Філіп Карбер – президент фонду «Потомак», некомерційної організації, що займається питаннями формулювання національної політики. Ця організація впродовж двох десятиліть допомагає країнам Східної Європи та державам, що колись входили до складу Радянського Союзу, інтегруватися із Заходом завдяки поступовій підготовці до вступу в НАТО. Доктор Карбер був зовнішнім радником прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер. Служив радником генсека НАТО Манфреда Вернера. У минулому – радник міністра оборони США. Виступав у парламентських комітетах з оборони Великої Британії, Канади, Данії, Франції, ФРН, Польщі, Південної Кореї, Швеції і Нідерландів. До думки цієї людини нині прислухається більшість лідерів західних демократій. Філіп Карбер – активний провідник проукраїнських позицій у Західній Європі та США. Він, активно досліджуючи питання російської агресії, випустив спеціальну доповідь для американської армії «Уроки російсько-української війни». Про свою оцінку безпекової ситуації, ефективність антиросійських санкцій і трансформацію Українського війська доктор Філіп Карбер розповідає в ексклюзивному інтерв’ю АрміяInform.
− Пане Філіпе, ви є активним провідником позиції України на Заході. Коли вперше Україна потрапила у фокус Вашої уваги і чому?
− Ще у 1980-х, коли я працював радником з питань стратегічного розвитку міністра оборони США, я стежив як за військовим, так і за соціальним розвитком України. З набуттям Україною незалежності, кілька разів відвідував країну. У 2014-му тимчасовий український уряд запросив генерала Веслі Кларка (ексверховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі) приїхати в Україну. У складі тієї делегації був і я. Після ознайомлення із ситуацією, що склалася, і тижневих обговорень у Києві, стало очевидним: нам потрібно зосередитись на зростаючій загрозі для України в Криму та вздовж її східних кордонів. Відтоді розпочалися мої регулярні візити до підрозділів, які перебувають на лінії зіткнення. За останні сім років я здійснив 35 таких поїздок і загалом провів 182 доби в районі проведення АТО/ООС.
− Як оцінюєте безпекову ситуацію, що складається навколо кордонів України, і чи можливо спрогнозувати подальші кроки РФ і якою може бути реакція на такі дії США?
− У січні 2021 року Росія оголосила про проведення стратегічних навчань «Захід 2021», що відбудуться у вересні. Слід зазначити, що за останні сім років РФ здійснила значне накопичення своїх сил на «Західному стратегічному напрямку» з наступним розгортанням (як показано на доданій карті):
З 2014 року Росія зосередила проти України 2 загальновійськові армії, 1 танкову армію, 3 армійські корпуси, 6 дивізій та 22 полки та бригади (3 танкові та 19 механізованих). Масштаби й інтенсивність накопичення цього військового угрупування дають Москві низку наступальних варіантів − від обмеженого до повномасштабного вторгнення.
Агресивні військові дії Росії цього року привернули серйозну увагу Заходу. Сюди входять: підготовка до масових навчань «Захід 2021», розміщення в Криму російських військ із центральних і південних військових регіонів, масове поповнення та зберігання матеріально-технічного забезпечення і боєприпасів, концентрація військово-морських сил (включаючи підкріплення з Північного Балтійського і Каспійського морів). І створення нової електронної системи ведення війни та управління військами. Хоча росіяни заявляли, що повернули частину військ до місць постійної дислокації, однак вони визнали, що зброя та техніка залишаються в готовності для швидкого розгортання.
Я не можу прочитати думки Путіна і знати про наміри російських можновладців, але постійне нарощування сил та демонстрація агресивних намірів означає, що існує серйозна тривала загроза, яка, на жаль, не стримується відповідним реагуванням Заходу.
− Наскільки сьогодні актуальне українське питання у світі? Чи визначена однозначно її роль у структурі світової безпеки і наскільки одностайними є думки щодо ролі України серед американських та європейських політиків?
− На Заході є низка відповідей на російський тиск, але, на жаль, немає єдиної точки зору. Польща і Балтійські республіки, а також навіть нейтральні країни, такі як Швеція, визнають зростаючу російську загрозу. Європейським країнам, яким вона не загрожує безпосередньо, зручно ігнорувати агресивну поведінку РФ і вони тішаться ілюзією, що «ведмедя» можна приборкати діалогом та бізнесом. У США, Великій Британії разом із кількома іншими союзниками в НАТО є усвідомлення, що зростання російського впливу у Східній Європі не тільки є загрозою свободі та самовизначенню людей, а й створює основу для майбутніх криз.
− Ваша оцінка тим трансформаціям, що відбулися у ЗС України і на чому слід зосередитися нашим військовим передовсім?
З початку конфлікту і донині Збройні Сили України відродилися. Важко перебільшити значення цих позитивних змін. Після десятиліть нехтування і занедбання в останні сім років Українське військо перетворилося в одну з найбоєздатніших армій в Європі з найбільшим бойовим досвідом. Ваша армія вже відповідає стандартам НАТО більше, ніж деякі інші члени Альянсу. Для унаочнення наведу таблицю, де видно, що нині міць ЗСУ більша, ніж сукупна міць 10 останніх країн, прийнятих у Альянс після 2004-го.
