«Українська літературна газета», ч. 15 (333), 5 серпня 2022
МЕДОВО-СПАСЬКИЙ МАКОВІЙ
Я – Маковій! – вродився нині,
на світ мене привів Медовий Спас.
Молюся за батьків, які вспомині,
котрі не тільки в небі – й серед нас.
Зійшов на Маковея в світ цей грішний,
або святий – можливо се і те:
бо тут закони міряються грішми,
побожні посягають на святе…
Мене ще вчора розпинали, вірте,
із жил моїх робили тятиву.
А я свій біль переливав у вірші,
в яких непереможеним живу.
Не знаю, скільки ще мені лишилось
Медових Спасів святкувати ще,
бо дехто душу штрикає, мов шилом, –
словечком гострим, щоб збудити щем.
Та я живучий, вірте, всім прощаю,
ви, друзі й недруги, мене простіть.
Тут не себе, а Слово величаю
й завітні Божі істини прості.
Я – Маковій: між пеклом і між раєм,
та серце ще яскраво блискотить.
Щоправда, вік свічею догорає –
життя, як мить…
ДУША СПІВАЄ
Недремна ніч лягла на аркуш спати,
де в кожній букві – гріє часу мить…
І вірші, і пісні у світ полинуть з хати,
бо ще душа співає, а не спить.
Бо ще горю, бо ще живе надія:
воскреслий день постане по імлі.
За волею Творця, живу і дію…
І серцем, й словом свічу на Землі.
КНЯЖА ВОДА
Святводу пив із Княжої криниці…
Я – змалку непосида й відчайдух,
Творець й батьки вселили в мене дух.
А потім галичанка білолиця
(з якою дотепер мені не спиться),
зустрілась у квітучому саду.
І в юності також пив княжу воду,
цілющу, животворчу та святу –
я брав тоді у всьому висоту:
обрав князівну, чарівну на вроду,
у слові став співцем свого народу,
і сам з народом кожен день росту.
Гамую спрагу з Княжої криниці
ковтками предковічної води
(доньку й онуку теж везу туди),
щоб обминало зло та люди ниці,
аби омити наші душі й лиця,
з долонь напитись свіжої водиці –
веди туди нас, Господи, веди…
ПЛАЙ ДО ВЕРШИНИ
Йдуть на Говерлу зрячий і сліпий,
і кожному здається, що успішні…
Я пілігрим такий, як Бог зліпив,
живу собі в поезії та в пісні.
Душею у Карпатах не змілів –
щоденно піднімаюсь аж за хмари.
Плаями* з гір крокую по землі
й отут сліди лишаю не намарно.
То що мені ще треба від небес?
У слові перелину в позачасся.
Із Музою вікую, а чи без…
Я – на вершині неземного щастя!
_________________
*Плай (говір.) – стежка, дорога в горах.
ПОЕЗІЯ – поцілунок ТВОРЦЯ
Поезії – мов сповіді душі,
осмислені, омріяні й не часті…
Ростуть слова, зворушливо-квітчасті,
немов цвітуть в Карпатах бриндуші.
Поезія – Говерла мого щастя.
О, лірико, Ти – серця мого сад,
ночей та буднів пісня лебедина,
стрімкої долі золота година,
що з музикою лине в небеса,
аби цвів світ під сонцем і людина.
Все дякую Творцеві за цей дар,
за іскру Божу та недремні ночі,
де творчі муки, як уста жіночі,
з яких кохання п’ю хмільний нектар,
а вірші – весни й солов’ї співочі…
Поезія – мій веселковий світ,
з якого в гості прилітає Муза,
шукання рими, вірте, не обуза,
бо в рідній мові – перла й первоцвіт,
в моєму слові – сповіді та музика…
НАРОДЖЕННЯ ПЕРЛИН
Закоханим
Хай буде кожна мить святковою
і поцілунки поміж кавою…
Скажи, який солодший трунок –
гаряча кава чи цілунок?
Замислилась ти ненадовго.
– Міркую про ефект від того:
за кавою можна сидіти,
а від цілунків – будуть діти…
Тож, замість кави, вибираю
найкращу мить земного раю.
Від слів твоїх я став щасливим:
рясніли поцілунків зливи,
котрих ціле життя чекали…
В серцях цвіли весільні кали,
квітки святкові у букетах
на двох – для Музи і Поета.
За нами споглядали люди:
цікаво, що ж то далі буде?
А ми цвіли, немовби квіти,
і в душах брунькувались діти.
Весніла ти, цнотливо-чемна,
така жадана наречена…
На хвильку мить свята завмерла –
зі слів народжувались перла.
ПЕРЛИНКА ЩАСТЯ
О, як Вона казково танцювала,
як граціозно перед ним пливла.
Здалось Йому, зозуленька кувала
й весна з’єднала навіки тіла.
Бо душі їх, поєднані в єдину,
давно Всевишнім вінчані вгорі.
Велів Творець: люби-шануй людину,
котру під сонцем для життя зустрів.
Немов кіно, отой чарівний танець,
а Він глядач єдиний на весь зал.
