“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
Янко Лайков народився 1979 року у селі Нова Метча Борисівського району Мінської області у Білорусі. Закінчив середню школу, навчався на філологічному факультеті БДУ, а також на відділенні «Літературна робота» Білоруського державного університету культури і мистецтв. В 2023 році захистив магістерську дисертацію на тему сучасної білоруської прози у Гомельському державному університеті імені Ф. Скорини. Працював журналістом, літературним редактором. Вірші, оповідання і літературно-критичні статті публікував у місцевій періодиці та часописах. Автор поетичних збірок «Логіка пастки» (2000) і «Вогнепоклонник» (2003), а також електронної книги літературознавчих есе «Уособлена краса» (Білосток, Фонд Kamunikat.org).
***
Там, де радість і сміх
знайшли собі прихисток,
де простір навколо
повниться щасливими голосами, –
там не шукайте мне.
Там, де розум людський
відчув себе володарем життя,
де крик душі заглушений
мрійливим бурмотінням
тисяч байдужих фоліантів, –
там теж не шукайте мене.
Шукайте мене там,
де життя губить свій сенс,
там, де панує вічна осінь,
там, де могила моя лежить…
***
Колисанка починається з подихом ночі,
кожне слово починається
з давно забутої історії сивої давнини.
Я сьогодні заздрю тим,
хто стоїть на межі,
хто тримає німе тремтіння факелу
у власних долонях
і сам вказує шлях своєму серцю.
Це – істинно дар Божий.
ТУТ
тут
кровожерливий хижий спрут
він зневільнив плетінням пут
найрідніший і милий кут
тут
мій оббріханий бідний люд
терпить безліч гірких покут
у мовчанні німих споруд
тут
справедливий чекає суд
ірóдів каїнів іуд
і ти готуйся брут
тут
зростає гомін-гуд
тут
сміливість гартує гурт
тут
злива змиє бруд
тут тут тут
ДЗЕРКАЛО ДУШІ
мій голос віршами шепоче
про Царство Його
і таємниці всі розкриваються
і обличчя моє відзеркалює душу мою
як сутність мою залишати в схованці
краще кожною думкою
словом
порухом
наближати Царство Його
о Голос
і я починаю хвилювати цілісність
і тонесенька нитка виводить мене
до чистих джерел
сонце ховається серед дня
я позначаю простір хрестиками
зустрічаю світло серед темряви
міняю місцями себе і свій голос
стаю водночас голосом і світлом
і душу свою віддзеркалюю у воді
і засинаю
знищений сам собою
МОНОЛОГ ПОРАНЕНОГО ПТАХА
Мої друзі збираються в ирій –
у тяжкий, але світлий шлях.
Я ж лишаюся тут. І вирок:
не літає поранений птах…
І прощення нема від друзів,
гіршим ворогом став усім.
І душа помирає в тузі,
й дико вабить небесна синь…
Тільки докір доносить вітер:
«Ти не наш, ти не наш, не наш…»
І один я, один у світі.
Чом складається так, не інакш?..
ТЯГАР
Осліпла, та смілива все ж душа
В пустелі безнадії тихо йшла,
В пустелі безнадії волоклася…
Їй темрява лягала на повіки…
«Невже одна ітиму так довіку?..»
Та з неба голос прозвучав: «Покайся!
Тягар гріховний кинути спіши!»
Меланхолійно мислиться душі,
Її ж бо не лякає невідомість…
Від звільнення спокійно відреклася:
«Тягар? Так він… – хреста натомість!»
СВЯЩЕННІ ВОГНІ БАТЬКІВЩИНИ
«Я почав їх рахувати і нарахував двадцять.
Двадцять перший скакав попереду…»
«…Божевільно стрибає над землею
дике полювання короля Стаха.
Я прокидаюсь
і думаю, що його час ще не минув,
доки є темрява, голод, нерівність і
темний жах на землі.
Це символ всього цього».
У. Короткевич.
«Дике полювання короля Стаха»
На просторах Вітчизни зранено
Під копитами гасне вогонь –
Бо прокляттям прадавнім гнане, о,
Полювання мчить удогонь…
Тиша пострілом розтривожена –
Сколихнуло мій рідний Край
Злістю-злобою перемножене
Реготання шалених зграй.
Чуєш? Десь у гірських вибоїнах
По-мисливськи співає ріг –
Закликає так привидів-воїнів
З тогосвіття ненаший біг…
Хижий, з крові жагою дивною,
Аж тремтить від безсилля він,
Коли чує, як гідні, вільнії
Промовляють свої пісні:
«Скоро, скоро настане ранок нам!..
Хоч в печері німих зневір
Проковтнути світ намагається
Динозавроподібний звір…
У хатинці в малесенькій кожній
Запалають усе ж вночі
І вогнисті, і непереможні… –
Розрубають темряву промені-мечі!»
***
Коли стомиться душа – життя
знемагає, наче осінь пізня,
і не тішать ані вірш, ні пісня,
і кохання – вже не відкриття.
Смутком наливається душа,
наче келих – прикрим, прикрим хмелем,
і вустам все рівно онімілим:
промовчати? дати одкоша?
Згасло сонце, що в душі жило,
мов примари, зникли всі жадання,
і вночі, крізь сльози і ридання,
снить душа колишнє все ж тепло…
***
Останні краплини роси
Світанку, до болю красивого,
Усі дарували усім –
Мов жертву Йому, білокрилому…
Й десь-інде забутий крок
Звучав у кімнаті стишено,
І знали усі: це Бог
Прийшов, щоб подати істину…
СМЕРТЬ
Імла. І втома небокраю
малює білі в небі нам хрести.