Звісно, залишаються різні сфери, які потребують вдосконалення та адаптації до викликів і нових загроз та втілення новітніх технологій. Наприклад, підвищення ефективності та результативності логістики, технічного обслуговування й закупівель Міноборони, вирішення питання модернізації ВПС упродовж наступного десятиліття, завершення поточних зусиль із модернізації управління та інтеграція разом із ППО у спроможності НАТО. Необхідно якнайкраще використовувати існуючу в Україні оборонну промисловість, а також розширити участь приватних виробників.
− На Вашу думку, наскільки суттєва допомога нашій країні від міжнародної спільноти і чи ефективно Україна її використовує?
− Поставки американської військово-технічної допомоги, зокрема летальної зброї, були ефективними, але малими за кількістю і надто повільними за швидкістю прибуття. Однак ці системи ефективно підвищили спроможності української армії. І, судячи з усього, українські війська дуже ефективно застосовували ці системи.
− Як оцінюєте українські стратегічні документи у сфері національної безпеки й оборони?
− Вважаю, що Україна доклала вражаючих зусиль, щоб реалістично оцінити поточну загрозу і сформулювати стратегію реагування на найближчу перспективу. Але маю зазначити, що у 2014 році ніхто, включаючи мене, не очікував, що цей конфлікт усе ще триватиме через сім років. Російська ескалація поточного конфлікту з розширеним вторгненням в інші райони України є актуальною загрозою. І навіть якщо цього не станеться, Україна, імовірно, зіткнеться з продовженням нинішньої гібридної агресії з боку РФ. Отже, є необхідність розпочати стратегічний діалог між Україною та США з точки зору довгострокового співробітництва, яке б передбачало значно більшу американську військову підтримку.
− Наскільки дієві санкції щодо РФ і чи достатньо використовує світова спільнота наявні важелі впливу на країну-агресора?
− Санкції є формою покарання. Історія показує, що вони можуть бути корисними проти неналежної поведінки, що включає порушення міжнародних норм, зловживання правами людини, авторитарні репресії тощо. Але вони неефективні як відповідь на відкриту агресію. У такому випадку вони схожі на те, щоб, наприклад, змусити заплатити за обід хулігана, що не зупиняє його жорстокої поведінки, а просто дратує. Як сказав мій професор у Гарварді, шляхетний Томас Шеллінг: «При стримуванні агресії загроза майбутнього більш потужна, ніж уже завдані збитки».
На мою думку, додаткові важелі впливу на РФ слід оформлені в три пакети:
- проголошення України як стратегічного партнера США поза блоком НАТО;
- створення набагато більшого і довгострокового пакету військової допомоги Україні, який зростатиме в розмірах та значенні залежно від того, чим довше Росія зберігатиме нинішню агресивну позицію щодо України;
- вступ України в Альянс ближчим часом.
− Суперечки щодо без’ядерного статусу нашої держави в нас тривають досі. Чи можливо було тоді зберегти Україні ядерну зброю і які були б можливі наслідки?
− Слід зазначити, що ядерна зброя, розташована на території України під час холодної війни, мала два основні класи: стратегічний, спрямований на США під безпосереднім контролем Кремля, та тактичний, який міг би бути використаний місцевим командуванням. Контролювати стратегічні боєголовки Україна не могла і не хотіла. Проте, якби вона залишила радянську тактичну ядерну зброю, то Україну в такому разі розглядали б як порушника Договору про нерозповсюдження ядерного зброї 1968 року та Договору про ядерні сили середньої дальності 1987-го. До того ж для збереження ядерної зброї Україна мала б принаймні втричі збільшити оборонний бюджет. Отже, у такому разі вашій країні заборонили б отримувати будь-яку військову допомогу США.
На ганьбу як для Сполучених Штатів, так і для Великої Британії, що у 1990-х тиснули на Україну, щоб вона віддала та знищила свою ядерну зброю, жодна з цих країн не виконала повністю зобов’язань, визначених Будапештською угодою.
− Ви неодноразово бували на Сході України. Що найбільше там вразило і яка найсильніша емоція?
− Окрім народження моїх шести дітей та дев’яти онуків, найбільш значущими моментами в моєму житті були перебування серед українських військових на лінії зіткнення. Я бачив вільних людей, які боролись за свободу і незалежність своєї нації.
− І наостанок, що побажаєте українським військовим?
− Для моїх численних друзів в українському війську, а також тих, із ким я ще не зустрічався особисто, хочу наголосити, що твердо вірю: ви захищаєте не лише Україну, а й весь цивілізований світ. Ви − лінія фронту у зіткненні цивілізації проти варварства. Сподіваюся, що невдовзі збройні сили США та інших найважливіших членів НАТО приєднаються до вас як офіційні союзники. Але в будь-якому випадку, будь ласка, знайте, що я завжди буду з вами. Слава Україні − Героям Слава!
Фото Дмитра Юрченка
Джерело: armyinform.com.ua.
