Тим, хто прочитав про звірства насильства в Україні 1914–1945 років, варто знати, як склалися долі злочинців, які ними «вславилися». Коротка повоєнна історія пам’яті в радянській Україні.
Про це пише zbruc.eu.
Розповідь про повоєнну Україну почнемо з розгляду долі злочинців, які «вславилися» в насильстві 1914–1945 років. Те, що сталося особисто з ними чи з пам’яттю про них після війни, розкаже щось важливе про Радянську Україну після 1945 року. Почнемо з тих, хто був причетний до трьох найбільших погромів революційних часів – київського і львівського 1918 року та проскурівського 1919 року. Муравйова, організатора масового терору в Києві в лютому 1918 року, кілька місяців по тому розстріляли самі більшовики, але не за погром, а за участь в антибільшовицькому перевороті в липні 1918-го.
Українського погромника Івана Семесенка лікували від сифілісу в тому самому Проскурові. Згідно з єврейською легендою, ночами йому з’являвся привид місцевого рабина й наказував негайно покинути місто. Уряд УНР провів слідство в справі Семесенка і засудив його до страти. Цей вирок не виконали, бо на Кам’янець-Подільський, де перебував український уряд, напали денікінці, суд розбігся, й Семесенко опинився на волі. Його таки розстріляли, але рік по тому, під час польсько-українського походу на Київ навесні 1920 року: за одною версією – за проскурівський погром, за іншою – за бунт проти Петлюри. Ці дві версії збігаються, якщо взяти до уваги, що Семесенко критикував Петлюру за те, що той «намагається догодити і соціалістам, і правиці, селянам і поміщикам, жидам і Європі». Серед петлюрівців, однак, були люди, які захоплювалися цією постаттю. Один із ветеранів українських національно-визвольних змагань у спогадах про Семесенка із жалем написав, «що при інших революційних обставинах Україна мала б свого Муссоліні в постаті цього залізного диктатора».
Чеславу Мончинському, відповідальному за погром львівських євреїв у листопаді 1918 року, пощастило більше. Після польсько-української війни за Галичину він брав участь у поході на Київ 1920 року. У міжвоєнній Польщі обіймав високі військові посади й навіть став послом сейму. Звільнений зі служби за віком, решту життя провів у маєтку на Тернопільщині. У 1935 році його з почестями поховали на цвинтарі захисників Львова, одним з організаторів якого він був, який мав демонструвати велич і незламність польського військового духу. Його могила досі там.
Про ці три великі погроми та їхніх головних «героїв» у повоєнній Радянській Україні ніколи не згадували. З усіх революційних подій згадували лише ті, які відповідали героїчній версії перемоги більшовиків. Одним із творців цієї версії був Павло Бляхін – той самий, який на початку 1920-х роках вимагав більше розстрілів для селян Одещини. Після революції він став письменником і написав пригодницьку повість «Червоні дияволята». На основі цієї повісті в 1923 році був знятий один із перших радянських пригодницьких фільмів. Доля виявилася милостивою до Бляхіна. Він був старим більшовиком, а з цієї когорти рідко хто помирав своєю смертю – більшість репресували в 1930-х. Вдруге йому пощастило, коли влітку 1941 року він пішов на фронт ополченцем і його дивізію майже повністю знищили при обороні Москви восени того ж року – а він вижив. Після війни став членом Спілки письменників СРСР і помер природною смертю в 1961 році. Його іменем назвали вулицю в м. Костромі. Після смерті на основі його повісті зняли аж три фільми в стилі радянського комедійного вестерну – «Невловимі месники» (1966), «Нові пригоди невловимих месників» (1968), «Корона Російської імперії, або Знову невловимі» (1971). Головною сюжетною лінією є розповідь про те, як спритні й благородні молоді комуністи героїчно борються проти бандитів-петлюрівців та жорстоких білогвардійців. Усі три фільми були дуже популярними, їх і досі показують на українському телебаченні.
Миколу Єжова розстріляли під час чергової хвилі сталінського терору за доносом енкаведиста, який на допиті розказав про історію з «Біробіджанським краєм». Пізніше розстріляли й самого донощика. Начальника Уманської тюрми Соломона Абрамовича у квітні 1941 року засудили на шість років тюрми. У 1943-му його достроково звільнили й відправили на фронт. Він, проте, потрапив не на передову, а на безпечніше місце шофера. За участь у війні його нагородили орденом Червоної Зірки та медаллю «За бойові заслуги». Двох інших його підручних засудили на коротші терміни, але через війну вони так само не відсиділи до кінця. Обидва «воювали» за спеціальністю, в органах НКВС, один навіть дослужився до заступника управління контррозвідки СМЕРШ Першого Білоруського фронту.
