Ходив над океан, усе як завжди:
на палях – баклани і мартини,
приплив – так собі, зате вітряно.
На мокрому піску – тисячі слідів.
Ходять і ходять, хоч вітер зриває голови,
але кутаються в куртки і капюшони.
Познімав на телефон, посидів на стовбурі
зваленого дерева. Подумав про вірші:
«Почну рядок, мабуть, з мартинів,
коли повернуся домів» – і забув про це,
бо вдивлявся як тане в синьому просторі
біла цятка яхти біля темного танкера.
Потім почув одномоторний літак.
Він торохтів, захлинаючись, над головою.
Мартини не переобтяжені моєю присутністю,
позлітали з паль і сіли на березі.
Мабуть, привчені, що їх підгодовують,
але в моїх кишенях не було нічого,
окрім телефона й, прилиплої у рові кишені,
скріпки для паперу. Ну, хоч би щось прихопив:
я винувато стояв перед ними,
розводячи руками. Раптом на піщаній
доріжці, порослій усілякими кущами,
з’явилося п’ятеро дорослих з трьома дітьми.
Діти кинулися до мартинів і ті знову
подалися убік паль. Дорослі повсідалися
на пісок, а діти розібралися до футболок.
«Загартовані, – подумалося, – або батькам по фіґ?»
Діти гасали вздовж берега. Я кутався в куртку.
Там, де за танкером розчинилася в імлі яхта,
була моя батьківщина, вірніше напрям до неї.
Вітер дужчав. Тріпотіли рукави діточих
футболок. Танкер наближався.
Так-так я, часто сюди приходжу
постояти перед океаном і вдивлятися у напрям
батьківщини. Нині ж діти герштикалися,
збивали мене з першого рядка,
із роздумів про батьківщину. Я був злий на них
та їхніх безпечних батьків,
наче у мене немає інших клопотів:
а тільки перейматися чужими дітьми?
Наче немає батьківщини, а тільки – напрямок?