22 жовтня виповнилося 150 років з дня народження видатного письменника, поета і перекладача, лауреата Нобелівської премії з літератури (1933) Івана Олексійовича Буніна (10(22).10.1870 – 8.11.1953). Достеменно відомо, що глибоко в серці геніального письменника жила Україна. Це засвідчують його твори, мандрівні записи, переклади поезій Тараса Шевченка, якого обожнював, а особливо новела «Козацьким ходом» (Одеса, 1898). Пропонуємо увазі читачів добірку поезій класика світової літератури у перекладах сучасного поета Василя Клічака.
***
В гнізді панує птах. В норі панує звір.
Як гірко було серцю молодому
лишати в самоті батьківський двір,
прощатися навік із рідним домом!
В норі панує звір. В гнізді панує птах.
Як б’ється серце болісно і лунко,
заходячи і хрестячись щораз
в житло, що винаймаю, з ветхим клунком!
25.6.22
РИТМ
Дванадцять раз шипів і бив годинник
в сусідній залі, темній і пустій.
До невідомості, що плине в супокій,
розбіглись миті в череді невпинній.
На мить коротку плин свій зупинили
і знов узір чеканять золотий.
Спрямовують в глибини погляд мій,
завороживши ритмікою сили.
Розплющив очі: світ такий яскравий!
І чую серця рівномірний ритм.
І цих планет музичний колорит.
І цих рядків розмірені хорали.
Все ритм і плин. І без мети стремління!
Страшна та мить, коли воно вже тлінне.
9.08.12
МОГИЛА У СКЕЛІ
Було то в полудень, у Нубії, на Нілі.
Пробили вхід, зажевріли вогні –
і долі край порогу у тіні,
на синьому й тонкому шарі пилу
знайшли чіткий, живий ще слід ступні.
Я, мандрівник, те бачив. Я в могилі
вдихав тепло камінних брил. Вони
п’ять тисяч літ цей сховок хоронили.
Був певний день, короткий певний час.
Прощальна мить, коли в останній раз
зітхнув тут той, хто теплою стопою
в атласний прах втиснув вузький свій слід.
Та мить воскресла. На п’ять тисяч літ
помножила життя, дароване судьбою.
6.08.09
МІНЬЙОНА
У горах, де вершини білі
стримлять, в туманах посинілі,
чвалала на спині осла
із хмизом в’язка почорніла,
а я, в лахмітті, поруч йшла.
Позаду раптом крик – і бачу:
несеться з гулом нетерплячим
із вантажем тяжким дормез *.
Я ледь відскочила. Одначе,
він прошмигнув і хутко щез.
У сивім хутрі. Ясноокий.
У всій поставі царський спокій.
Такий мандрівець. Він мене,
убогої, хіба достойний?
Чомусь лице його сумне.
В халупі ніч мине безсонна…
Він прирівняє до Мадонни
менЕ і в мЕне у ту мить,
назвавши іменем Міньйона,
він закохає цілий світ.
12.02.16
*Дормез – старовинна велика дорожня карета з місцями, обладнаними для сну в дорозі. (Прим. перекладача).
САПСАН
В полях, далеко від обійстя,
зимує скирта просяна.
Вовки там шлюбляться в гноїстих
жмутАх із шерсті і лайна.
Телячі ребра край дороги
пробили сніг – і спав на них
Сапсан*, стерв’ятник космоногий,
готовий вмить шугнуть від лих.
Його я вбив. А це віщує
біду. І сталося таке –
до мене ходить гість. Я чую
крізь сяйво світле й мерехке
ходу і хруск. Його не видів.
І сон пішов від мене пріч.
На третю ніч в поля подибав.
Яка була печальна ніч!
Слід пазуристий в сніг глибокий
повів із току в степ глухий.
На небі млистім і високім
плив серпик місяця блідий.
За валом, де принада в ямі,
маячив сірий чорнолоз.
І далина понад полями
вражала таїною поз.
Напружилась душа естета
від сивих маревних видінь.
Я зупинився – силуетом
позаду мене впала тінь.
В небесній сірій каламуті
лик місяця все виринав
і срібним блискотінням ртуті
слюду по насту озоряв.
І хто він? Хто? Цей опівнічний
незримий гість? Звідкіль крізь сон
приходить він до мене звично
через намети під балкон?
Чи він довідавсь, що сумую,
що сам один? Що у вікні
лиш сніг і небо, й ніч німують,
і геть незатишно мені.
І , вочевидь, сьогодні чув він,
як я покинув кабінет,
і на ходу поправив чуба.
Мигтів у сутінках паркет.
У вікнах небеса синіли.
І чітко в сині цій постав
ялини конус задубілий,
і гострий Сіріус блищав.
І місяць був тепер в зеніті.
На небі плив густий туман…
Чекав його. Йшов до рокити
по насту снігових полян.
Якщо би ворог з пут принади
вдавався до утечі спроб,
я би з гвинтівки без пощади
пробив його широкий лоб.
А він не йшов. Ховався місяць.
Світився місяць крізь туман.