Один із головних організаторів Голодомору Лазар Каганович прожив 98 років і помер влітку 1991 року, не доживши до розпаду СРСР всього кілька місяців. У 1997-му вийшли його спогади, які він писав на пенсії. У цих спогадах нема не те що жодного слова каяття, але навіть згадки про український голод. За життя Сталіна його нагородили чотирма орденами Леніна та іншими нагородами, його ім’ям були названі міста в Радянській Росії та Україні, Московський метрополітен та кілька вищих навчальних закладів. Ім’я зняли з усіх цих об’єктів після того, як він програв битву за владу в Кремлі, і Хрущов у 1957 році усунув його з усіх посад. Пам’ять про Кагановича несподівано відродилася після падіння СРСР. На його честь назвали село в Росії, а у 2018 році поставили пам’ятник в Єкатеринбурзі – там він стоїть на постаменті в товаристві Фелікса Дзержинського. У Криму теж є село, назване Лазарівкою. 2016 року український парламент прийняв рішення повернути йому стару кримсько-татарську назву. Це рішення набере чинності, коли Крим повернеться до України.
Так само, як Каганович, довго прожив Ерік Кох, головний нацистський кат України. Після війни він переховувався в британській окупаційній зоні, навіть одержував допомогу по безробіттю, аж поки випадково, із власної дурості, не виявив себе. Його заарештували й передали радянській владі, а та натомість передала його владі комуністичної Польщі. Там його судили за смерть чотирьохсот тисяч поляків, убитих, коли він був гауляйтером Західної Пруссії (1939–1941). Слідство тривало майже десять років. Під час допитів Кох ставив собі в заслугу, що протидіяв планам Розенберґа створити українську державу. У 1959 році його засудили до смертної кари. Вирок, однак, не був виконаний. За одною версією, його не стратили тому, що він смертельно хворів, за іншою – він був таємним аґентом Сталіна. Як повідомляла польська антикомуністична опозиція, у тюрмі Кох жив у комфортних умовах, мав доступ до телевізора й щоденних газет. Він помер 1986-го у віці 90 років. Перед смертю в інтерв’ю західнонімецькому журналісту Кох заявив, що ні за чим не жалкує і не відчуває потреби в чому-небудь каятися.
Один з ініціаторів Волинської різанини Клим Савур (Дмитро Клячківський) загинув у бою з радянськими енкаведистами 12 лютого 1945 року у віці 34 роки. Провід Української повстанської армії нагородив його посмертно орденами Залізного хреста заслуги і Залізного хреста бойової заслуги першого ступеня. У незалежній Україні його іменем названі вулиці в Луцьку, Тернополі й Рівному та встановлені два пам’ятники – в його рідному Збаражі та в Рівному. Недавнє дослідження показує, що люди в Рівному, які щодня проходять повз цей пам’ятник, мають дуже приблизне уявлення, ким був Клим Савур.
Юзефа Бісса, командира загону АК, який учинив масакру в Павлокомі, польська комуністична влада заарештувала зразу після війни. В судовій справі фігурували вбивства українців, але ці звинувачення зняли й засудили його лише як члена антикомуністичного збройного підпілля – дали вісім років тюрми. З цього терміну він відсидів тільки половину. Після тюрми Бісса ще кілька разів заарештовували; навіть пропонували вступити до польської комуністичної партії, але він відмовився, бо вважав себе «людиною честі». Помер своєю смертю в 1977 році, а в 1992-му польський суд посмертно зняв із нього всі звинувачення й розпорядився виплатити компенсацію його родині.
Достеменно невідомо, хто був тим енкаведистом, про якого розповідав Олександр Довженко, – тим, що палив на повільному вогні бандерівця і знімав з нього шкіру. У Львові я чув, що Довженко мав на увазі Антона Одуху, який до війни був (почергово) енкаведистом, електротехніком та шкільним вчителем, під час війни – командиром червоного партизанського загону, нагородженим званням Героя Радянського Союзу (1944). Після війни Одуху призначили директором (!) Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника АН УРСР – другої найбільшої академічної бібліотеки в Україні. На цій посаді він пробув десять років, а в 1948–1957 роках володів особливим статусом «персонального пенсіонера». Та навіть якщо Одуха й не був тим енкаведистом, за ним числяться інші «подвиги». Селяни з околиці в Хмельницькій області, де діяв його партизанський загін, згадують, що на його совісті були грабежі, ґвалтування жінок, вбивства старих і дітей. Зразу ж після його смерті в 1967 році йому поставили пам’ятник у м. Славуті. Згідно з даними Вікіпедії, він і досі там стоїть.
