Василю Голобородьку — 75!

0
444

Національна спілка письменників України, а також Луганська обласна організація НСПУ вітають відомого українського поета,
лауреата Національної премії імені Т. Шевченка
Василя Голобородька з 75-річчям!

7 квітня сповнилося 75 років українському поетові Василеві Голобородьку, лауреатові Шевченківської премії і вимушеному переселенцеві з окупованого Луганська.
Поет народився 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині і прожив там більшу частину життя, у 2000-х перебрався до Луганська, який був змушений залишити 2014 року.
Національну премію України імені Тараса Шевченка отримав 1994 року за дві зі збірок своїх поезій.
Василь Голобородько почав друкуватися у пресі на початку 1960-х років, але скоро став неприйнятним для радянської системи. 1967 року його виключили з Донецького педінституту за «дії, несумісні зі званням радянського студента» – через те, що він поширював серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». До навчання в Москві Голобородька не допустили. З кінця 1960-х до середини 1980-х його твори не друкували в Україні, хоча вони виходили за кордоном.
За свою першу надруковану в Україні 1988 року збірку поезій отримав премію імені Василя Симоненка.
На день народження поета-шістдесятника відгукнулася поетеса, культурологиня й філософка Оксана Забужко, яка назвала Василя Голобородька «одним із найвидатніших митців, якого подарувала світові луганська земля», «одним із найталановитіших поетів нашого «задушеного Відродження» 1960–70-х». Забужко також навела у фейсбуці слова поета, правозахисника й дисидента радянських часів Василя Стуса (загинув у радянському концтаборі 1985 року) про це покоління: «У молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька…»

Викрали моє ім’я
(не штани ж — можна і без нього жити !)
І тепер мене звуть
той, у кого ім’я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію, то всі дізнаються, що сіяв той,
у кого ім’я викрадено,
а на білих стінах я завжди пишу :
стіну вибудував той, у кого ім’я викрадено.
Привітальні телеграми і листи
ідуть уже на моє нове ім’я,
на ім’я того, у кого ім’я викрадено.
Уже всі примирилися (бо ж і сам давно)
із моїм новим ім’ям.
Дружина теж звикла.
Тільки от не знаю, як бути дітям,
як їх кликатимуть по батькові ?

Називаємо вогнем невогонь
тішимося тим щоденно
молимося вогню що вмер
— птахи замовкли —

У кожного є світильник
але помиляємося
бо в жодному немає олії
— птахи відлетіли —

На кострище сходимося
щоб позичати іншим жар
але знаходимо попіл
— птахів не було —


А той літак, що летить до країни соняшників,
не здійснить посадки, бо там немає аеродромів,
а моя підказка, що той літак,
як лелека, може сісти на хату,
або, як жайворонок, у поле,
чи, як бджола, просто на соняшник,
безглузда, як моє себезаспокоєння.

А нам би не ходити далі,
де стежки під назвою : щоб заблудився.
Зараз вони рівні й гладенькі — коч котися —
а далі ховаються під широке листя трав.
Або виведе на кручу перед проваллям і щезне,
бо далі стежка під назвою : щоб не повернувся.


Ти живеш у далекому білому місті,
на високому поверсі,
твій будинок примітний :
там неоновий напис холодним світлом
видніється вдень чіткими літерами з газети,
вночі — криштальниками солі з Чумацького Шляху.

Чи ти бачиш мене ?
Я хоч і живу у низенькій хаті
— притисненій небом
і вічністю до землі —
та є ж і у ній віконце,
що світиться вдень і вночі
невигасаючим світлом.

Коли ми одночасно звертаємо погляди
одне на одного,
то птахи, що сидять на дереві
між нами — павичі :
з лівого боку — пава,
з правого боку — павич.

У жовтім колоссі
живуть птахи із жовтими крилами
яких немає в жодного птаха

Повіє вітер
птахам захочеться полетіти
зніметься усе поле і полетить
Щоб послухати жовтих пісень
змайструю клітку
і посаджу туди одного птаха
Поле полетить
всього не спіймаю
одному птаху боляче на самоті


Щоб мені боліло, я відчинятиму правдиві двері,
а зайду зовсім не туди, куди йшов.
І тоді з’явиться біль, і я не знатиму,
куди сховати ту блискучу монету,
щоб і сам не бачив :
зашити в пухову перину,
кинути в копицю сіна
чи покласти на дорозі, щоб сороки вкрали ?
Виміняю мою блискучу монету на коника,
зачну свистіти, може, подумаю, що мені не болить,
бо на глиняному конику хіба далеко поскачеш!

Ганна Гайворонська, в.о. Луганської ОО НСПУ

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я