“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
В попередніх публікаціях ми розповіли про місця, де жили і творили лауреати Нобелівської премії з літератури Томас Манн, Неллі Закс, Карл Ґ’єллеруп, Чеслав Мілош, Віслава Шимборська (див. «Українська літературна газета» за 5 серпня 2016 р., 20 жовтня 2022 р. та липень 2023 р.). Сьогодні – продовження нашого «нобелівського» циклу.
Потрапити в болгарське місто Русе мені хотілось давно. Вабило воно тим, що в ньому народився та прожив перші дитячі роки Еліас Канетті – письменник і мислитель, важливий для всієї інтелектуальної культури ХХ століття. Проте відвідання його з різних причин відкладалось і відкладалось. Навіть спеціально запланована поїздка, для якої вже був зарезервований готель, зірвалась із причин, від мене не залежних.
Та ось восени 2022-го сталось точно як у відомій приказці: не було б щастя, та нещастя помогло. Перевізник несподівано, без будь-яких пояснень і вибачень, скасував безпересадочний автобусний рейс із Софії в Україну, на який у мене вже був квиток, і просто-напросто повернув гроші. Слід було планувати подорож додому по-іншому, і я подумав: «Оце саме зручна нагода: поїду з двома пересадками – в Русе й Бухаресті!» І незагайно зарезервував нічліг у місці, розташованому буквально за кількасот метрів від «Дому Канетті». Для ближчого знайомства з батьківщиною письменника мені випали пів дня і вечір.
Однак написання статті відтермінувалось через недостатність біографічних матеріалів саме про цей період його життя. Лише наприкінці минулого року пощастило купити в Пловдиві перший том спогадів Канетті в болгарському перекладі (всього їх три томи), і книга істотно розширила та поглибила ті мої спостереження, що були досі. Автор назвав її символічно: «Врятована мова».
Люди часто живуть на перетині різних національних культур. Двадцяте століття (а ще більше двадцять перше) тільки посилило тенденції до їхньої взаємодії та взаємопереплітання, і постать та біографія Еліаса Канетті з цього погляду вельми знакові. Він народився в родині сефардів – нащадків євреїв, вигнаних кілька століть перед тим з Іспанії. В їхньому середовищі зберігся один з варіантів староіспанської мови – ладіно, відтак саме на ладіно хлопчик учився говорити. А про те, в якому оточенні жив єврейський анклав, найкраще розповість сам письменник.
«Русчук, в нижній течії Дунаю, де я народився, для дитини був чудесним місцем, і якщо я кажу, що він у Болгарії, то даю про нього неповне уявлення, оскільки там жили люди різного походження, протягом лише одного дня можна було почути сім-вісім мов. Крім болгар, які в більшості приходили з сіл, було також багато турків – вони населяли свій квартал, що межував з нашим, серфардським. Були також греки, албанці, вірмени, цигани. З протилежного берега Дунаю приходили румуни, моя годувальниця, якої не пам’ятаю, була румункою».
Втім, і раніше, задовго до Канетті, місто нагадувало культурний палімпсест. Його заснували понад двадцять три століття тому, ще до приходу в Придунав’я фракійців. Тут за Римської імперії стояло укріплення, згодом зруйноване германськими племенами, а в ІХ-Х століттях болгари збудували фортецю і назвали місто Гюргово. Після 1388-го, коли територія майже на п’ятсот років опинилась під Османською імперією, цей важливий опорний пункт на Дунаї став іменуватися Русчук. І лише в кінці ХІХ ст., зі здобуттям Болгарією незалежності, місто отримало свою теперішню назву – Русе. Звісно, історія залишила яскраві сліди в ментальності городян і на рівні підсвідомості вплинула на формування особистості Еліаса.
«Дитиною я не помічав того різноманіття, але безперервно відчував його вплив. Деякі особи збереглися в моїх спогадах тільки тому, що належали до певної національної групи й вирізнялися з-поміж інших національним одягом. У домі серед прислуги протягом тих шести років у нас був один черкес, а пізніше вірменин. Найкращою подругою моєї матері була росіянка Ольга. Кожного тижня в наш двір приходили цигани, їх було так багато, що мені здавалось, ніби то весь їхній народ…»
Хлопчикові більше розказали про вірменина, який чомусь постійно був засмученим, і про причини його печалі: «Погані люди в Стамбулі хотіли повбивати всіх вірмен, і він утратив тоді всю свою сім’ю… Він був першим біженцем у моєму житті».
Від свого народження 24 липня 1905 року Канетті майже щодня чув ще одну мову, якої тоді не розумів, але яка згодом стала головним знаряддям його творчості. Батьки поміж себе говорили німецькою, бо то була «мова їхніх щасливих років навчання у Відні». Там вони познайомились і закохались, там хотіли залишитись жити, але авторитарний характер діда зашкодив намірам. Старий Канетті зажадав, щоб син повернувся в Русе, де успішно розвивалась сімейна торговельна справа. Крім того, дід був категорично проти, щоб син одружувався з дівчиною з єврейської родини Ардітті, до якої ставився зверхньо і навіть зневажливо. Молодята все-таки проявили характер і домоглися свого, та навіть після весілля й народження онуків стосунки між главами русенських «монтеккі» й «капулетті» не налагодились.
Еліас Канетті так підсумовує свій перший досвід поліглота: «З нами, дітьми, і зі всіма родичами та друзями говорили іспанською… Я часто її чув і пізніше, але ніколи не забував. Слуги вдома знали тільки болгарську і, певно, болгарської я навчився від них. Оскільки я ніколи не ходив до болгарської школи, а в шість років покинув Русчук, то дуже скоро її забув. Всі події тих перших років пов’язані з іспанською або з болгарською мовою. Пізніше в моїй свідомості більшість із них перенеслось на німецьку».