Спільне в біографії цих «героїв» те, що жоден із них не був покараний за злочини, скоєні в Україні. Арештовували й судили головним чином тих, кого звинувачували в колаборації з німецьким окупаційним режимом, та членів українського націоналістичного підпілля. Нерідко ці дві групи об’єднували в одну, щоб створити враження, ніби українські націоналісти були нацистськими колаборантами. З вояками УПА розправлялися нещадно, засуджуючи до максимальних термінів (до двадцяти п’яти років) або ж до найвищої міри покарання – розстрілу. Останнього упівця розстріляли влітку 1989-го.
КДБ організував також убивства лідерів націоналістичного руху Лева Ребета (1957) та Степана Бандери (1959). Їх ліквідували на еміґрації, цілком таємно, як у 1938 році – Євгена Коновальця в Роттердамі і, правдоподібно, Петлюру в 1926 році.
Систематичність, із якою радянські спецслужби винищували лідерів українського націоналізму, показувала, що Кремль ставився до цього руху дуже серйозно, хоча публічно й виставляв його незначною силою, позбавленою масової підтримки, яка виживає лише завдяки Заходу: німецького генштабу в роки революції та Першої світової війни, нацистів у часи Другої світової війни, американського та західнонімецького урядів у післявоєнні роки.
Уся вина за масові радянські репресії була перекладена особисто на Сталіна. Це проголосив Хрущов у промові «Про культ Сталіна та його наслідки» на ХХ з’їзді компартії (1956). У самого Хрущова, як і в усіх із близького оточення Сталіна, руки були в крові. Він, однак, цього так і не визнав. Його промова на ХХ з’їзді компартії мала таємний характер. У СРСР її опублікували аж у 1989 році. Від 1956-го й до 1989-го головна радянська лінія зводилася до формули: «Ленін – добрий, Сталін – поганий». Сталінські репресії подавалися як викривлення радянської влади. Про те, що терор почався не за Сталіна, а за Леніна й був не викривленням, а суттю комуністичної влади, у СРСР почали відкрито говорити під кінець горбачовської перебудови, і то не влада, а антикомуністична опозиція. Сама ж влада воліла про Сталіна зайвий раз не згадувати, хоча час від часу робилися спроби реабілітувати його з огляду на виняткові заслуги – побудову соціалізму, перемогу у війні та перетворення СРСР на супердержаву.
Радянський Союз нагадував казковий Гоґвортс: він мав імена, які за жодних обставин не можна було згадувати. Євреїв, які загинули під час Голокосту, не можна було називати євреями – тільки громадянами Радянського Союзу. Так само і з «буржуазним українським націоналізмом» – він був, але без імен Грушевського, Петлюри, Бандери; уже саме згадування цих імен уважалося прихованою пропаґандою українського націоналізму. Після смерті Сталіна Хрущов усунув усіх конкурентів у боротьбі за владу і став першим секретарем ЦК КПРС, поки його в 1964 році не усунув Брежнєв – і відтоді про Хрущова теж не можна було згадувати. Існувало неписане правило: як тільки хтось із цих вищих партійних діячів відходив у тінь, вимовляти вголос його ім’я (це завжди був чоловік, ніколи жінка!) вважалося недопустимим. Жодного офіційного розпорядження щодо того, кого чи що треба було забути, не існувало. Свідомі радянські громадяни мали відчувати це самі.
Історична пам’ять – це не лише про те, що суспільство пам’ятає, але й про те, що воно годиться забути. Політика колективного забування особливо важлива для суспільства, яке переживає радикальні зміни: амнезія (втрата пам’яті) допомагає плавній трансформації. Так це було в повоєнній Західній Німеччині після краху Гітлера, в Іспанії після смерті диктатора Франко і навіть в Ізраїлі після його появи як молодої повоєнної держави. Однак в усіх цих випадках політика забування, по-перше, ніколи не була повною, а по-друге, тривала лише одне-два десятиліття, а потім, коли трансформація закінчувалася, дискусії про минуле розгорталися з новою силою. Політику Кремля за Хрущова та в перші роки Брежнєва теж можна розглядати як спроби перезавантаження радянської системи. Але з кінця 1960-х ці спроби припинилися. Замість реформ на перше місце поставили утримання стабільності. А тому політика колективної амнезії в Радянському Союзі тривала майже до останніх років.
