Знай, наша юність ніколи нізащо не вернеться
Ти навіть не встигнеш замилуватись її ходою
В руці її пляшка вина, у волоссі хуртелиця
Що тане, на мить зіштовхнувшись з тобою
Ця юність пішла, поцілунки лишивши Юдові
Куплетом неспіваним, нашими злими очима
Ця юність несе у руках безнадійно старезні комп’ютери
Студентський квиток і портвейн в рюкзаку за плечима
Уперше неголені щоки
З непридбаним тримером
Уперше оголені щогли
Ключиць під тобою
Уперше пожмакана постіль
З м’якими перинами І пух від подушки, як стяг після довгого бою
І ні, не старайся шукати найменшої зачіпки
У купках студентів, в дешевій знайомій кав’ярні
В них інші розмови. І очі. І одяг. І зачіски.
Пришвидши свій крок. Твої спроби знайти її марні.
Ця юність пішла
Із піратськими компакт-дисками
Гітарами гривень за триста
Які неможливо настроїти
Розбитими вщент ліхтарями
Над нашими лисинами
Двома хіпарями, що в’їлись у шкіру таблоїдів
Живи свою молодість
Молодість, як придивитися
Від юності тої відмінна лиш зміною фокусу
Шаленими планами, шрамами на потилицях
Спокійними нотами в жерлі гарячого голосу
Умінням прощати, умінням
З колін підійматись
Уміням тримати удар
У конфліктах не бекати
Умінням наповнити людний, сучасний Хрещатик
Своїми безлюдними, щемно-смішними флешбеками
Повагою
До мозолів у шофера комбайну
Умінням складати в думки
Всі відомі нам літери
Все буде нормально, повір
І настільки нормально
Що в юності ми розсміявшись
У це б не повірили.
Ти прокинешся зранку
В облудді часів
Відчуваючи партію патову
І думки, наче зграю
Розлючених псів
Відженеш усвідомлень лопатою
Повипалює дощ
Як розпечений віск
Твої рани маленькі і стримані
І покотиться пам’яті зламаний віз
Із коштовними спогадів скринями
І впаде на долівку незграбний рядок
І повстане, немов антигеній
Проти генія літ
Що сплітає клубок
Невимовних пісень у легенях
І піде адресат моїх віршів і рим
Квартирантом
З кімнат забродилих
Я залишусь глухим
Цей тримаючи ритм
Як легені утримують видих.
З нею хочеться говорити про те
Як кіоск грабував,
стартував на людей напідпитку Замість того, я щось серйозне і вкрай пусте
Їй кажу, для солідності хмурячи пику.
Її хочеться вивезти з цієї провінції
Від цих амфетамінових трипів під владними, темними липами
Дати роботу і книги: усе, що в ній не поміститься
Висохне, наче грунт, утомлений літніми зливами.
Вона знов проігнорує всі дзвінки і домовленності
Ваша зустріч відбудеться немов через силу
Немов спроба торкнутись підлоги у невагомості
Чи покрити фарбою голову сиву
І коли вона зайде до тебе, весело щось щебечучи
Твій гнів і втома розтануть, як шоколад на сонці
Ти не дозволиш собі бути ні м’яким ні приреченим
Думаючи якусь маячню щодо мікросоціуму
Вона скаже, що читала вірші твої тогорічні
Я подумаю: де взяла на це час
у хмільних пробивонах бариг і дилерів
того року, коли сам із собою я сперечавсь
Виганяючи з кухні схожих на неї привидів
І літає жовта ганчірка, як метеор
Поміж пальців її, коли вона прибирає
Ії запах — тютюн і пальоний якийсь Dior
Її запах вже цілий рік не тримає
мене. І старенький Айфон, що вона поклала
Вибухає щохвилини тупими дзвінками
Шкірячись екраном розбитим: «Я майже доприбирала,
скоро буду, приїдь і купи мені кави»
Вона знімає одежу, що кидає тінь на дошку
Не соромлячись мене, нахабно і без вагання
І мені здається, що вона сидить у білизні на крихту довше
Ніж потрібно для власне перевдягання
Безглузда картина: мовчать чоловік і жінка
В квартирі, поголеній чистотою, як лезом
Які колись пульсували, як нині на її скроні жилка
Простіше кажучи — займалися сексом
під звуки того ж телефону, що чхав хітами
під краплі, принесені тихим червневим дощем
вона вигиналась в долонях моїх, наче гриф гітари беззвучно кричала тілом «іще,іще»
Вона зникне, пірнувши в свої нескінченні тріпи
Старі будинки і вбитих доріг сувої
у компанії з пивом під тінню липи
У пожовклі обличчя, хмільні й суворі
У свої старі і обридлі межі
Крізь мої дивні пута
обридлі речі
І лиш запах її одежі
не дасть заснути
Запустивши демо-версію порожнечі
Ілля Чернілевський
