У квартирах говорять тихо. Тому що вже вечір і говорити надто гучно немає сенсу. Це ж не комуністичний марш, щоби кричати так сильно, що ніхто нікого не почує. Тут треба ледь пошепки, кожне слово чітко та просто. Іноді навіть помовчати треба, щоби дістатись до суті.
9 листопада першокурсники Київського національного університету культури та мистецтв ділилися своїми внутрішніми істинами з глядачами їхнього «квартирника» під назвою «Історії однієї квартири». Дивного, бо квартири у нас не було. Не так. Квартири, де були би чотири стіни, підлога та стеля з кришталевою люстрою, щоби остання залишала на стінах тіні дивної форми, ось такої квартири у нас у той вечір не було. Хоч би й назва говорила про одну.
У нас були безліч інших – своєрідних, які і їхні власники або власниці, з власними тарганами та «родзинками» для них. Щоби тарганам було що поїсти. Справжній дім з отаких от мешканців, і кожний та кожна мають своє бачення на влаштування світу. І ще жодних стін.
У когось така квартира була з віршів, а в когось – із прози. У деяких – це була музика та чарівна можливість лише одним порухом пальця створити щось неймовірне – цілий звук. Я завжди трохи заздрила таким людям, які вивчили цю магію. Вони могли би навчитись підкорювати світ, якби захотіли. Але їм достатньо просто позмінно натискати на білі та чорні клавіші і навіть шпалери університетської аудиторії починають дослухатися до звуків.
Всі учасники тут – і організатори одночасно. Це прості студенти, які прийшли у вересні до куратора Алли Миколаєнко, члена Спілки письменників України, з метою створити літературну студію. І вони її створили. «Кожний дев’ятий», тому що «кожному дев’ятому читають на ніч вірші, а не казки», а ще на Факультеті журналістики певно, що таки кожен дев’ятий пише поезію чи прозу. Ці імена поки що вам не відомі, але поки що: Ася Демиденко, Дар’я Ковальчук, Ангеліна Кованда, Артем Скадивалов, Володимир Білокамінській, Валентина Свідзінська, Вікторія Черненко, Денис Трофименко, Олександра Кусковець, Ірина Шостак, Костянтин Прус, Катерина Вишня, Вікторія Щеннікова, Дарина Туз.… Літстудійці писали, читали, думали, обговорювали свої ідеї разом, йшли на компроміси або відстоювали своє. Так би мовити, «варилися» в середині цієї спільноти. То ж тепер прийшов час поділитися готовою стравою з іншими.
І знаєте що? Вона вийшла смачною. Напевно, це не була вишукана кухня паризького ресторану на Сен-Жермен, але це було дещо краще. Щось зроблене маминими руками, тепле та приємне. Те, чого так іноді хочеться.
Я думаю, що цю атмосферу змогли відчути всі – від простих нас, студентів та студенток, до офіційних осіб, запрошених на це свято. До речі кажучи, дійство було присвячено Дню української писемності та мови. Тому і відповідальності на цих юнаках та дівчатах було більше щонайменше вдвічі.
Але свічки на підлозі та кольоровий папір у формі китайських журавликів та літаків робили цю атмосферу хвилювання непомітною. Загладжували, ніби скульптор глину. Тоді «кути» просто зникали, натомість у пам’яті відбився приємний вечір та приємні люди, їхні красиві очі та слова. І того, що всі ми побачили, точно вистачило, щоби називати час на цьому вечері проведеним, а не витраченим, як це часто трапляється на студентських заходах.
Анастасія Прокаєва
