Уривок з трилогії роману-епопеї
Зрада
Після опрацювання польських архівів та проведення оперативних заходів НКВС вдалося впровадити в мережу ОУН у Кракові своїх агентів. Інформація про зв’язки між Краковом та підпіллям ОУН у Західній Україні виводила НКВС на ряд відповідальних осіб антибільшовицького руху, які перетинали кордон і здебільшого потрапляли в лещата більшовиків, внаслідок чого гинули від їхніх куль. Нерідко борці за волю України у безвихідній ситуації зважувались на відчайдушний крок, позбавляючи себе життя.
З особливим болем сприйняв звістку про загибель групи Володимира Тимчія весь актив Революційного проводу ОУН, особливо його голова Степан Бандера. Більшовицька пильність як у генерал-губернаторстві, так і зокрема на кордоні змушувала борців за волю України якнайретельніше проводити підготовку похідних груп для розгортання революційної боротьби на батьківщині і добирали найдосвідченіших і найвідданіших її синів та дочок. Такою була група Володимира Тимчія, до якої входили, окрім її керівника, Микита Опришко, Теодор Оленчак і Зеня Левицька. Всі вони віддали своє молоде життя за свободу України. Герої загинули при переході більшовицького кордону, що змусило керівників Революційного проводу ОУН засилати інші групи з застосовуванням іншої тактики переходу радянського кордону.
Одній з небагатьох груп все ж таки вдалося прорватися, застосувавши тактику переходу кордону по індивідуальному принципу, тобто кожний окремо з різних ділянок і напрямків. Особливою умовою акції була майбутня зустріч борців за волю України на конспіративній квартирі у Львові.
Ярослав Горбовий вагався коли приїхав до Львова, не знаючи, з чого розпочати свою роботу в окупованому більшовиками місті. Перш за все потрібно було вирішити питання стосовно запланованої зустрічі з членами групи. Два дні тому Ярослав на кордоні розлучився зі своїми друзями і по домовленості має зустрітися з ними на конспіративній квартирі в цьому західноукраїнському місті. Ярославу повезло – він зміг перейти кордон і дістатися до Львова. По-іншому могло трапитися з його колегами, але він ще не знає, як у них склалися справи і тому поспішає на конспіративну квартиру за адресою: вулиця Бляхарська, 19, що в Кам’яній брамі.
Сьогодні Ярослав дізнався багато трагічного й курйозного, що могло трапитися з учасниками українського національно-визвольного руху за останній час тут, у Львові. З розповіді заступника начальника розвідки Львівського крайового проводу ОУН Михайла Думанського він взнав про провал на конспіративній квартирі по вулиці Лісній, 5/6, де було затримано й заарештовано організаційного реферата КЕ ОУН Богдана Івашкіна. «Є підстави вважати і допускати», – розмірковував Ярослав – «що НКВС дізнатися про Івашкіна за інформацією зрадника Івана Майчука. А можливо, спостерігаючи за квартирою Богдана, НКВС вислідкував Гасина і Собашина. За ними стежили аж до самого кордону і при спробі перейти на німецький бік їх затримали. Можливо, вони заходили і до цієї квартири. Як би зі мною те ж саме не трапилось?!» – розмірковував Ярослав.
На вулиці ще прохолодно. Місяць березень для цієї місцевості – це перехідний етап від зими до весни й прохолодь зими ще дуже відчувається. Місьцями лежить сніг. Ярослав Горбовий легко одягнений і тому поспішає на конспіративну квартиру. Під плащем він має при собі пістоль, який взяв на всяк випадок і почуває себе впевнено. Перш, аніж зайти в дім у Кам’яній брамі, де розташована потрібна йому квартира, Ярослав вирішив пройтись трохи далі повз дому, щоб впевнитись у відсутності стеження за ним. Обійшовши його по всьому периметру, Ярослав вийшов з протилежного боку і біля входу в дім неочікувано зіткнувся з патрулем НКВС із трьох чоловіків. Останнім він здався підозрілим. Хоча Ярослав вдав із себе, що він залишається незворушним, але патруль запримітив і визнав за доцільне зупинити перехожого, хоча би для того, щоб перевірити його документи.
