокгольмі, Сарамаґо дає зрозуміти всім своїм опонентам, що роман про події, що відбулися в Палестині дві тисячі років тому, він написав із сумнівів, додаючи до цього, що обрав метод, яким користуються реставратори старих картин, що ретельно виявляють різні нашарування. Вони намагаються, чистячи домальовки, допастися до першотвору, до правди чи, іншими словами, істинності. Уся провина Сарамаґо в романі виявилася в кількох деталях, у яких він «приземлив», подаючи образ Ісуса як звичайної людини. Ця «зневага» до сакрального тексту, вказували його критики, є головним ґанджем. Тут, звісно, співвідношення канонічного та єресі зримо проступає в «Євангелії від Ісуса», тобто наскільки сучасний письменник може відійти у своїй інтерпретації від догматичних принципів в осягненні Боголюдини. Інколи кажуть: що ви хочете – такий роман написав лівак, комуніст. Так, усе це правда, але Сарамаґо не виглядає мені атеїстом, він пішов шляхом відтворення давніх богословських полемік, що деякі давно відкинуті Церквою. У національній культурі, в якій формується той чи інший митець, існує щонайменше кілька дверей, якими можна виходити у світ. Фернандо Пессоа – це такі портуґальські двері, і тому він не залишився поза увагою Сарамаґо. Пессоа – європейська літературна таємниця, яку лише по смерті визнано за одного з найбільших поетів 20-го століття. За життя він писав і публікував свої твори під багатьма гетеронімами, але це не просто було літературне маскування. Багатьма ці імена сприймались як реальні. До такої пастки потрапив юний учень – O sancta simplicitas – технічної школи Жозе де Суза Сарамаґо, який надибав у літературному журналі вірші якогось Рікардо Рейса. Фернандо Пессоа у зрілому віці повернувся до Портуґалії, хоча виростав та навчався в колоніальній Африці, де працював його вітчим. З повернення отого Рікардо Рейса й розпочинається роман Сарамаґо, що прибуває пароплавом до Портуґалії з Бразилії. Він лікар за фахом, але поезія для нього не просто захоплення, вона – сенс його життя. Прикметно, що Рейс повертається на батьківщину в рік смерті Пессоа, тобто у 1935 році. Не варто бути неабияким істориком, щоби пам’ятати, що притиснена до самого моря Портуґалія у той час була під диктатурою Антоніу ді Салазара. Портуґальський фашизм, до речі, під час Другої світової війни займав нейтралітет, але всередині країни чинив репресії і жорстко придушував будь-який спротив. Роман Сарамаґо надзвичайно багатоплановий: із одного боку – він про поезію. Ну, не прямо так – ось вам я зараз про поезію, дорогі читачі. Це особлива поетична біографія, в якій діють й переплітаються придуманий гетеронім та його творець, тобто Рікардо Рейс та Фернандо Пессоа. Відомо, що Пессоа переживав важкі внутрішні сумніви після повернення і тому видумував різних поетів і наділяв їх певними придуманими біографіями, творчість яких – часто антагоністична за стилістикою. Його основні гетероніми: Алберту Каейру – буколічний поет, Рікарду Рейс – неокласицист, Алвару де Кампуш – авангардист. Це три головні, але літературознавці, вивчаючи листи та архіви Пессоа, знаходять десятки інших імен. На роль головного героя Сарамаґо вибрав чомусь Рікардо Рейса, який, з одного боку, стає уважним дослідником Лісабону, бо власне за його мандрами, помешканнями та роздумами письменник відтворює передвоєнну епоху. З іншого ж, Рейс – читач, що протягом виділеного йому Сарамаґо художнього часу намагається дочитати роман Герберта Куейна «Бог лабіринту», цей автор, як і сам роман, виплід іншої містифікації ще одного чародія – Хорхе Луїса Борхеса. Зрештою, в оповіданні «Аналіз творчості Герберта Куейна» Борхес розповідає про основні твори неіснуючого письменника, вводячи читача в чергову оману. Взагалі тема лабіринту тексту і лабіринту життя, в якому опиняються герої Сарамаґо, як і кожен із нас, показує цілковиту заплутаність життя персонажів та їхніх прагнень. У якомусь сенсі – роман про пошуки смислів, у якомусь – про епоху, але насамперед про складність людської природи. Сарамаґо перетворює в тексті запахи і вулиці портуґальської столиці на поетичний екстракт, який мав би надати нової життєвої енергії одному зі своїх блудних синів, але чи то така епоха, чи то такий склад характеру, що Рікардові Рейсу ніяк не вдається з цим упоратися. Навіть два жіночих персонажі – готельна покоївка Лідія і юна Марсенде, з якими головному героєві доводиться спілкуватися, писати їм листи та вірші, не зараджують його втомі від життя. При кінці роману Рейс зустрічається з Пессоа, вони розмовляють про недочитану Рікардом книгу і обоє розуміють, що їхній час завершується, бо через кілька наступних речень письменник Сарамаґо поставить фінальну крапку на місці, де закінчується море й очікує земля. На початку тексту, коли Рікардо Рейс сходить на лісабонський берег разом із іншими пасажирами свого рейсу й вони потрапляють під дощ, то автор роману припускає, що іноземці насамперед клянуть тутешню погоду так, наче там, звідки вони прибули, усе набагато краще.
Джерело: zbruc.eu.
