Зоя Шевчук: Безґрунтя українського авангарду

0
96

Олесь Ільченко. Порт Житана. — Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020

Мистецтво, митці, мистецьке середовище — непопулярна в сучукрліт тема. На тлі цієї пустки новий роман Олеся Ільченка «Порт Житана» (із наголосом на останньому «а»), що вийшов цього року у видавництві «Меридіан Черновіц» і вже потрапив у довгий список «Книги року ВВС-2020», має свій голос. Письменник, відомий як автор понад 30 книжок — роману про Київ та архітектора Владислава Городецького «Місто з химерами», що 2009-го увійшов у п’ятірку фіналістів Книги року ВВС, нещодавніх автобіографічних нотаток із київського життя «Збирачі туманів», поетичних збірок і численних дитячих книжок, цього разу написав пригодницький роман у найширшому розумінні цього слова. Про артринок, український авангард першої половини ХХ століття, сучасних колекціонерів живопису, мистецтво як товар і схеми, що діють у цьому середовищі не гірше, ніж у будь-якому іншому прибутковому бізнесі, у якому небагато справжніх фахівців.

Події роману, частково історичного й детективного, відбуваються здебільшого у Женеві, де Олесь Ільченко живе з 2011 року, трохи в Парижі й Києві. Дві його сюжетні лінії постійно переплітаються — особливо навколо кількох цікавих артефактів, які є особистими враженнями письменника, які він мав уже у Швейцарії.

Перша сюжетна лінія — це Київ 2010-х, в українській столиці — бандитська влада, що впливає зокрема на правила гри й геополітичні пріоритети артринку. Мистецтвознавець Сергій Коваленко страждає через те, що його покинула дружина, і погоджується зібрати колекцію українського авангарду для українського олігарха Бориса Берга. Не без просвітницьких намірів Олеся Ільченка читач, який у цієї книжки має бути масовим і свідомим, а не вимогливим і підготовленим, ознайомлюється з низкою реальних імен, яким письменник так повертає їхню українськість, а українцям — їхніх художників ХХ століття: Миколу Глущенка, Олександру Екстер, Тетяну Яблонську, Сергія Шишка, Йосипа Бокшая, Федора Манайла, Василя Чегодара, Андрія Тарана, Василя Хмелюка, Льва Крамаренка та інших. Не посвяченим усі ці імена корисно загуглити й ознайомитися, так би мовити, особисто.

Сергій Коваленко шукає картини українських художників у галереях Західної Європи, і це середовище постає в тексті деталізованим і специфічним — Олесь Ільченко провів добросовісну дослідницьку роботу. Його герой має особливий академічний інтерес до постаті й картин українського художника-емігранта Марка Мазура, який у 1920-х виїхав із Києва до Парижа, де й створив безліч видатних полотен, після чого загадково зник, — саме його картини стають осердям майбутньої колекції. А щоб пожвавити цю лінію, письменник додає до неї російську мафію, її представників у Києві й Женеві, трохи бандитських нападів, Едварда Сноудена, підступну красуню, невинну кров і швейцарських поліцейських, настільки епізодичних і безсилих, що роман поступово майже повністю втрачає детективну лінію й перетворюється на роман-загадку.

