Віра Марущак. Перший археолог серед поетів і перший поет серед археологів

0
159

4 лютого 1936 року в маленькому степовому селі Миколаївці Веселинівського району Миколаївської області у селянській родині  Мозолевських народився хлопчик, якому дали ім’я Борис.

Тоді ніхто не знав, яку всесвітню славу принесе ця людина нашій Україні.

Майбутній  усебічно обдарований, талановитий історик-археолог, допитливий і сумлінний учений та закоханий у рідну землю поет навчався в сільській школі.

Батьківська хата в с. Миколаївці

Юнаків та дівчат того покоління назвали дітьми війни, адже на їхній час випали страшні роки війни 1941-1945 років, окупація. Батько Бориса – Михайло загинув на одному з фронтів Другої світової війни, мати Домна Олексіївна гибіла на колгоспних полях, аби принести синові черствий післявоєнний окраєць житняка. У домі панувала скрута. Сім’я мешкала у невеличкій сільській хаті на верхній від залізниці вулиці. Одне з вікон кімнати, у якій найбільше часу проводив Борис, виходило на ріку без назви. Кімната була темнуватою, хоча вінка й виходили на сонячний південь. Сім’я жила бідно. Та, незважаючи на це, мати знала, що потрібно навчати сина. Борис ходив до школи-семирічки.

Післявоєнне дитинство – не схоже на сучасне, тодішні школярі дуже відрізнялися від теперішніх. Іще не розвіявся дим канонад, а діти вже поспішали до школи. Писали здебільшого на випадковому, не розлінованому папері, на бланках, газетах, чорнилом із бузини. Покоління Бориса Мозолевського пройшло жорстоку школу виживання й виборювання: репресії, голодомор, винищувальна війна, загибель близьких, окупація, знову голод, знову репресії, утрати.

Саме в часи найбільших потрясінь спрацьовує інстинкт самозахисту, самозбереження, народ вивертає зі своїх надр сильні характери, великі особистості. Саме таким шляхом «з низин до вершин» ішов Борис Мозолевський. Він із того покоління, яке дало вчених, поетів, авіаторів, археологів. Йому неодноразово доводилося виборсуватися з крижаної води, куди кидало його життя.
 
У післявоєнні часи діти дуже тяглися до знань. Хоч у кожній селянській сім’ї на дитячі плечі лягало зобов’язання допомагати по дому, поратися на городі, пасти корів, косити сіно, проте юнаки та дівчата прагнули знань. Борис навчався у початковій школі  рідного села Миколаївці. П’ятий та шостий класи закінчив у школі сусіднього села Поріччя, до Веселинівської школи прийшов у 7 клас. Саме там познайомився з друзями, які такими залишилися на все його життя. Один із них – Анатолій Харланович – член Національної спілки письменників України. Він згадував про те, що у них викладачем української мови та літератури, а також класним керівником була Олександра Гнатівна Клочко – невеличка на зріст, як тростиночка, дуже красива обличчям,  добра душею.

На одному з уроків діти готували самостійну роботу «Один день канікул». Учителька викликала Бориса Мозолевського до дошки, аби той прочитав свою роботу. Невисокий, худорлявий, охайний юнак прочитав віршований твір, що назавжди залишився у пам’яті Анатолія Харлановича, адже після цього уроку вони потисли один одному руки і подружилися, бо кожен із них був залюблений у поетичне слово. Вони разом читали вірші Тараса Шевченка, Сергія Єсеніна, твори Володимира Сосюри.

На уроках і перервах хлопці говорили про поезію, ходили до театрів, які часом заїжджали до Веселинового. Сильне враження на Бориса та Анатолія справили самодіяльні артисти-акробати. Батько і донька показували номер, коли дівчинка ластівкою вилітала через коло. Мозолевський своєму другові казав: «Вірші теж повинні бути такими, як ластівки».

За характером Борис Мозолевський був дуже добрим хлопцем, він ніколи ні з ким не бився, на великій перерві ділився останнім шматком хліба. Це правило дітей війни. Йому було всіх шкода, хотілося всім допомогти. Саме це почуття він проніс через усе своє життя. Мабуть, тому народилися такі рядки:

За добро, що робив у світі,
За усі мої муки й жалі,
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.

Перші його вірші надрукували у святковій районній газеті «Зоря», присвяченій першому травню, тоді, коли Борис навчався у сьомому класі. Це було щастя до небес.

Семирічку Борис Мозолевський закінчив на  відмінно. Через матеріальну скруту після її закінчення  він опинився серед вихованців при Одеській спецшколі військово-повітряних сил, де навчалися майбутні космонавти Георгій Шохін і Георгій Добровольський, про яких Борис згадує у своїх віршах «Третя рота»,  «Осінь у Єйську».

