Відійшов у засвіти письменник Петро Федотович Бондарчук

0
774

Наші старші колеги-письменники, у яких на віку це була не перша війна, уже пережили одну важку окупацію, що випала на їхні дитячі роки. Були всі сподівання дочекатися визволення частини Донбасу й повернення України й нині: на схилі літ, коли вони, «діти війни», стали ще й «дідами війни». Та й тоді — у 2014-му ніхто не вірив, що підступний, зловісний і згубний для багатьох людей «рускій мір» увірвався сюди надовго… А тепер вже відомо, що Петро Бондарчук став одним із останніх українських письменників Донецька, який, на жаль, також не дожив до України…

Петро Бондарчук народився 1 червня 1936 року в селі Василівка Іллінецького району на Вінничині. А вже після служби в армії у 1958 році приїхав на Донбас, де жив, працював, а в останні свої роки нетерпляче чекав визволення Донецька. Тут він закінчив десятирічку і філологічний факультет Донецького університету. Працював літературним працівником та кореспондентом обласної газети «Радянська Донеччина», редактором на Донецькому обласному телебаченні та в журналі «Донбас». Тут він видав свою першу поетичну збірку «Серцем чую» і відбувся як досить успішний письменники, твори якого відомі далеко за межами Донецька та однойменної області.

Книги повістей і оповідань «Ясени опівночі», «Калина край дороги», «Квітка, повна роси», «Листя одного дерева», «Зорі живуть довго», поетичні збірки «Грань», «Білий травень», «Осінні човни», «Шахтарське небо», «На зламі» — далеко не повний перелік усіх книг нашого колеги, адже він писав також твори для дітей, а ще гумор та сатиру. Щодо останнього, то Петро Федотович іще до війни зробив веселий двотомник епіграм і пародій, присвячених усім-усім письменникам, які у різні роки жили і працювали на Донеччині.

У Донецьку ми були майже сусідами: мешкали на бульварі Шкільний. Назва дещо символічна, бо для мене тоді було чудовою школою близьке знайомство зі старшим колегою. Відгукнувшись на запрошення, міг «попастися» в його чудовій бібліотеці, послухати силу-силенну життєвих історій, яких у Петра Федотовича було — хоч греблю гати. Він назавжди запам’ятався дуже приязною, мудрою, чесною, доброю та веселою людиною. І навіть уже після кількох років лихої проросійської окупації Донецька під час розмов по телефону старший товариш не втрачав оптимізму і вірив, що місто і Донбас невдовзі знову будуть українськими. Утім, на жаль, не дожив до цього…    

Донецька обласна організація Національної спілки письменників України висловлює співчуття рідним і близьким померлого, а також усім, хто знав нашого колегу.        

Павло КУЩ       

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я