Війна, вівці, трембіти: Закарпаття в об’єктивах іноземних фотографів

«Уявляєте, у такого маленького села виявилось стільки класних фото, що можна проілюструвати всю історію ХХ століття», – захоплено розповідає закарпатець Михайло Маркович. Чоловік народився у селі Майдан, неподалік селища Міжгір’я. Він колекціонує та систематизує старі світлини із Закарпаття, готує тематичні добірки для локальних медіа. Його пости з гештеґом «архівне фото від Марковича» в соціальних мережах щоразу набувають  більшої популярности. Про це пише localhistory.org.ua.

Михайло розповідає про те, на який історичний період припав пік зацікавлення Закарпаттям серед іноземних фотографів і чому деякі села не мають жоднісінької світлини.

«Шматочок України був своєрідною екзотикою на рівні віддалених континентів»

– Тираж книжки про моє рідне село, «Майдан – Верховинський наш край», – камерний, усього десять екземплярів. Видав її більше десяти років тому для друзів та рідних, коли закінчив філологічний факультет. Тоді зацікавився історією Майдана, шукав у різних джерелах старі світлини. Уявляєте, у такого маленького села на Закарпатті виявилось стільки класних фото – із Першої світової війни, 30-х років минулого століття, угорської окупації, радянського періоду до незалежної України! Світлинами з Майдана можна проілюструвати всю історію XX століття.

Під час карантину передивлявся свої архіви – знайшов багато давніх фото не лише з Майдана, а й з усього Закарпаття. Вирішив систематизувати зібрані матеріали та ретельніше дослідити старі світлини.

Дуже багато знімків не локалізовані – фотографи просто зазначали, що негативи зроблені «на Закарпатті» чи в «Рутенії». Мені цікаво дізнатись, де саме та хто зняв кадри. Я розпочав цикл матеріалів у місцевих медіа з назвою «Давнє Закарпаття в об’єктивах іноземних фотографів». Найбільше світлин на Закарпатті зняли, звісно, чеські фотомитці в період Підкарпатської Руси, між 1919 і 1939 роками.

Коли заглибився у тему, відкрив для себе багато нових імен. Села на Тячівщині, у яких жили переселенці з Австрії, знімали німецькі фотографи Вальтер Мебіус та Фріц Мюллер. Несподіванкою стали світлини репортера з Ірландії Роберта Мейра Смайлі, який підписував свої роботи псевдонімом «Nichevo» – з російської перекладається як «нічого». Він був кореспондентом ірландської газети «The Irish Times», для якої робив репортажі із Закарпаття в кінці 30-х років минулого століття. Вийшли дві збірки його текстів про Закарпаття – «Карпатські контрасти» та «Карпатські ночі і дні».

Фотографії шукаю в електронних архівах закордонних музеїв, наприклад, польських, чеських – на тематичних інтернет-ресурсах та навіть у соцмережах. Трапляються світлини без зазначення авторства. Утім за стилем знімання можу визначити фотографа. Наприклад, світлини угорського фотомитця Ерно Вадаша складно сплутати з іншими. Роблю тематичні добірки світлин для різних медіа, обов’язково зазначаю джерело інформації. Дозвіл на публікацію світлин чеського фотографа Рудольфа Гулки, який знімав Підкарпатську Русь, сучасне Закарпаття рівно 100 років тому, у 1920–1921 роках, отримав у празькій Слов’янській бібліотеці.

Нещодавно знайшов інформацію про етнолога Войцеха Сука, який вивчав та фотографував Закарпаття. Чеська студентка писала курсову роботу «Антрополог на Підкарпатській Русі» й використала у ній декілька світлин Войцеха, які не могли мене не зацікавити. Сук досліджував різні патології, робив маски людських облич. Декілька знімків я розмістив у себе на сторінці. Хтось залишив коментар, що типажі доволі впізнавані і складається враження, що «цей вуйко потягнеться та вип’є п’ятдесят грамів оковитої». Войцех Сук працював у Південній Америці, Африці та на Підкарпатській Русі. Для нього, вочевидь, шматочок України був своєрідною екзотикою на рівні віддалених континентів.