Великий спільний двір родини Канетті з будинками близьких родичів до нашого часу не зберігся. Детальніше про нього можна довідатись зі спогадів, як і про місце, де він стояв: «Вулиця перед великими воротами нашого будинку була запилючена і сонна. Коли йшов сильний дощ, вона вкривалася грязюкою, в якій фаетони залишали глибокі сліди. Мені не дозволяли гратись на вулиці – в нашому великому дворі вистачало місця, та й безпечно було».
Звісно, нічого того нині вже немає: вулиці вкриті бруківкою чи рівненьким асфальтом і аж ніяк не сонні, по них раз-по-раз сновигають автівки. На місці колишнього двору й саду за ним – пізніша забудова.
А от будинок торговельної фірми «Полікар і Канетті» на колишній вулиці Торговельній (тепер називається Слов’янським бульваром) у змаганні з Хроносом вистояв. Та звернімось до спогадів.
«Я часто чув слово «la butika», його вимовляли поважливо й ніжно. Так називали торговельний центр, де дід із синами проводив день. Мене туди брали рідко, оскільки я був дуже малий. Він стояв на крутій вуличці, що спускалась від високих багатійських кварталів Русчука прямо донизу, до пристані. На цій вулиці знаходились усі найбільші крамниці, та, що належала моєму діду, виглядала показною і високою; житлові будинки нагорі були одноповерхові. В магазині продавались бакалійні товари на гурт, він був просторий і по ньому ширились приємні запахи. На підлозі розставлено великі відкриті мішки з різним зерном, серед них – з просом, ячменем, рисом».
З часом, після ліквідації торговельної фірми, приміщення використовувалось для контори річкового пароплавства, для будинку меблів. Перегодом воно перейшло у відання Міжнародного товариства «Еліас Канетті» й отримало назву «Дім Канетті». Зараз у ньому відбуваються культурні події, проводяться мистецькі виставки. На жаль, всередину потрапити не вдалось – у пору мого візиту «Дім Канетті» стояв замкнений.
Еліас прожив у Русе до шестирічного віку, коли батько вирішив переїхати з сім’єю до Великої Британії, щоб вести спільний торговельний бізнес із шурином. Там майбутній письменник почав освоювати англійську мову, його віддали до школи.
Та відносно безхмарне життя тривало недовго: 1914 року вибухнула Перша світова. Тоді ж, прочитавши в газеті повідомлення про оголошення війни і переживши гострий стрес, від серцевого нападу помирає батько. Після цього мати вирішує повернутися в континентальну Європу. З трьома дітьми (Еліас із них найстарший) вона спершу їде до Парижа, потім деякий час живе в Лозанні, звідти переїжджає до Відня. Там хлопець знов іде до школи.
Але надовго не затримались і в Австрії: з 1916 до 1921 року сім’я мешкала в Цюриху, потім до 1924-го – у Франкфурті-на-Майні, де Еліас закінчив школу. Відтак став студентом Віденського університету, щоб здобути фах хіміка. У Відні він почав писати, вступив до літературного гуртка. Після аншлюсу Австрії змушений був, рятуючись від нацистської влади, переїхати до Великої Британії, 1952 року отримав її громадянство. На схилі літ Канетті знов переселився на континент і останні двадцять років, до самої смерті 14 серпня 1994 року, мешкав у Цюриху.
До Болгарії він уже ніколи не повернувся, хоча приїжджав у Русе в гості до родичів. Така поїздка датується, наприклад, літом 1915 року.
Проте наші дороги перетнулись і вдруге, тільки в іншому місті – в Берліні. 1928 року його запросив німецький письменник і видавець Віланд Герцфельде, який запланував написати й видати біографію популярного в ту пору Ептона Сінклера. Вкрай перевантажений видавничими справами, він потребував помічника, тому за рекомендацією спільної знайомої покликав на три літні місяці Канетті. У Герцфельде була квартира в престижному районі – в мансарді будинку № 76 на Курфюрстендамм. Оскільки видавець тоді жив із сім’єю за містом, то віденського гостя поселив у своєму помешканні.
Війна пощадила будинок № 76. Мені не раз випадало прогулюватись мимо по тому ж бульвару, про який Канетті згадував у другому томі мемуарів «Факел у вусі»: «Вперше я зіткнувся з цією його (художника Джона Гартфілда – В. М.) рисою просто на Курфюрстендамм: ні про що не підозрюючи, я йшов між ним і Віландом і щось розказував одному з них…» Майбутній Нобелівський лауреат пише також про свої зустрічі з Георгом Гроссом, Бертольдом Брехтом, Ісааком Бабелем та іншими інтелектуалами, і це не дивно, адже, за його словами, «в Берліні кроку не можна ступити, щоб не наткнутись на знаменитість».
Попри те, що письменнику довелось жити в різних країнах і всередині різних національних культур, мала батьківщина завжди залишалась для нього визначним орієнтиром. «Все, що я пережив пізніше, колись уже відбулось у Русчуку», – так лапідарно через багато років підрезюмує свою біографію Канетті.
В Русе його теж не забули. За півтораста метрів од «Дому Канетті» Слов’янський бульвар впирається в маленьку (можна сказати – камерну) площу Еліаса Канетті, на якій встановлено пам’ятник славетному земляку.
Русе – Берлін – Вінниця
Фото автора
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.