Друга сюжетна лінія починається у грудні 1920-го в Києві — більшовицькому, бідному й голодному. Політична паралель — в українській столиці знову ворожа влада. Хореографічні студії видають довідки про те, що заняття з танців — це фізична праця, а мешканці колись російської, а тепер радянської імперії масово втікають у Європу. Головний герой цієї сюжетної лінії — студент Української академії мистецтва Марко Мазур, збірний образ представника українського авангарду — займається живописом і малює юного Сержа Лифаря, який позує йому в Академії. Марко, осиротілий унаслідок «іспанки», вирішує їхати на Захід — останнім поштовхом стають кілька відносно випадкових зовнішніх факторів, про жоден із яких далі не буде й слова, та невіра в те, що українська влада повернеться. Потім — довга дорога на Захід: залізниця, перехід кордону, Польща (уже за Шепетівкою), Краків, Берлін, навчання в Олександра Архипенка, Париж («цей чудовий новий Вавилон») і, звісно, багато живопису, відомих художників, успіх і любов. Тут навколо Марка дуже багато митців, а його життя, крім власне живопису і «“просторо-світло-хроно-динамізму” як основи кінетичного мистецтва», сплетене з багатьох епізодів, що траплялися в біографіях різних українських митців того часу і які письменник для цього ретельно дослідив та змішав у вигаданій особі свого героя. Зокрема саме Сержу Лифарю належав альбом, який змалював у романі Олесь Ільченко як такий, що належав Мазуру, — його письменник бачив у Женеві. Цей альбом — один із тих мистецьких об’єктів, що пов’язує між собою обидві сюжетні лінії: те, що колись збирав Марко, Сергій, винаймаючи мало не те саме житло, що й Марко понад пів століття тому, досліджує як найціннішу особисту знахідку, якою не ділиться із замовником. Другий об’єкт — осердя загадки, що тримає на собі весь роман.

Написаний легко, місцями текст сповзає в публіцистичний стиль, особливо коли автору треба кількома абзацами переказати шматок біографії Марка Мазура — тоді роман починає скидатися на чернетки ще не написаної Сергієм Коваленком дисертації з мистецтвознавства. Можна було би припустити, що таким є письменницький задум, але та ж публіцистична манера трапляється і в описах кримінальних схем і пірамід, які переказують одне одному ті, хто от саме збирається їх утілювати. Місцями цю інформацію письменник доносить до читача майже непомітно, а іноді важко позбутися відчуття, що ось тут — необхідний для подальшого розуміння перебігу сюжету кримінальний (або якийсь інший) лікнеп, а інформація, що мала би стати художнім текстом, залишилася сама собою. Зокрема, злегка оживлені представники паризької богеми, де українські художники-авангардисти жили й працювали поряд із Пікассо, Кокто, Шанель, Делоне, Шагалом та іншими, залишилися доволі схематичними навіть в епізодах, що справді були (наприклад, коли п’яний Пікассо стріляв із пістолета в повітря на ранкових паризьких вулицях).

На відміну від такого самого штучного Марка Мазура, який через це видається справді історичною постаттю, Сергія Коваленка змальовано як найживішого й найзрозумілішого внутрішньо персонажа, із яким читач може легко ідентифікуватися і за якого читачу навіть легко бути розумнішим, адже небезпеки, які чигали на героя на сторінках роману, — з тих, що цілком передбачувані і для цього жанру доволі стандартні: переслідування й викрадення, спокуси й забуті шифри, загадкові персонажі, які є не тими, ким намагаються здаватися, і загадки, які вимагають розв’язання, дивовижні збіги та крилаті леви, таємний благодійник і оповідач, що завжди все знає. Легку непрактичність і довірливість, за логікою роману, Сергію можна пробачити за знання українського мистецтва, невдалу академічну кар’єру, патріотизм і готовність повернути авангардистів-безхатченків домів, а також за вибір, який він здійснює, незважаючи на мрії про славу експерта і щасливі стосунки, адже надворі — 2014-й.

У місцях, де Олесь Ільченко не зв’язаний «обов’язковою програмою», він дозволяє собі іронізувати («відбиток вуха» замість класичних відбитків пальців), вводити авторські неологізми та брутальну лексику, змішувати поезію й жаргон, а також розмірковувати про вічне. Він сам чудово перекладає відому пісню періоду Другої світової «Лілі Марлен», а через свого героя-митця розмірковує про час — і ці роздуми стосуються всього часопростору роману та всіх його героїв: «Час <…>, наче фізична маса: іноді маса тіл дорівнює нулю, а за певних умов може зростати до неймовірно великих величин. І чи може час, точніше — люди в часі, події їхнього життя — нагадувати перебування в отому католицькому лімбі, тобто не в раю, не в пеклі й не в чистилищі, де вічно блукають душі не-грішників і не-праведників водночас?». Цей серединний стан, неприкаяність по смерті, що відбулася, але й так не була усвідомлена, — життєва суєта, яка завжди дбає про що завгодно, але не про головне, бо не може це головне визначити, приводить головних героїв до певних життєвих висновків і виборів: «Парадокс — подій, що відбулися, поглядів, учинків і пристрастей померлих людей, звуків розмов, які розчинились у повітрі далеких років, — полягав у тому, що всі вони разом дивним чином тримали сучасність і складали пазли майбутнього, яке наче ще й не прийшло, але вже мало визначеність за траєкторією отих уже ефемерних тепер дій, думок і емоцій».