Здалось мені, в імлі сріблистій
розсівся на снігу Сапсан.
Морозу іній, як алмази,
ряхтів на ньому, він дрімав,
круглястоокий, сивомазий,
і в крила голову втискав.
Він був страшний, незрозумілий,
і таємничий, як цей плин
імли туманної і білих
довкола снігових лавин.
Немовби воплочЕна сила
тієї Волі, що в цей час
у страсі міцно нас скріпила
й зробила ворогами нас.
9.01.05
*Сапсан – хижий птах із сімейства соколиних. Відзначається неймовірною швидкістю – під час здійснення піке досягає трьох сотень кілометрів на годину (Прим. перекладача).
***
Густий ялинник пахне край дороги.
І сиплеться на нього білий пух.
Ступав тут олень, дужий, тонконогий.
Від рОгів на гілках зчинявся шурх.
Ось його слід. Тут натоптав стежинок.
Згинав ялинку, білим зубом шкріб.
НасИпалося остюків, хвоїнок,
як шию він чесав й ногою гріб.
І знову слід, розмірений, нечастий.
І враз – стрибок! Й далеко у лугах
собачі гони у снігах пухнастих
згубилися, немов раптовий страх.
О, як він легко оминав долину!
Подивувавши зледенілий став.
У стрімкості завзятій і звіриній
красу тоді від смерті рятував!
1905
***
Прокинуся – за вікнами, в саду
все той же сніг панує невідступно.
А в залі сутінь. Слухаю і жду:
і знову таємничий і підступний
ледь чутний тріск… То миша чи поміст?
Напружуюсь, чи знов нежданий гість
біля дверей сховався непомітно
в портьєрі нерухомій ще завидна?
Та він мовчить. Завмер. І тюль гардин
просвічується в місячному блиску.
І мерехтять іскринками льодин
під вимкненою люстрою підвіски.
1906
КНЯЗЬ ВСЕСЛАВ*
Князь Всеслав закований в кайдани
За велінням братньої руки.
Випав отакий замість пошани
жереб у жорстокості людській.
Із Русі прийшла неждана вістка.
Із темниці в Київ привела.
Та невчасно сів на княже місце:
Тільки списом зачепив Стола.
Що ж тепер, дорогами глухими,
де розбій, у Полоцьк він утік.
Що ж тепер, віддалений, у схимі,
Сам себе на спомини прирік.
Тільки твій ранковий дзвін, Софіє,
Тільки голос Києва! – І знов
довга ніч у Полоцьку… Чужії
контури тутешніх забудов.
Довго до світання, – ледь сіріють
тут віконця в інеї… І от
чує князь: вже перші дзвони мліють
в осяганні янгольських висот!
В Полоцьку вони, непояснимі.
Він у мріях й звуках водночас.
Що літа вигнання! Все незриме
Серцем пам’ятає повсякчас.
24.1.16
* На сайті “Все стихи Ивана Бунина” цей вірш відсутній (прим. перекладача).
***
Раптова зустріч, як минати ріг.
Я швидко йшов – мов спалах блискавиці
Вмить розітнув на обрії поріг
Крізь чорні вії, вії променисті.
На ній був креп, – легкий прозорий газ,
Весняний вітер ним грайливо бавивсь.
Та на обличчі, в погляді в той час
Вловив лише мені знайому жвавість.
І лагідним кивком мене вона
Немовби повернула у минуле.
За рогом зникла… І була весна…
Вона мене простила – і забула.
1905
БІЛЯ МОГИЛИ ВЕРГІЛІЯ
Дикий лавр, плющі, троянди.
Діти, шмаття у дворах.
Бурі кози вже від рання
розкошують на горбах.
Без кордонів і безкрає
море, як і всі моря.
Вірю, знав, коли вмирав він,
Що його душа – моя.
Знав поет, що знов весною
буде смертному дано
жить відрадою земною,
а кому – то все одно!
Запах лавру, запах лілій.
Зізнаюсь у щасті я,
Що душа моя, Вергілію,
Не моя і не твоя.
31.01.16
В ОРДІ
За степом, в приволзьких степах,
За обрієм сонце широке спадало.
Заснуло дитятко на юних руках.
Зійшовши з кибитки, ногами ступала
На кров, що дзеркальною сіллю текла,
На промені сонця, такі милосердні,
І солодом степу й сухого у ньому тепла
Війнуло в лице і в засмаглі обвітрені перса.
Великий був табір довкруг:
Скрипіли колеса, верблюди ревіли.
І вогнища дужче усе пломеніли,
І пил підіймавсь, застилаючи пруг.
Ти, дівчинко, тиха, як в полі дорога,
Чи знала, присівши на теплий пісок,
Що сонне дитя, присмоктавшись у темний сосок,
Є той же Могол, про якого
До скону віків не забуде земля?
Чи знаєш ти, Матінко, те, що і я
Прославлю його. І не хочу я раю,
Христа, Галілеї, і лілій у ній польових.
Що я не смиренніший їх –
Аттіли, Тимура, Мамая.
Що їх я достойний, коли
Набридне буденщина ложна,
То рву древню хартію божу.