Я помираю. Помираю.
Душа моя, мов день, згорає.
Де Ти?
Лице тьмяніє і згасає,
і пам’ять, падчерка німа,
у тузі зболено конає…
Ніч жар засмучено згрібає.
Пітьма…
***
Моїм вірним слугою
був собака.
Моїм натхненням було
споглядання.
Дерев’яна палиця
вказувала мені шлях.
І не вистачало мені
лише одного –
кохання.
Але що це таке?
І навіщо воно?
І тепер я живу поміж
незрозумілим і невідомим,
тепер я –
невідомо і незрозуміло хто…
***
Сповідь – невидима нитка,
що єднає того, хто сповідається,
і того, кому сповідаються.
Сповідь – це жертва,
що приноситься в ім’я очищення,
в ім’я збереження єдності душі й тіла.
Сповідь – дріб’язок,
але вона відмикає дух,
возвеличує гідність,
народжує відвагу…
Народжена сумлінням,
сповідь –
це завжди
неусвідомлена спорідненість з Богом.
ТАЄМНИЦЯ
Двоє – біля Небесної Брами,
Назустріч їм Ангел вийшов:
«Ви хто?» – «Ми шукаємо правди,
Але не земної, а вищої…»
Першого ангел покликав:
«Йди, відчиню я Браму!»
Той увійшов і… зникнув…
Услід йому: «Обрảний!»
«Чомууу?!» – запитав небога. –
За Брамою – таємниця?»
Ангел сказав: «Там немає нічого…»
Все – сниться…»
МОНОЛОГ ВОЇНА
Ти мене почекай
в холі снів –
Не в безмежжі німої пустелі…
Скутий я ланцюгами гріхів,
каяттям себе наскрізь прострелив…
Не відходь. Обійми. І скажи,
що нікого ще так не любила…
Я – солдат на проклятій війні.
Ти – не смерть,
а жона моя біла…
***
Свічка твоя в кімнаті. Північ. І тіні, як межі,
У вічі твої зазирають. Одна ти…
На підлозі – вино. На шухлядці – одежа…
Ти не спиш. Ти жадаєш пізнати.
Ти жадаєш пізнати обличчя свободи,
Що розп’ятою плоттю лягає додолу…
І безкінечність хтивої земної насолоди,
Де страх і неповторність кохаються із болем…
ПОЕТУ
Шукай, гукай, самотній пілігриме,
Ходи, блукай у натовпі незримо,
Де, крім очей порожніх, суєти,
Нічого більше не побачиш ти.
Весни квітуче світло вже не втішить:
Пекучий біль навкруг порізав тишу…
Знущання вічне – світу домовина.
А ти – святий; ти все ж таки людина.
Тобі болить…
Тобі, як нам, кортить
Зайти в кіоск по пляшечку, небого,
В брудній пивничці випити за рогом –
Залити смуток з другом або кумом,
Згадати молодість свою з веселим сумом,
Натхнення і красу пори тієї…
А ще – обійми пригадати з Нею…
…Прокинешся від холоду тривог.
І сумнівів похмурий дивний бог,
Позбавивши і гордості, і честі,
Знов розіпне тебе на перехресті…
СИН
Де ти, мій неспокійний сину?
Я хочу почути твої думки.
Скажи мені: де блукає твоя душа?
Ти – мій син. Моє продовження.
Мій вічний неспокій.
Але ти такий далекий і недосяжний…
Чи зрозуміємо ми один одного?
Твій погляд – як тисяча сонць,
Твоя усмішка – мільйони веселок,
Що наповнюють всесвіт фарбами.
Ти допомагаєш мені не зникнути,
Не розчинитися в темряві буття.
Коли ти не зі мною,
Я так розумію Його.
* * *
Слухай ніч, поранену стрілою-тишею,
слухай, як натягується мить, виштовхуючи з себе нас, –
туди, де проростає з небуття, народжується, вищає,
здіймається над рівнинами так, мов Парнас, –
щось, що є невимовне, непізнаванне, повне
страху, тремтіння смертельного, жаги життя,
щось таємниче, розпачливе, молитовне,
довірливе й кволе, святе, мов дитя…
Слухай ніч, слухай ніч, збожеволілу, приголомшену
Тисячами невидимок-блискавок… Їй – найстрашніще…
Дещо вічне – там воно…
Воно більшає, більшає,
Закриває собою Всесвіт –
й перероджується у тишу.
***
Пам’ятай про Країну Світлу,
Про місця ті, звідкіль прийшов,
Там, де був ще душею чистим,
Де шукав ти і віднайшов…
Пам’ятай про Країну Світлу!
Нехай страх тебе не спіткає:
Не загубишся у минулому,
Бо минуле – давно минуло…
Як мина найміцніший вітер,
Так, як горе-біда минає…
Пам’ятай про Країну Миру!
Її пагорби і долини,
Водоспади її нестримні…
Так, як душі усі пташині
Пам’ятають свій перший вирій…
Й там, де тиша стоїть, мов чин,
Відпочинь…
***
…І прикро нам, що ми – боги,
що нам підвладні всі стихії,
колисок світло, тінь могил,
святії дії і лихії.
Ми знали Віру і Любов,
ми розуміли їх природу,
й рабів сліпих цих знов і знов
кидали спраглому народу.
Щоб не змогли позбутись ми
земного світу, наче мушлі,
щоб ви, сини в одній труні,
порятували свої душі!
Переклад з білоруської Юлі Полісянки
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