Так було в кожній радянській республіці без винятку. Та в Українській РСР, як виглядає, це набрало крайнього вияву. Окрім радянських репресій, забуванню підлягало все, що містило бодай натяк на відмінність української історії від російської. За винятком Хмельницького, заборона стосувалася майже всіх козацьких гетьманів. Офіційно твори Шевченка не були заборонені, але його антиросійські поеми публічно не читалися, несанкціоноване покладання квітів до його пам’ятника прирівнювалося до антирадянської діяльності, а підготовлені в 1960-х до друку матеріали слідства над Кирило-Мефодіївським братством кілька десятків років пролежали на полиці й вийшли друком аж у 1990 році. З не пропущених до друку радянською цензурою творів Івана Франка можна було скласти цілий том. Праці російських дореволюційних імперських істориків Соловйова і Ключевського в повоєнному СРСР видавалися мільйонними накладами, тоді як роботи Грушевського, котрий при кінці життя став радянським академіком, були заборонені.
Центральною подією, навколо якої будувалася офіційна політика пам’яті, була Друга світова війна. У Радянському Союзі її перейменували на «Велику Вітчизняну» і скоротили на два роки: ця війна почалася з «віроломного нападу нацистської Німеччини» 22 червня 1941 року – так, ніби зелене світло цій війні не дав пакт Молотова-Ріббентропа і Червона армія не воювала з вересня 1939 року. Пам’ять про війну відтіснила на другий план пам’ять про революцію. Що й не дивно: якщо революція та громадянська війна поділили населення на декілька ворожих таборів, «Велика Вітчизняна війна» була символом єдності радянських громадян у боротьбі проти спільного ворога. Іншими словами, пам’ять про останню війну ідеально надавалася для створення образу згуртованого й однорідного суспільства.
Ця модель пам’яті почала домінувати з перших років правління Брежнєва. У 1965 році 9 травня – день підписання німцями капітуляції – був оголошений державним святом (за Сталіна та Хрущова це був звичайний робочий день). Хоча культ вождя й був офіційно засуджений у 1956 році, творилися культи Хрущова і Брежнєва. Відображенням цього став, зокрема, факт, що в офіційній політиці пам’яті на перше місце вийшов третьорядний епізод з обороною «Малої землі» – невеликого плацдарму на Кубані, з яким була пов’язана біографія Брежнєва (як жартували в брежнєвські часи: «Що таке Велика Вітчизняна війна? – Локальний епізод у битві на Малій землі»).
Жертвою такої моделі пам’яті найперше стала «фронтова правда війни»: Брежнєв «воював» як партійний чиновник далеко від лінії фронту. Офіцер-фронтовик Микола Нікулін писав:
«Мемуари пишуть ті, хто був біля війни. У другому ешелоні, у штабі… Вони залишаться живими, повернуться додому і з часом стануть основою організацій ветеранів. Відростять животи, обзаведуться лисинами, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами й будуть розповідати, як по-геройськи вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це увірують! Вони й поховають світлу пам’ять про тих, хто загинув… Вони покажуть війну, про яку самі мало що знають, у романтичному ореолі. Як все було добре, як прекрасно! Які ми герої! І те, що війна – це жах, смерть, голод, підлість, підлість і підлість, відійде на другий план. А справжні фронтовики, яких залишилося півтори людини, та й ті безмозкі, зіпсовані, будуть помовчувати».
Інша жертва такої пам’яті – ціна, яку за перемогу заплатила Україна. Олександр Довженко у своєму щоденнику писав:
«Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. Се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання… жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах із плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось усміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б політично шкідливим».
Замовчуванню підлягали окремі акти масового насильства проти мирного населення. У Радянському Союзі не можна було говорити не лише про Голодомор, але й про Голокост та Волинську різанину. Замовчування Голокосту в повоєнній Україні досягло екстреми. Скажімо, якщо в Естонській РСР можна було прочитати про Голокост навіть у підручниках, а в Литві ця історія подавалася заретушовано, то в офіційній історії Української РСР, надрукованій в 1977–79 роках, не було жодної згадки не лише про Голокост, але й про євреїв узагалі. Таким чином жертв масового насильства вбивали двічі: вперше – фізично, вдруге – знищуючи пам’ять про них.