«Йому була близькою тема смерти та відродження у природі»

Кожен іноземний фотограф знімав своє Закарпаття. Хтось намагався показати бідність, босоногих дітей, депресивність регіону чи його екзотичну, як на їхній погляд, культуру. Інші зосереджувались на класному народному одязі гуцулів або ж фотографували старі дерев’яні церкви.

Фотографи цікавились Закарпаттям із різних причин. Дехто відвідав ці землі вперше як чеський службовець / чеська службовиця – наприклад, Рудольф Гулка, Амалі Кожмінова, Флоріан Заплетал. Рудольф Гулка насправді був фотолюбителем, знімав поза роботою. Узагалі диво, що в Чехії знайшли його фотографії, які пролежали майже століття в архівах. У його спадку 1500 світлин лише із Закарпаття. Нещодавно вийшла книга Гулки «Втрачений світ Підкарпатської Русі», куди ввійшло 200 його робіт. Амалі Кожмінова працювала у 1919 році на Закарпатті етнографинею і робила світлини, щоби проілюструвати свої наукові праці.

Флоріан Заплетал – чеський публіцист, історик та етнограф. На Закарпатті працював, утім навіть після звільнення любив сюди приїжджати. Він фотографував переважно дерев’яні церкви. У 2015 році ужгородське Видавництво Олександри Гаркуші видало два його фотоальбоми – «Дерев’яні церкви Закарпаття» та «Міста і села Закарпаття».

Яромір Функе – чеський фотограф, один із провідних представників авангарду у фотографії, спеціально приїжджав знімати Закарпаття. Він «полював» на емоції людей на ринках, вулицях тощо. І ще фотографував праліси. Звертав увагу на ліс, йому була близькою тема смерті та відродження у природі.

Угорський фотограф Ерно Вадаш приїжджав на наші терени 1939 року, коли Закарпаття окупувала Угорщина. Він зробив багато світлин бокорашів – людей, які сплавляли ліс гірськими річками. Загалом бокорашів знімали, мабуть, усі фотографи, які приїжджали на Закарпаття… Вадаш потрапив у нацистський концтабір, коли повернувся до Угорщини. На щастя, майстер фотографії вижив і продовжив займатися справою життя.

«У кадрі Бучини – ідилічне Закарпаття: овечки, гуцули з трембітами…»

У 30-х роках XX століття продавали багато листівок із зображеннями карпатських краєвидів та людей у народних строях. Зазвичай на звороті писали лише назву друкарні, натомість автора світлини та місце знімання не зазначали. За елементами народного одягу, обрисами гір та стилем знімання пробую визначити автора та назву населеного пункту. Наприклад, чеський фотограф Фердинанд Бучина 1936 року провів на Закарпатті свій медовий місяць, який поєднав із роботою – фотографував пейзажі та людей для чеських туристичних путівників. Закарпаття позиціонували як туристичний регіон – красиво, екзотично та недорого. А щоб привабити туристів, потрібні були яскраві світлини. У кадрі Бучини – ідилічне Закарпаття: полонини з овечками, гуцули з трембітами, хмари над горами та бокораші. Він зняв дуже багато світлин – підозрюю, що медовий місяць відійшов на другий план. Онук Фердинанда Бучини також фотограф. Він пройшов Закарпаттям дідовими шляхами та зробив серію світлин – різниця між кадрами майже 100 років.

Знімали Закарпаття і всесвітньо відомі фотографи, що працювали для «National Geographic». Наприклад німець Ганс Гільденбранд, який працював для цього видання, був одним із перших фотографів у світі, який колоризував світлини. Його фото з Першої світової війни вже публікувались кольоровими. У нього є яскраві світлини з Мукачева, Воловця, Ясіня. У мережі є багато його кадрів, помилково підписаних як світлини із Закарпаття, хоча зроблені вони на Франківщині або Львівщині. Ще один фотограф із «National Geographic», який зазнимкував давнє Закарпаття – Роберт Мур. У цьому випадку автор світлин з Ужгорода та Ясіня відвідав наш край у далекому 1938 році, разом із журналістом Джоном Патріком, який готував статтю «Чехословаки, янкі Європи». 

