Днями в Івано-Франківську відбувся ювілейний творчий вечір Ярослава Ткачівського – відомого письменника, секретаря Національної спілки письменників України, головного редактора журналу «Перевал».
Нижче публікуємо текст виступу на цьому вечорі Євгена Барана.
Євген БАРАН
ЗОРЕСЛОВО ЯРОСЛАВА ТКАЧІВСЬКОГО
Виступ на ювілейному вечорі 10 жовтня 2017 року
Розпочну з Ювілейного. Ярославу Ткачівському зібралося на чоловіче повноліття, з чим Його вітаю. Ярослав прийшов до свого Ювілею з чималим творчим набутком. Я не знаю на Прикарпатті инчого літературного трудоголіка, аніж Ткачівський. Можливо, Степан Процюк. Вони працюють в різних естетичних площинах, але обидва внутрішньо переконані, що їхнє слово прорве плотину читацької байдужости, і вони будуть серед тих перших відважних, з яких почнеться нова ера Українського Слова. Тим більше, що як один, так инчий давно мають свого Читача і цей Читач з любовним нетерпінням чекає зустрічі з авторами.
Про письменника Ярослава Ткачівського говорити не просто, бо Він працює в традиційному текстовому полі, як у віршах, так і в прозі, а традиційне письмо завжди хибує на схематизм.
Що рятує Ярослава Ткачівського від літературної повторюваности? Банальна і вічна любов. «Немає загадки таланту, — писав Григір Тютюнник, — є Вічна загадка Любови». Ярославова любов розпочалася з маминої колиски: «Не повірите, але я таки змалку пам’ятаю мамину колиску… Може, достеменно не пригадую слів тієї пісні, але мелодії ніколи не зможу забути. Кому належать прекрасні у своїй простоті віршовані рядки і хто автор тієї ніжної мелодії – звісно ж, я не знаю, зате добре тямлю, як оця тиха й лагідна співанка магічно виливалася з уст моєї тоді ще зовсім молодої мами, гойдаючи мене на хвилях чарівної музики…»
Не дивно, що вся творчість Ярослава Ткачівського пронизана ліричним струменем. Він лірик, навіть тоді, коли пише громадянські вірші; коли творить духовну поезію; коли метає іскрометні стріли гумору й сатири і пише для дітей. Він лірик, коли розповідає сільські й міські бувальщини, він лірик в епічних романних історіях з драматичною кінцівкою. Уся його творчість насправді є лагідним і ніжним чоловічим письмом.
Його любов до батьків, матері Афії, батька Василя, його любов до рідної домівки, його глибоко затаєний сентимент до Викторова і Галича визначають усю тональність його письма. Сюди ж додається сімейний любовний трикутник: дружина, донька, онука. Якби всі поети були так віддані своєму родинному простору, у нас би не було нещасливих сімей. А сентиментально-мелодраматичне письмо служило би збереженню родинних, християнських цінностей.
Серед добрих трьох десятків книжок, написаних Ярославом Ткачівським і дев’ятьох пісенних збірників, мені важко назвати кращу. Вони всі виповнені розважливою чоловічою ходою. Має рацію Володимир Качкан, говорячи про поезію і прозу Ткачівського таке: «У лексичному кошику Ткачівського-поета не знайдемо формотворчих трюків, типу М.Семенка або й деяких нині сущих, що заарканюють читачів псевдоноваторством, удаваним гейбимодерном. У його поетодзеркалі – як на чистій долоні: строфа у класичній вибудові, дзвінка, не переобтяжена словами-покручами; з його ліричної тятиви точність стріли-думки сягає власне душі, підсердя…». І ще одна думка літературознавця: «Ярослав Ткачівський методичний розповідач. Іноді він десь ніби «передає куті меду» отою деталізацією, наче хизується своїм знанням («Неділя всепрощення»), зате то тут, то там мовби перекриває цю даність – і вдало, дуже кодово-рельєфно живописує; тоді образ-опис стає гейби віконцем-кватиркою, через котру увіходить свіже дихання у сюжетну мускулатуру оповідання, з’являється поезійна елегійність, якась казкова феєричність».
Що стосується конкретики його віршів, то Ярослав скрупульозний і майже літописно-хронологічний:
Дитинство відпливло, і молодість позаду,
бо проминає все із голосом зозуль…
Згадаймо річки спів і стоптану леваду,
калинові гаї й стежки поміж Кривуль,
І цвіркуна в житах, і коника у травах,
і вчительку свою, і вечір випускний.
Роз’їхались давно і всі загрузли в справах,
але, що не кажіть, додому кличуть сни.
(Батьківська земля)
Ткачівський може бути пристрасним і пафосним, коли це не просто треба, а виправдано наростанням почуттєвої напруги:
Урвалася струна – й завмерла пісня долі,
стих золотистий лан й небесна диво-синь…
Розпука в скроні б’є: «Як жити маю далі,
коли в буремний час поліг мій рідний син?»
