Газета «Галичина» підготувала низку інтерв’ю з людьми, які щодня своєю належною працею утверджують Незалежність України, наближають її до того ідеалу, про який мріяли, за який боролися і віддавали свої життя українські герої. Сьогодні про здобутки за три десятиліття, втрачені можливості та перспективи нашої держави розмовляємо з головним редактором всеукраїнського тижневика «Шлях Перемоги», директором видавництва «Українська видавнича справа», заступником директора Центру національного відродження ім. С. Бандери, відомим публіцистом, громадським діячем, упорядником, співавтором, редактором, видавцем понад 100 книжок, серед яких «Націоналізм» Дмитра Донцова, «Націократія» Миколи Сціборського, «Антологія українського націоналізму», «Ідея і чин України» Дмитра Мирона, «Воєнна доктрина українських націоналістів» Михайла Колодзінського, «Київ проти Москви» Ярослава Стецька, «Рефлексії» Юліана Вассияна, автором книг «Не даймо загубити майбутнє», «Молодь і націоналізм», «Життя для України», «Українофобія. П’ята колона та її ляльководи», «Ієрархія національних пріоритетів» (деякі з цих книг потрапили до списку забороненої літератури на території Російської Федерації) та численних публікацій з ідеології та історії українського націоналізму Віктором Рогом.
– Пане Вікторе, Україна наближається до 30-річчя своєї Незалежності. Як Ви вважаєте: це багато чи мало?
– І багато, і мало водночас. Власне, я не веду відлік нашої незалежності від Акту 24 серпня 1991 року. Тоді Верховна Рада УРСР більшістю ситуативно проголосувала за Акт, який проголошував незалежність України. Згадаймо, що рік перед тим було проголошено Декларацію про державний суверенітет і 16 липня 1991 року навіть офіційно відзначали річницю цієї події як день незалежності. Лише в ХХ столітті тим чи іншим чином, у тих чи інших обставинах на території України кілька разів проголошували незалежність: 22 січня 1918-го, 1 листопада того ж року, Карпатська Україна – 15 березня 1939 р., Акт 30 червня 1941 р., 16 липня 1990-го, 24 серпня і 1 грудня 1991 р. Та й УРСР уважали державним утворенням у «добровільному Союзі рівноправних республік»…
Але ж кожна декларація, універсал чи акт мають бути підкріплені власною волею й силою, власною концепцією і спільним бажанням будувати власну суверенну державу на своїй землі. Мусить бути сильна національна еліта, спроможна виконати таке надзавдання. Інакше це лише папірці.
Українську незалежність виборювали і сьогодні захищають кров і жертви, творчість, праця й боротьба багатьох поколінь творців і борців. Їм ми маємо віддати честь, їм наша вдячність і шана насамперед. Ми повинні усвідомлювати, що фактично 30 років тому було проголошено намір будувати власну державу, і шлях цей не був і не міг бути встелений квітами, оскільки Москва не могла так собі легко випустити Україну зі своїх гнилих пазурів, а ті, хто тоді опинився-залишився при кермі, не знали, що і як будувати і, зрештою, навіщо. Результати ми всі відчуваємо.
– Чи пам’ятаєте день проголошення Незалежності? Що означала тоді ця подія для Вас? Як оцінюєте її крізь призму часу?
– Я не відчув ейфорії і заспокоєння. Виразно розумів, що це лише початок, старт, що попереду – важка, тривала праця й боротьба. Боротьба за вектор розвитку нації, за наповнення держави властиво українським національним змістом, за усунення «п’ятої колони»… Боротьба з московською ордою і з маніакальним захопленням західним «лібералізмом».
Ми, націоналісти, знали ціну і комуністам, і «демократам», бачили і відчували, наскільки було зденаціоналізоване, незорганізоване, застрашене й атомізоване суспільство, і тому абсолютно не очікували, що за кілька років усе збудеться, «золото Полуботка» розділять на всіх, і «потече сметана й мед».
Коли стався «путч», багатьох насамперед цікавило, чи тепер з’являться у продажу шкарпетки й мило. А комуністи швидко мімікрували, перефарбувалися, підлаштувалися, присмокталися, приспали, заколисали і за своїм ненаситним хтивим інстинктом жваво заповзялися «Україну править» при потуранні безвольних і безсилих, розсварених і галасливих демократичних націонал-романтиків та сезонних пустоцвітів («Обіймімося і ми переможемо», «Віршами і піснями розбудуємо Україну»…).
Оцінював і зараз оцінюю цю визначну подію як шанс для українців. Чи скористалися сповна українці цим унікальним шансом? Як на мою думку – ні.
– Чи є нині Україна по-справжньому незалежною?