Існування кожної нації залежить від її пам’яті. Забери в неї пам’ять – і вона втрачає здатність до самостійної дії. Спочатку нація сама забуває про себе, а потім про неї починає забувати світ. Це власне те, що відбувалося з повоєнною Радянською Україною. Вона нібито й мала формальні ознаки національної держави – але була позбавлена пам’яті про своє національне минуле.
СРСР складався з п’ятнадцяти радянських республік, але нація в ньому могла бути лише одна: «нова історична спільнота – радянський народ». Її головними рисами були спільна соціалістична батьківщина, спільна соціалістична економіка, спільна соціалістична культура та спільна ціль – побудова комунізму. Про формування цієї спільноти в Кремлі говорили ще перед війною. Але на ХХІІ з’їзді КПРС (1961) Хрущов оголосив, що вона вже склалася. Різниця між довоєнним і повоєнним «радянським народом» полягала, зокрема, у статусі українців. До смерті Сталіна українцям не довіряли управляти навіть своєю республікою – жоден перший секретар української компартії не був українцем. Зміна сталася зразу після смерті Сталіна. У 1953 році на посаду першого секретаря призначили Олексія Кириченка – того самого, який розповідав Хрущову про жахи українського голоду. Відтоді українці не лише появилися на керівних посадах в Українській РСР, а й почали відігравати ключову роль в управлінні СРСР. І Хрущов, і Брежнєв, перш ніж стати на чолі СРСР, провели значний час на керівних посадах у Радянській Україні. Борючись за владу в Кремлі, вони спиралися на свої українські зв’язки, а коли прийшли до влади, перетягнули українських союзників до Москви.
У 1954 році в СРСР з великою помпезністю святкували трьохсотріччя «возз’єднання України з Росією». За лаштунками офіційних святкувань формувалася «нова Переяславська угода»: українцям пропонували партнерство в управлінні імперією – взамін вони мали прийняти нові правила гри. Одне з них – відкинути власну національну пам’ять. Число українців, які прийняли ці правила, неможливо визначити. Вистачить сказати, що таких було багато. Подібно до «малоросійської колонії» в Петербурзі на межі ХVIII–XIX століть «українська група» займала домінуючі позиції в Москві в останні десятиліття існування Радянського Союзу. Серед російської партійної номенклатури побутувала думка, що в Москві всі місця зайняті «хохлами, як тарганами» і що Росія, визволившись від татаро-монгольського іга, тепер потерпає від «хохлацького іга в верхах».
Нові правила гри приносили дивіденди не лише у вигляді високих посад. Радянська версія минулого була вигідна, бо ховала травми минулого. Той, хто про них нічого не знав, міг бачити світ у феєричній перспективі – як казку про боротьбу комуністичного добра з капіталістичним злом, яка врешті-решт закінчиться перемогою над цим злом у світовому масштабі. Радянські люди, будуючи комунізм, могли почуватися особисто причетними до цієї перемоги. Невідповідність уявлень та реальності пояснювали тимчасовими труднощами. Заради майбутньої перемоги їх варто було перетерпіти – як це робило попереднє покоління, винісши на своїх плечах тягар війни з нацизмом. Це була радянська версія ідеї поступу. Особливо сильне коріння вона пустила серед молодих людей, які не бачили іншої реальності, окрім радянської. У Радянському Союзі дійсно можна було мати щасливе дитинство. Майже кожен із тих, хто народився в СРСР, пам’ятає те почуття щастя, яке навіювали вчителі в молодших класах, – щастя, що ми народилися саме тут, а не на Заході, де діти живуть у злиднях і де їх жорстоко експлуатують капіталісти. Умовою нашого щастя було незнання всього того, що сталося зі старшими поколіннями.
Неясно було, однак, як довго вдасться утримувати суспільство в такому стані. Майже в кожній сім’ї були свої родинні історії, які не відповідали радянській версії минулого. Хоча дітей заради їхньої безпеки й психічного здоров’я оберігали від цих історій, вони так чи інакше довідувалися про них, коли виростали. Логічно припустити, що люди що менше думають про страшне минуле, то більше їхнє власне життя не дає їм для цього приводу. Приклад повоєнної Західної Європи показував, що все може бути якраз із точністю до навпаки. Незручні питання щодо минулого почало ставити покоління, яке особисто не зазнало масового насильства, – покоління, яке ввійшло в дорослий вік у 1960-х роках. В українському випадку таким поколінням стали «шістдесятники».
Розділ із нової книжки Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України», що вийшла у видавництві «Портал» цієї осені.
Портретна знимка Ярослава Грицака – Оксани Тисовської
Прокоментуєте?