Після розформування школи був вихованцем однієї з частин ВМФ аж до вступу до військово-морського авіаційного училища в Єйську, яке через низку причин, головною з яких було радикальне скорочення радянської армії у 1956 році, так і не закінчив через дострокову демобілізацію.

Після демобілізації переїхав до Києва, де протягом майже 10-ти років працював кочегаром. Без відриву від роботи з 1958 року заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. Поетичний талант, що проявився у Бориса ще в школі, знайшов своє продовження в Києві. Він пише вірші. Виходять його збірки  «Начало марта»,«Шиповник», «Веретено», «Зарево», «Червоне вітрило», «Дорогою стріли». Його вірші — щирі, безпосередні. У них велика відповідальність перед часом, рідним народом, власною совістю.
Усього Мозолевський написав вісім поетичних книжок і одну поетично-прозову поему «Дума про степ».

Шкода, що поема ще й досі не тільки не екранізована, але й не видана окремою книжкою, бодай для миколаївців, аби її могли прочитати в кожній хаті нашого степового краю – краю, який так любив Борис Михайлович і який так талановито оспівав. Так, як це робив у поезії.
 
Літо в житах

Де степами п’яна рать ходила,
Де рікою кров лилась колись,
Кіммерійські стріли і вудила
У червоній глині запеклись.

І, неначе стомлені тамтами,
Низько розстилаючи баси,
Сумовито стогнуть над житами
Грізні кіммерійські голоси.

Квітне шовком неба синя пілка.
Виднокруг бринить, як тятива.
Може, то в траві й не перепілка,
А душа закохана співа?

Не злякай той голос ненароком,
У зеніті погляд зупини:
Може, то чиєсь гаряче око
Стежить за тобою з вишини.

Залюблений у поезію Борис Мозолевський, як згадують його друзі, був запеклим і переконливим сперечальником.  При цьому він часто звертався до поезії, літературних образів, за словом до кишені не ліз. Борис багато працював у видавництвах, у нього були добрі стосунки з їхніми працівниками.

Після закінчення університету Борис Мозолевський працює з 1965 до 1968 року редактором у видавництві «Наукова думка» у Києві, редагуючи видання археологічної тематики.

Борис Мозолевський часто зустрічається з поетами, прозаїками.  Особливо зі своїми земляками – Емілем Январьовим і Дмитром Кременем. Вони ж рекомендували давнього друга Анатолія Харлановича до Спілки письменників України. Про археологію Борис Мозолевський до тридцяти років навіть не мріяв. Працював у видавництві «Наукова думка», редагуючи чужі монографії про сиву історію, зокрема про скіфів, та душа мовчала, не озивалася на поклик давнини. Можливо, тому, що жив болючою сучасністю, лише про неї писав найзаповітніші рядки.
            
Тим часом у степовому краї розгорталося широкомасштабне будівництво. Кургани за курганами опинялися під загрозою знищення. Археологи квапилися їх розкопувати. Фахівців катастрофічно бракувало. 1969-1970 роках він бере участь в експедиції, яка дослідила Гайманову Могилу.

У 1971 році експедиція під керівництвом Б. Мозолевського під час археологічних досліджень Товстої Могили робить сенсаційну знахідку — багате скіфське поховання, серед скарбів якого Пектораль із Товстої Могили. Новостворена археологічна експедиція розпочала підготовку розкопок Товстої Могили. Курган виявився міцним горішком: восьмиметровий свідок минувшини мав насип близько 12 тисяч кубічних метрів. Борис Мозолевський, окинувши пильним чіпким оком його обриси, одразу ж відчув: курган скіфський. І свято в це повірив. Шукав підтверджень: бив і бив нові свердловини. Лише четверта з них принесла бажані результати. Аби остаточно переконатися в слушності припущень, треба було перемістити гори ґрунту.            
То було нищення святині? Так, але задля врятування свідків вічності! Там, де рили кар’єри, із курганів, за свідченням Бориса Мозолевського, «залишалися тільки гори перевернутої глини, і мертвотний пейзаж той був настільки неприродний на землі, що здавалося, ніби якась дивна машина перекинула вас раптом до безкрайніх пустель Марса, і ви стоїте – маленький та безпорадний – сам на сам з усією безоднею космосу». Саме з безодні, та не простору, а часу й сяйнула золотом унікальна пектораль. Борис Мозолевський завважив її перший і перший доторкнувся до знахідки.

Незабутню мить свого життя Борис Мозолевський зафіксував так: «Я побачив, як зблиснуло золото, і якимсь невідомим відчуттям збагнув, що це саме те: річ була велика і явно лежала на своєму первісному місці, не зрушена грабіжниками. На мить я заціпенів…». Стрілки показували 14 годину 30 хвилин. Над Товстою Могилою яріло велике сонце. Було 21 червня 1971 року.