Романочку, вставай, — благає серце мами, —
ти шепчеш, що почув, лиш куля у скроні…
Мені сказав Майдан, що ти, синочку, з нами.
Я стверджую також: Романе, ти – в мені!..
(Герої не вмирають…)
В інтимних віршах поет може бути і багатослівним, але не нудним, і шедеврально лаконічним:
Вечір
і Ніч…
Коси
до пліч.
Погляд –
вогонь.
Доторк
долонь…
Далі –
межа:
Ранок!
Чужа?..
Духовна лірика поета уся виростає з євангельських мотивів. Він благовісний, а не староапостольний Поет. Він поет, а не пророк:
Усе добро своє залишу ближньому,
бо все, що мав, то сотворив не я.
І слово це у мене від Всевишнього,
нехай святиться лиш Творця імʼя…
Добірні зерна – думки траекторія.
Ще зріє лан, не скоро ще жнива.
… Поезія — то волі територія,
у ній людина духом ожива.
(Володар дум)
Ліризм, ніжність, пестлива лексика розлиті у його віршах, присвячених онуці:
Спить метелик, спить зайчатко –
найсолодша в світі мить…
Засинай, моє внучатко,
бо дідусь й бабуся спить.
Зáбавки лягли вже спатки,
місяць й зіроньки вгорі…
Засинай, моє дівчатко, —
нічка темна надворі.
(Колискова для онуки)
Для поезії Ярослава Ткачівського є характерними наспівність, мелодійність (не дивно, що багато віршів покладені на музику, не згадуючи «Волошок», що стали народною піснею), фольклорна образність, сповідальність, інтимна відвертість, громадянська мужність. Завжди читач зможе знайти у віршах Ярослава Ткачівського душевну суголосність і спорідненість. Він народний поет у тому сенсі, що естетична і світоглядна складова його віршів суть від суті народні. Це може виглядати нині дивно і десь архаїчно, але тільки тоді, коли не забувати вічного діалогу між братами Тютюнниками. Коли Григір закинув Григорієві, що треба писати так, як на Заході, он подивися, як Ремарк пише, то Григорій лише відповів: Ремарк – це добре, а хто буде писати для оцих людей. Пізніше, Григір зрозумів всю мудрість і світоглядну трудність слів старшого брата, вибравши свою літературну путь. Ця полеміка між братами Тютюнниками і понині актуальна. Тому моральний народний спосіб висловлювання відроджуватиметься в нашій літературі доти, поки сам народ матиме силу відроджуватися і дотримуватися християнських цінностей.
Проза Ярослав Ткачівського проста, сюжетна, колоритна. Особливо вдаються Ткачівському діалогічні партії. Такої пристрасної, живої галицької говірки годі шукати в будь-якого іншого прозаїка. Це школа Богдана Бойка і Миколи Яновського, а якщо виходити на ще раніші літературні зрізи, то безперченими є впливи Василя Стефаника і Михайла Яцківа:
«Ти би хоч нині, заразо, стулила писок: як-не-як – неділя свята! Чуєш, дзвони бамкають: до церковці пора! А ти, ґаздине від сідниці, якоїсь сучої мами одної й тої самої ще від учора торочиш, нібито я анцихрист…» (Неділя всепрощення). Звичайно, що тут вгадуються мотиви Стефаниківської «Побожної», але справа не в безпосередньому запозиченні, а сакральній повторюваності галицького селянського світу. І скажу крамолу: поки цей світ зберігатиме оцей сакральний селянський консерватизм, доти українська Галичина залишиться українською. І цей ментальний пуант виразно прописаний Ткачівським у прозі.
Морально-етична проблематика є домінуючою у всій прозі Ткачівського: від оповідань до романів «Навія» і «Монахиня». Етнографічно-побутовий контекст сливе досконалий у прозі. Моментами він, навіть, є причиною сповільнення сюжетної динаміки. Але цей «галицький Митуса» є достовірним і скрупульозним у всьому, що хоче розповісти.
І на завершення, аби не втомлювати слухачів цього ювілейного зібрання. Ярослав Ткачівський підійшов до свого Ювілею в повноті творчих задумів і людських сил. Я не буду гадати, що станеться далі. Далі буде середа, день тижня, який нас нестримно підводить до календарної зими. Але в одному погоджуюся із Ювіляром, у світлій перспективі його творчої ходи.: «(…) я засвічуся новим днем і чиєюсь нестримною сльозою за моєю недоспіваною піснею, за недолюбленою любов’ю та за недомріяною мрією (…)». Поки що вслухаймося у поетове серце, яке лунко б’ється в його грудях, вистукуючи мелодію життя: «Тук-тук! Так-так!»…