Вибір — тема, яка неочевидно, але послідовно пронизує весь роман і стосується кожного персонажа, хоча читачу не завжди достатньо художніх фактів, щоб зрозуміти рішення тих, хто їх приймає. Зрештою, саме вибір стоїть за назвою роману, бо хоча «Порт Житана» — це насамперед ресторан із виглядом на Женевське озеро й Монблан, це водночас місце, де герої зрідка зустрічаються і приймають / озвучують доленосні рішення, пов’язані здебільшого з тим, як і де вони житимуть далі, що робитимуть і чому. А тому важливо, по-перше, те, що, розглядаючи одомашнену природу, мистецтвознавець Сергій Коваленко наводить слова про міський характер культури, а по-друге, що це цитата з роману Віктора Домонтовича «Без ґрунту», — а це вже і про моральний вибір, і про сюжет та його можливе продовження після доволі відкритого фіналу.

«Щодо мене особисто, то я людина міста!», — повторює Сергій за Домонтовичем. І це міг би сказати разом із ним і автор роману, бо важливим персонажем «Порту Житана» є Женева, а точніше — Місто. Для Олеся Ільченка, який не одну книжку написав про рідний Київ, саме місто є тим особливим середовищем, яке веде його від тексту до тексту. А тому не дивно, що саме українських авангардистів, виразно урбаністичних, він обрав для першого роману свого «швейцарського періоду». Адже насамперед міська культура уможливлює наявність такого мистецького середовища, у якому нуртують і народжуються нові явища, обговорення й дискусії, у якому відбуваються пошуки нових тенденцій, форм та ідей. Роман про українських художників, які писали не лише садки вишневі біля хати, а новий світ, що поставав зокрема з-під їхніх пензлів та олівців, — спроба звільнити українського читача (а водночас і українську культуру в її сприйнятті самими українцями) від відчуття меншовартості й аграрності та повернути їй імена вкрадені й відчужені, а тому незнані й забуті. І власне тому автору можна пробачити деяку штучність, адже з погляду сюжету в романі все зростається без білих ниток.

Цитата з Домонтовича, за правилом кругової режисури, повторюється в романі двічі, а діалог, що починається на перших сторінках, закінчується на останніх. Ідея відірваності від своєї землі й необхідність повернутися — глибинний підтекст сюжету про українських авангардистів, які вже давно мали б повернутися до України: якщо й не картинами, то хоча б у масову свідомість українців. Чи вдасться на черговому витку історичної спіралі знайти свій дім і героям роману, і митцям, яких протягом століття привласнюють то росіяни, то поляки, то французи, — лишається відкритим питанням.

У романі «Порт Житана», звісно, багато художників і експертів, галерей і галеристів, колекціонерів і мільйонерів, які п’яним хором співають «Земля в ілюмінаторє», але власне живопису в ньому мало — зрештою, роман не про нього, а про те, що ж відбувається з витвором мистецтва після того, як митець (часом напівголодний, хоча й не в цьому випадку) створює щось унікальне. З погляду митця, його твору, напевно, краще було б опинитися в руках мистецтвознавця й шанобливого поціновувача, але світ улаштовано так, що світить йому здебільшого Асланбек Андарбетович, для якого мистецтво — товар, який постійно дорожчає, а тому неминуче змінює власника, вартість і місце зберігання. Задовго до перегонів між колекціонерами Марко Мазур переймався, «чи не стали його роботи просто товаром, якого прагнули численні, часто мало знайомі з мистецтвом шанувальники?», але Олесь Ільченко налаштований оптимістично, а тому в створеній ним реальності загадковий шифр може розгадати лише той, хто дихає з митцем в унісон. І це не агент із продажів.

Джерело: «ЛітАкцент»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я