Ще мить – Він Їй зорю з небес дістане –
й зоріла ув очах обох сльоза…
В житті таке трапляється нечасто:
сльозинка та – перлинка щастя!
* * *
Літо. Серпень. Спека.
Зоряниць вогні.
Ти близька й далека,
як в чужому сні…
Сняться губи й перси
у серпневу ніч.
А колись не вперше
вимовила «Ні!».
Пахла рута-м’ята
й слів гіркий полин –
і душа розп’ята,
і розлуки плин.
Я відплив удалеч,
у чужі міста.
Снився рідний Галич
і твої вуста,
кольору малини,
не відчув їх смак.
…Вже до мене линеш,
щоб сказати «Так».
Знову літня спека
й крижана межа…
Ти близька й далека,
рідна і чужа.
ПРИСТРАСНЕ ЛІТО
Літо. Нас троє в наметі.
Я, Ваші губи. І ніч.
Микола Холодний
Серпнева ніч – хмільна й свята:
вже вкотре п’ю твої вуста.
Ти просиш, засинаймо, любий,
а я твої смакую губи –
це мого щастя висота…
Шепнула ніжно: щастя спільне –
кохання навіки й всесильне…
Земне блаженство для обох,
як спарував на долю Бог –
під небом зоряне весілля.
Зірки танцюють і серця…
Яка ж чудесна мить оця!
Хоч і коротка ніч серпнева,
ти в ній, кохана, королева,
й жагуче літо без кінця…
Вже ніч у вічність понеслась,
весніє мого серця в’язь
і зріють роси кришталеві,
й сіяють перса королеви –
я їх співець, володар, князь.
Дарунок Музи для Співця
й сльозинка щастя до лиця.
Недремна ніч аж до світання.
Нас троє: Ти, Я і Кохання –
усе за волею Творця…
МАРЕННЯ ЯНГОЛА
Де б не був, а мрієш домом
та найближчими людьми.
І долаєш перевтому,
щоби знов зустрілись ми.
Сонце, роси, квіти, трави –
зустрічають всі мене…
Я вже вдома, Боже правий,
справді щастя неземне.
Сходиться моя родина –
незабутня мить оця.
Жаль, немає в хаті сина
й котиться сльоза з лиця.
Обіймаю внучку й дочку,
ти припала до грудей…
Смуток танув у садочку –
ніби все як у людей.
Та чомусь в душі тривожно,
серце б›є, немов крильми.
Це молитва: «Скільки можна,
Господи, подай нам мир?!
Хай сини прийдуть додому,
наші янголи земні…».
…Що там далі? Невідомо –
все це діялося в сні.
Бачив хату, батька, неньку
й обіймав… свій автомат.
Роси плакали раненько
і текла сльоза гіренька,
й вітер кров сушив… То брат
а чи син – в одному двоє:
український янгол-воїн
у бою поліг й нема…
Тиша зойкнула німа:
«Мамо, ма…».
СПІВЕЦЬ
Олівчик я між перстами Творця:
карбую час на вічності скрижалях…
Ніхто ж не знає, як в блакитних далях –
мабуть, святим потрібно й олівця.
Скоропис я, за волею Отця,
вночі з небес епістоли фіксую:
мережить олівець пісні не всує –
народ співає витвори співця.
На паперті – мій пульс і віку темп,
мелодія сердець та Світло світу.
Із манускриптами прийду для Звіту
поміж букетів білих хризантем.
В писаннях – спів і біль, епоха й мить,
святе і грішне, й що на думку спало.
Сіяє Слово, бо поет – як спалах –
у Зореслово іскрою злетить…
Моя душа – мов аркуш на столі –
вся списана й освячена словами…
Усім єством блаженствую, що з вами,
що я співець тут сущий – між століть.
* * *
Для всіх я – «той, що ще не все сказав»*,
не мовлене таїться не зумисне.
Намолена бринить в душі сльоза,
і пісня ще на струнах серця висне.
Течуть думки по кінчику пера,
бо у мені їх муза не заперла.
Й зринає вірш чи пісня, бо пора,
якщо народ сприйняв слова за перли.
Цвіте душа й квітує буйно сад –
плоди життя: красиве та корисне.
Вернутися б ще в молодість назад,
та риба не кує і рак не свисне…
Тому й творю, фіксую в слові все,
хоч творчі муки – це синонім страти.
Молю Творця, щоб віршами пісень
я встиг усе народові сказати.
____________________
*«Народе мій, я ще не все сказав» – рядок із вірша Ярослава Ткачівського «Помилуй мене, Отче, що єси…», який став відомою фразою в літературно-мистецьких колах і пізніше дав назву біобібліографічному довідникові, виданому Івано-Франківською ОУНБ ім. І.Франка до 55-літнього ювілею письменника.
хоч творчі муки – це синонім страти.
Молю Творця, щоб віршами пісень
я встиг усе народові сказати.
____________________
*«Народе мій, я ще не все сказав» – рядок із вірша Ярослава Ткачівського «Помилуй мене, Отче, що єси…», який став відомою фразою в літературно-мистецьких колах і пізніше дав назву біобібліографічному довідникові, виданому Івано-Франківською ОУНБ ім. І.Франка до 55-літнього ювілею письменника.