– Риторичне питання. Незалежність – синонім відповідальності. Трамплін для можливостей. Образно кажучи, це як людина, котра вийшла з тюрми (казарми, гуртожитку). Який шлях вона обирає, яку долю й ідеали, яких зусиль готова докласти для ствердження і розвитку, які плани на майбутнє будує, на що, зрештою, спроможна…
Пригадуєте, в одній відомій совєцькій комедії кіногерой, який «за компанію» («всі бігли, і я побіг!»), утік з ув’язнення, ностальгічно мріяв: «А в тюрмі зараз обід – макарони дають»? Нічого не нагадує? Чи можна з такою психологією стати справді незалежними?
– Дуже часто нам доводилося чути побоювання про те, що Україна може втратити незалежність. Чому присутній в українців цей страх, і наскільки така загроза актуальна й сьогодні?
– Незалежність кожен розуміє по-різному. Як на мене, це радше з категорії психологічної та морально-етичної, ніж із юридичної. Погляньмо, скільки на мапі юридично «незалежних» країн, а насправді…
Страх є. Поборемо цей страх у собі, усвідомимо, що «тільки меч, а не слова, здобуде нації права», засукаємо рукави до спільної праці, і страх мине. Менше гасел і сварок. У нас мало «марафонців», переважно метелики-одноденки, які злітаються на штучне світло, яке хтось «засвітив», а потім, обпікшись, розчаровуються і зневірюються. Страх? Віки приниження і поразок уже майже на генетичному рівні виробили у багатьох почуття страху та інстинкт покори і підлаштовування. Це треба викорінювати рішуче й беззастережно. Мусимо стати сильними.
Чи є загроза? Вона завжди є, доки існує ординська Москва, доки існує захланна російська імперія, і цим не можна легковажити. І річ не в Путіні чи Распутіні. «Ми є голодному в зубах» – попереджав Зеновій Красівський. Але це не лякати нас має, а мобілізувати, консолідувати, спонукати до дії, до праці та боротьби. Ми маємо пригадати, вивчити, усвідомити і взяти на озброєння досвід і теоретичну спадщину наших попередників: Донцова, Міхновського, Стецька, Липи… Формула останнього «Панування, труд і лад» – це ж виразний орієнтир! Не ефемерне «визволення», а національне панування – як мета, спільний труд – як засіб і лад – як умова.
– Усе ж, чи можна говорити, що Україна рухається вперед, іде шляхом поступу?
– Можна говорити, але треба діяти, щоби так і було. Знову ж, як казав Красівський: «Від говорильні ми вільними не станемо». Основну увагу маємо звернути на молодь. Чи стає наша молодь кращою, більш патріотичною, освіченішою, активнішою… Ось де лакмусовий папірець нашого поступу вперед. Ось куди слід докладати максимум зусиль.
– Незалежність – це також велика відповідальність. Чи є нинішня вища державна влада відповідальною перед Україною?
– Як на мою думку, абсолютно ні. Здебільшого це чужі, випадкові й безвідповідальні люди, значною мірою яскрава мильна булька наповнюється відвертими реваншистами та іноземними агентами. І в цьому я бачу велику небезпеку.
Прапори лопотять, фанфари сурмлять, конфетті кружляє, нарциси розквітають, «відосики» пишуться, а національні інтереси здаються, економіка валиться, суверенітет зливається, і зелене болото тихо засмоктує нашу перспективу. І особисто мені важко побачити парламентський шлях виходу з цієї кризи популізму, невігластва і безвідповідальності. Не час розслаблятися.
– Помаранчева революція і Революція Гідності показали, що Україна вибрала європейський вектор розвитку. Чого вдалося досягти нашій країні за три десятиріччя?
– Помаранчева революція і Революція Гідності показали, що українці не потерплять цинічної брехні й тотального приниження. Чого вдалося досягти? Певно, багато чого. У кожного своя відповідь. Хтось скаже: маємо державу, її символи, маємо Конституцію, мову, армію, Церкву… Хтось скаже: зруйнували колгоспи і вкрасти ніде, на пенсію не проживеш… Хтось скаже: втратили території, населення зменшується, наплодили олігархів і наркоманів, розвели корупцію… Можна і тішити самолюбство, і рвати чуприну.
Я б тут наголосив, чого не вдалося досягти, які виклики і завдання перед нами тепер і в майбутньому, оглядаючись на пройдений шлях, киньмо зором у перспективу. Вичистити авгієві стайні зсередини і розрубати гордіїв вузол назовні, позбавитись тотального впливу олігархів на політику і економіку України, виплекати сильну національну еліту, розбудувати стабільне господарство, викорінити «п’яту колону» і консолідувати націю, мільйони українських душ і доль в Україні і поза нею, навколо одного спільного ідеалу, ідеалу власновладства, панування на своїй землі відповідно до власних потреб і задля власних інтересів…
Із Днем Незалежності, у своїй, суверенній, соборній, вільній і Великій Державі. Про яку мріялося, за яку боролися і яку, зрештою, маємо спільно збудувати, захистити і славити! Слава Україні!
Оксана Процюк, редактор відділу газети «Галичина»
Джерело: galychyna.if.ua.
Прокоментуєте?