Вага пекторалі – 1150 грамів, діаметр – 30,6 сантиметра.
Ось детальний опис знахідки, яка потрясла цивілізований світ: «Усе поле пекторалі поділене на три місяцеподібні яруси за допомогою витончених порожнистих трубок, що становили каркас виробу. Нижній і верхній яруси заповнювали скульптурні композиції, середній оздоблювався насиченим рослинним орнаментом, закріпленим на плоскій платівці. Увесь витвір до найменшої деталі виготовлено із золота 958-ї проби, що має чистий сонячний колір. У центрі нижнього ярусу – три сцени боротьби коня з двома грифонами, що напали на нього. Далі за ними – поєдинок дикого кабана (праворуч) та оленя (ліворуч) із леопардом і левом, а також зображення гонитви собаки за зайцем… Перед зайцями, мов одвічні символи музикальної тиші степу, сидять уже звернені один до одного коники-стрибунці, самець і самиця. Завершуючи композицію ідейно й стилістично, вони водночас становлять природний перехід до середнього поясу зображень, який відбиває святкове буяння природи… Воно посилюється великими квітками, інкрустованими блакитною емаллю, та п’ятьма скульптурками птахів… Фокус усього твору – середня сцена верхнього ярусу, де двоє роздягнених до пояса чоловіків шиють хутряне вбрання, розтягнувши його за рукави… Ліворуч і праворуч від центральної сцени стоять кобили й корови з малятами, за ними вміщено фігури двох юних скіфів, зайнятих доїнням овець. За вівцями – кози з козенятами… Завершується композиція зображенням птахів, що летять врізнобіч, створюючи враження викінченості задуму й водночас безмежності простору».

Пектораль із Товстої Могили

Борис Мозолевський вивчав історію при свічці. Так і нотував іще у вісімдесятих роках минулого століття: «Коли при свічечці у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскрешаєш до нового життя – життя вже у науці – те, що зовсім недавно ще, з історичного огляду, було чиєюсь живою долею…».
Оте «зовсім недавно» відомий археолог і лірик вимовляв природно, із глибоким переконанням та філософським спокоєм. Дослідник сприймав буття Скіфії мало не як сьогодення, принаймні вчорашній день.

Він ішов до своєї Скіфії не один полиновий рік. Видобував стародавні чаші, келихи, казани, тарелі, глеки… Аж поки не знайшов унікальну пектораль.
Знахідка круто змінила плин днів Бориса Мозолевського. Прибула високоповажна комісія, пектораль оглянули керівники України, зокрема П. Шелест і В. Щербицький.

Опала закінчилася. Бориса Мозолевського, який ураз став знаменитим, було заднім числом оформлено на постійну роботу молодшим (!) науковим співробітником. Усіх учасників розкопок Товстої Могили відзначили золотими годинниками та грошовими преміями. За окремою ухвалою Борис Миколайович почав одержувати персональну заробітну платню (200 карбованців). Уславленого археолога як автора поетичних збірок у 1971 році прийняли до Спілки письменників України.

А тим часом пектораль жила своїм життям в Музеї історичних коштовностей разом з іншими шедеврами світового значення, зокрема, срібною вазою з Гайманової Могили, ювелірними виробами майстрів ІV – ХІІ століть. Певна річ, на знахідку Бориса Мозолевського не раз посягали Москва й Ленінград. Слава Богу, всесвітньо відомий витвір вдалося відстояти. Тоді заздрісники поширили чутки, що наша пектораль – копія. Знахідку справді возили до міста на Неві. Там дорогоцінну нагрудну прикрасу відреставрували й зробили з неї три «дублі». На щастя, не лише вони, а й першотвір повернулися до України. Лише обмежене коло фахівців знають, коли демонструється оригінал, а коли – копія.

Борис Мозолевський спокійно ставився до слави. Більше цінував не сяйво пектотралі, а тихе колихливе світло свічки, яке допомагало проникати в товщу української землі, робити нові й нові відкриття. При полум’ї свічечки писалися й вірші:

Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття.

І в незатишному сім світі
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому верховітті
Зоря лишилася й моя.

 
Борис Мозолевський стає молодшим науковим співробітником Інституту археології АН УРСР. 1980 року захищає кандидатську дисертацію. Став доктором історичних наук, а з 1986 року працював завідувачем відділу, потім — сектору скіфської археології інституту археології АН УРСР аж до кінця життя.

Борис Миколайович (відійшов за вічний обрій 13 вересня 1992 року) зими не любив, більше хилився до осені, мовби передчував, що прощатиметься з білим світом саме тоді, коли опадатиме листя.

До речі, Борис Михайлович заслуговує на те, аби його ім’ям була названа не тільки вулиця та школа в селі, де він народився, а й в обласному місті варто подбати про те, щоб його ім’я було уславлене.

Фото з книги Мозолевський Б. Поезії.– К.: Темпора, 2007.– 584 с. та з особистого архіву Людмили Черкашиної

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я