Гвалтую, грабую, палю всі вузли?
І запах в степу ковили,
І сонця в пісках мерехтіння,
Як свідки твого поклоніння.
Ти, тихо зітхнувши, примружила очі свої.
Безмежною раттю чорніли вози й кураї.
І ніч прошивали то жару, то холоду тіні.
27.06.16
МАЛАЙСЬКА ПІСНЯ
Блискавка метає свою стрілу…
Л. де Ліль
Чорніє обрій хилиткий.
Над блискотінням гострих хвиль
зміїні жала блискавиць
в мій човен б’ються звідусіль.
Сирий і теплий ураган
в сирому лісі прогудів.
І розсипа смарагди ліс,
немов красу перлинних див.
Твоя тут хижка. Я стою.
Ти на рогожці голубій,
на ховзьких ликах міцно спиш.
І вітер дме в лице тобі.
Ти посміхаєшся крізь сон.
Порожня хижчина твоя.
У цю вечірню непогідь
п’янить твій запах звіддаля.
І смужечки смолистих вій
не ворушаться на очах.
Серпанок стегна прикрива
або торкається плеча.
Тугі ще перса. Ще малі.
Засмагла шкіра і гладка.
І ніжність лагідних долонь.
Міцна округлена рука.
І золотії бубонці
висять на кісточках твоїх,
твердих, бурштинних, мов кокос.
А тихий сон зморив і їх.
Та чорний, чорний горизонт!
За громом грім, за громом грім.
Темніє ліс. І океан
у сяйві гострім сріблянім.
Твої уста – бджолиний мед.
Пташиний спів – щасливий сміх.
Та , жінко, ти кохай лиш раз,
і вій не піднімай для всіх!
За лань ти легша, як біжиш.
Та ось на лань із тростяниць
метнувсь розжарений вогонь
двох жовтих звужених зіниць.
О жінко ! Ти кохай лиш раз!
Лукавлять сміх твій і уста.
Клинок розпечений твердий
в руці тримаю неспроста.
Ось твої очі геть хмільні.
І губ розпухлих ненасить.
Здіймає буря парус мій
і полотно в пітьмі мигтить.
Клинком я голову відсік
в єдиний змах від шиї пріч.
Косу до щогли прив’язав –
і знову в путь, у чорну ніч.
Розколює усесвіт грім –
і озоряє в тьмі густій
стікаючу по щоглі кров
і лик, від хвилі хилиткий.
23.01.16
ВТЕЧА В ЄГИПЕТ
Богоматір бігла у лісах
із дитям у кожушку з куниці.
Бачила рушник крізь хвойну глицю –
Бог на небі вказував їй шлях.
Холодом, морозом скута ніч.
Ще й химери – дивина та й годі.
Вовчі очі блимають іноді
з-за кущів тривожно зусебіч.
І на лузі двоє ведмедиць
билися, ревіли страшно, грізно,
гризлися, перевертались злісно.
Танув сніг під хутром горілиць.
А в дрімучих зарослях, в пітьмі
табунами звірі притискались.
І не тільки так обігрівались,
а й вдихали випари чадні.
І світився меч вогнем крізь ніч
ангела, що мчався до Сіону,
щоб застати Ірода на троні
й голову знести йому із пліч.
26.10.15
***
Переживе тебе, поете, труд,
Як кожного творця його творіння.
ПрийдЕ твоє із ними воскресіння,
Являючи твою правдиву суть –
І станеш ти, незримий, безтілесний,
Як мрія, думка, спогад пречудесний…
Із «Паризького зошита», 1938.
У ГОРАХ
Поезія – пітьма. Словами не означиш:
Як схвилював мене оцей стрімкий бескид,
І полонинський вівчаревий рід
навколо ватри, що летить неначе.
І спрагнене і радості й тривоги,
Озвалось серце:» Ну ж бо повернись!»
Дим оповив у затінку ялиць,
І сповнилась чуттям жури дорога.
Поезія не в тім, як прийнято, не в тім,
за визначенням. У моєму спадку.
Чим він багатший, більше я повім,
кажу собі, вдихаючи цей дим,
який вдихав мій пращур на початку:
– Немає різних душ, і час є нічиїм!
12.02.16
***
Ввійшов опівночі тихцем.
Світився місяць. Вона спала.
Скотилась ковдра і сіяла
листків кленових багрянцем.
Вона лежала горілиць.
Здіймались перса під серпанком.
І тихим, як вода у дзбанку,
було життя її в ту мить.
1898
***
Навіщо й про що вести річ?
Любов’ю замучену душу
І серце з вогнем протиріч
Так просто відкрити не мусиш.
І сіль заяложених слів
На ранах своїх відчуваєш.
Хтось ніби розрадить хотів:
– Кріпися ! Іще покохаєш.
Із ким поділитись? Із ким?
Немає утіхи в розмові.
Хто здатен у горі чужім
Вузли розв’язати нервові?
1889
Переклав з російської Василь Клічак
“Українська літературна газета”, ч. 24 (290), 4.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
