Національна спілка письменників України, а також Луганська обласна організація НСПУ вітають відомого українського поета,
лауреата Національної премії імені Т. Шевченка
Василя Голобородька з 75-річчям!
7 квітня сповнилося 75 років українському поетові Василеві Голобородьку, лауреатові Шевченківської премії і вимушеному переселенцеві з окупованого Луганська.
Поет народився 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині і прожив там більшу частину життя, у 2000-х перебрався до Луганська, який був змушений залишити 2014 року.
Національну премію України імені Тараса Шевченка отримав 1994 року за дві зі збірок своїх поезій.
Василь Голобородько почав друкуватися у пресі на початку 1960-х років, але скоро став неприйнятним для радянської системи. 1967 року його виключили з Донецького педінституту за «дії, несумісні зі званням радянського студента» – через те, що він поширював серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». До навчання в Москві Голобородька не допустили. З кінця 1960-х до середини 1980-х його твори не друкували в Україні, хоча вони виходили за кордоном.
За свою першу надруковану в Україні 1988 року збірку поезій отримав премію імені Василя Симоненка.
На день народження поета-шістдесятника відгукнулася поетеса, культурологиня й філософка Оксана Забужко, яка назвала Василя Голобородька «одним із найвидатніших митців, якого подарувала світові луганська земля», «одним із найталановитіших поетів нашого «задушеного Відродження» 1960–70-х». Забужко також навела у фейсбуці слова поета, правозахисника й дисидента радянських часів Василя Стуса (загинув у радянському концтаборі 1985 року) про це покоління: «У молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька…»
Викрали моє ім’я
(не штани ж — можна і без нього жити !)
І тепер мене звуть
той, у кого ім’я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію, то всі дізнаються, що сіяв той,
у кого ім’я викрадено,
а на білих стінах я завжди пишу :
стіну вибудував той, у кого ім’я викрадено.
Привітальні телеграми і листи
ідуть уже на моє нове ім’я,
на ім’я того, у кого ім’я викрадено.
Уже всі примирилися (бо ж і сам давно)
із моїм новим ім’ям.
Дружина теж звикла.
Тільки от не знаю, як бути дітям,
як їх кликатимуть по батькові ?
Називаємо вогнем невогонь
тішимося тим щоденно
молимося вогню що вмер
— птахи замовкли —
У кожного є світильник
але помиляємося
бо в жодному немає олії
— птахи відлетіли —
На кострище сходимося
щоб позичати іншим жар
але знаходимо попіл
— птахів не було —
А той літак, що летить до країни соняшників,
не здійснить посадки, бо там немає аеродромів,
а моя підказка, що той літак,
як лелека, може сісти на хату,
або, як жайворонок, у поле,
чи, як бджола, просто на соняшник,
безглузда, як моє себезаспокоєння.
А нам би не ходити далі,
де стежки під назвою : щоб заблудився.
Зараз вони рівні й гладенькі — коч котися —
а далі ховаються під широке листя трав.
Або виведе на кручу перед проваллям і щезне,
бо далі стежка під назвою : щоб не повернувся.
Ти живеш у далекому білому місті,
на високому поверсі,
твій будинок примітний :
там неоновий напис холодним світлом
видніється вдень чіткими літерами з газети,
вночі — криштальниками солі з Чумацького Шляху.
Чи ти бачиш мене ?
Я хоч і живу у низенькій хаті
— притисненій небом
і вічністю до землі —
та є ж і у ній віконце,
що світиться вдень і вночі
невигасаючим світлом.
Коли ми одночасно звертаємо погляди
одне на одного,
то птахи, що сидять на дереві
між нами — павичі :
з лівого боку — пава,
з правого боку — павич.
У жовтім колоссі
живуть птахи із жовтими крилами
яких немає в жодного птаха
Повіє вітер
птахам захочеться полетіти
зніметься усе поле і полетить
Щоб послухати жовтих пісень
змайструю клітку
і посаджу туди одного птаха
Поле полетить
всього не спіймаю
одному птаху боляче на самоті
Щоб мені боліло, я відчинятиму правдиві двері,
а зайду зовсім не туди, куди йшов.
І тоді з’явиться біль, і я не знатиму,
куди сховати ту блискучу монету,
щоб і сам не бачив :
зашити в пухову перину,
кинути в копицю сіна
чи покласти на дорозі, щоб сороки вкрали ?
Виміняю мою блискучу монету на коника,
зачну свистіти, може, подумаю, що мені не болить,
бо на глиняному конику хіба далеко поскачеш!
Ганна Гайворонська, в.о. Луганської ОО НСПУ