Світлини часто мають не лише художню цінність, а й документальну. До прикладу, Рудольф Гулка в підписах до фото вказував не лише місце та час знімання, а й імена та прізвища відзнятих людей.

Натомість Яромір Функе не зосереджувався на місці знімання, а ловив емоції людей. Знімки із Закарпаття підписував просто – Підкарпатська Русь.

Роман Вишняк – американський фотограф російського походження, відомий світлинами повсякденного життя, звичаїв та традицій єврейських громад Східної Європи до Голокосту, – завжди зазначав місце знімання. У нього багато фотографій із мого села Майдан – локацію впізнав завдяки знайомим обрисам гір. Один із таких кадрів, на якому йдуть діти, має підпис «Дорогою до мікви». У юдаїзмі міква – це водний резервуар для омивання з метою очищення від ритуальної нечистоти. У Майдані була така ванна-міква, я знайшов підтвердження в історичних матеріалах. 

«Не міг повірити, що була така бідність»

На своїй Facebook-сторінці роблю добірки фото з різних сіл. Однак дуже зрідка хтось упізнає своїх рідних. Звісно, були коментарі: «Ось на цій світлині – мій дід!», – але таких дуже мало, минуло надто багато часу від моменту знімання. Проте цікаво було б дізнатись, як склались долі людей зі старих світлин. Нещодавно написала жінка з Угорщини, яка вперше побачила готель у Хусті – там познайомились її батьки. 

Часто мені надсилають світлини із сімейних архівів, які вражають різноманітністю національностей: фото чеських, угорських, українських родин, на яких видно тогочасний побут та різницю матеріального стану жителів Закарпаття.

Перші знімки із Закарпаття, за винятком світлин із фотосалонів, з’явились на початку Першої світової війни. Тоді у краї бували німецькі, австрійські, угорські військові кореспонденти. З того часу є світлини з Майдану – неподалік через Торунський перевал проходив фронт. Кровопролитні бої точилися на Ужоцькому та Ясінянському перевалах. Журналісти знімали військові позиції, солдатів і, що дуже важливо, місцеве населення.

Фотографії з іншими акцентами з’явились із початком Підкарпатської Руси 1919 року. Край приваблював дослідників та науковців, репортерів. Особливий сплеск зацікавлень спостерігали в 30-х роках минулого століття. Історію Карпатської України хотіли висвітлювати різні газети та журнали. У 1939 році приїжджала американка Маргарет Бурк Вайт – фотожурналістка журналу «Life». У книзі Майкла Вінча «Одноденна держава: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України» опубліковано світлини багатьох тогочасних фотографів.

Найбільше старих світлин залишилось із Рахівщини. Звичаї, побут, яскравий одяг гуцулів притягували фотографів наче магніт. Можна робити величезні вибірки фото по кожному населеному пункту – Ясіня, Рахів, Брустури Тячівські (сучасний Лопухів) тощо. Натомість трапляються села, із яких немає жодних світлин. Мене читачі просять знайти фото села Широкий Луг, у якому живе поет Петро Мідянка. Кажу, що перерив усе, але фото не знайшов. У віддалені села фотографи просто не могли добратись – тоді інфраструктура була зовсім іншою. Мене дивує, як у тогочасних умовах із важкою камерою, скляними пластинами чи широкоформатними плівками фотографам удавалось подорожувати та знімати. Фотографування вимагало багато ресурсів та часу.

Коли переглядаємо старі світлини, перебуваємо на тому рівні дивування, як і тогочасні фотографи, які дивились на невідоме для них Закарпаття. Нам так само, як і їм, цікаві обличчя людей, їхній побут, ремесло бокорашів та атмосфера навколо. Нещодавно зробив добірку світлин жебраків від різних фотографів – просто не міг повірити, що була така бідність. Утім кожен фотограф шукав щось своє, і ми тепер дивимось на Закарпаття крізь призму їхнього світосприйняття.

Катерина Москалюк — журналістка, документальна фотографка

Чільна світлина — Панорама села Майдан, Закарпаття у 30-х роках ХХ століття (з архіву Михайла Марковича)