Повернення української Церкви до Лаври (хай на кілька годин різдвяної служби, хай тільки до Верхньої лаври в той час, як Нижня – величезний монастир, який став символом традицій українського православ’я, – все ще залишається під контролем УПЦ Московського патріархату) виглядає сьогодні навіть не як торжество історичної справедливості – українська Церква в українській Лаврі – а як неймовірне прискорення процесів змін самої свідомості українців, спровоковане насамперед зусиллями однієї-єдиної людини, Путіна.
Вже доводилося пояснювати, що маємо справу з невгамовним, диким шовінізмом. Шовінізмом, який не хоче шукати складних шляхів для розв’язання проблеми власного контролю над непокірними територіями. Шовінізмом, що не рахується з реальністю. Якщо реальність не відповідає його очікуванням – що ж, тим гірше для самої реальності. Шовінізмом, що впевнений у власній правоті та правоті своїх історичних вигадок.
Шовінізм попередника Путіна був значно обережнішим, «політичним», вишуканим. Днями, коли стало відомо про смерть остатнього голови Верховної ради Росії, конкурента Єльцина у боротьбі за владу Руслана Хасбулатова, я згадав промовистий епізод із його політичної біографії та російсько-українських взаємин перших років незалежності. Коли Верховна рада Росії ухвалила влітку 1993 року постанову про російській статус Севастополя, Україна звернулася із протестом до Ради Безпеки ООН. І російський представник у ООН утримався, коли ухвалювали резолюцію, що підтверджувала територіальну цілісність України, тобто не наклав вето (можемо собі уявити путінського представника у ООН, який би так вчинив?). Здавалося б, торжество здорового глузду? Але Борис Єльцин напередодні голосування у Верховній Раді Росії й сам говорив на мітингу в Ліпецьку про «російський Севастополь». Водночас Кремль допомагав проросійським силам у Криму, створив на півострові уряд і президентську адміністрацію з громадян Росії. У 1993 році вирішено зробити ставку на «червоного директора» Леоніда Кучму, а вже він після перемоги на президентських виборах 1994 року підписує угоду про Чорноморський флот – без всяких там скандалів у ООН. І все, Україна опиняється у пастці, що б там про це не думали Кучма та його виборці.
Путіну, цьому видатному чекісту всіх часів і народів, не до таких складних схем. У нього все просто – на чолі України має бути російський агент з бандою, й вони повинні швидко привести «втрачені землі» до «матушкі-Росії». Коли у 2004 році відбувається Майдан і цей план провалюється, у Путіна залишається безліч можливостей для впливу, однак йому цікаво тільки одне – взяти реванш і посадити-таки свого агента у президентське крісло. А коли йому це зрештою вдається, він не може дозволити Януковичу хоча б трішки камуфляжу з цією нещасною угодою про асоціацію – хоча навіть велика частина патріотичного середовища готова миритися з кримінальною владою, тільки б вона підписала цей омріяний договір. І навіть Тимошенко у в’язниці, навіть вибіркове правосуддя наших патріотів уже не лякає.
Але у Путіна інша логіка – у результаті він отримує 2013 рік і новий Майдан. Та навіть після перемоги Майдану він має ще безліч можливостей для впливу – однак вирішує, що йому потрібне «покарання» України у вигляді окупації її східних і південних територій. Коли цей план звужується до Криму, кількох районів на Донбасі й сварки з Заходом, він зосереджує зусилля на реванші за сценарієм 2010 року – хоча ніяких можливостей перемогти у відверто проросійських сил уже немає. Але він вірить, що 2019 рік – це і є 2010-й. Й знову прораховується!
У 2019 році багато хто з українців міг уважати, що своя Церква й томос – передвиборча витівка влади. Перемогли люди, які щиро не розуміли, навіщо все це взагалі потрібно, й не вірили у можливість великої війни. І їхні уявлення про життя повністю збігалися з оцінками їхніх виборців.
Що ж, сеанси перевиховання від Путіна – це вам не нудні лекції тих, хто роками попереджав про справжні цілі Кремля, про роль московської Церкви, про важливість армії… Із Путіним не занудьгуєш – під ракетними ударами реальність починаєш бачити такою, як вона є, а не такою, якою вона повставала у твоїх дитячих ілюзіях, мудрий народе.
Так що не варто московським священникам, усім цим мерседесам в рясах, нарікати на Зеленського. Це не Зеленський привів українську Церкву в українську Лавру. Це Путін привів українську Церкву в українську Лавру. Це Путін примушує ставати патріотами тих, кому ще вчора було наплювати на Україну. Це Путін переконує тих, хто не помічав, якою ж мовою говорить, переходити на мову своїх пращурів. Це Путін…
Хай ваш жадібний патріарх за нього ще помолиться. Бо ми молитися не будемо.
zbruc.eu
Прокоментуєте?