– Товаришу! – почув уже за спиною голос одного з патрульних Ярослав. – Заждіть будь ласка! – пролунав голос ще одного.
Нічого не залишалось патріоту України, як виконати команду патруля і зупинитись. Мов жар охопив Ярослава страх, але він зумів опанувати себе.
– Так, я вас слухаю, – переборюючи страх, впевнено промовив Ярослав.
Але у відповідь третій патрульний, який поки мовчав, безцеремонно взяв за лікоть правої руки підозрілого і повів його під Кам’яну браму, інші двоє за ними.
– Що це ви робите? – спробував протидіяти Ярослав, але інший патрульний підійшов на допомогу своєму колезі.
– Не будемо вирішувати питання застосуванням надмірної сили, – промовив той і взяв за лікоть лівої руки Ярослава.
– Я міг і сам піти, – уже у самій Кам’яній брамі зауважив Ярослав.
Він був кремезним і сильним чоловіком і, щоб запобігти нахабству патруля, йому не потрібно було застосовувати надзусилля. Крім того, він міг і застосувати свого пістоля. Але вирішив діяти за сценарієм найменшої напруги у ситуації, що склалася і загострювалась, так неочікувано для нього і його візаві.
– Ваші документи? – з незвичним тембром голосу і вимогою звернувся до Ярослава старший патруля.
З документами було все в порядку і він без остраху вийняв з кишені паспорт і передав його патрулеві. Перевіривши паспорт і впевнившись у його достовірності, патруль вже мав намір відпустити Ярослава, але один з них зажадав перевірити у підозрюваного наявність предметів у його кишенях. І ось тут для Ярослава настала вирішальна хвилина, коли ще не пізно було вступити в бій з супротивником, але він цього не зробив.
– Ви заарештовані за неправомірне зберігання і носіння вогнепальної зброї, – з піднесеним тоном промовив старший патруля, який був у чині офіцера. Для нього подібне затримання принесло неабияке задоволення, як і для всього патруля.
Уже сидячи в камері, Ярослав почав картати себе за те, що взяв з собою пістоля, а також і зате, що маючи при собі зброю, не вчинив спротив і не вступив у бій з більшовицьким патрулем. Уже в перший день його арешту Ярославу довелося зустрітися зі слідчим.
– Ви є членом ОУН? – одне з перших запитань, яке задав слідчий.
Ярослав ще до зустрічі зі слідчим вирішив відмовлятися від усіх обвинувачень, які будуть йому пред’являти в ході слідства. І тому, не вагаючись, на пряме і конкретне запитання відповів відразу:
– Та який з мене націоналіст?! Я навіть і не застосував зброю при затриманні.
– Ви є членом ОУН, – спокійно зауважив слідчий і додав – нам навіть відомо, що Ви, Ярославе, навіть входите до повстанського штабу ОУН, який був створений нещодавно у Кракові. Більше того, нам відомо і те, з якою місією Вас Степан Бандера направив до Львова.
Ярослав Горбовий чудово розумів, що НКВС і, зокрема, слідчий знають про прагнення ОУН(б) до народного повстання на теренах Західної України. Але що НКВС знає про його членство повстанському штабі ОУН, який дійсно був створений перед самою відправкою їхньої групи, для Ярослава стало сюрпризом. «Добре працюють, гади!» – зробив висновок Ярослав.
– Вперше чую! – тільки й відповів на репліку слідчого хлопець.
– Нам і не потрібно Вашого зізнання в причетності до ОУН. Нам важливіша інша справа, що стосується Вашої особистості – і слідчий НКВС підвівся з місця, підійшов до дверей й, не кваплячись, відчинив їх. Ярослав, не дожидаючи команди, підвівся і рушив на вихід, де вже очікував на нього конвоїр. Зупинившись біля дверей, він допитливим поглядом глянув слідчому у вічі заклав руки за спину і пішов далі з конвоїром.
Короткий допит слідчого тільки завдав Ярославу більше запитань, ніж відповідей стосовно його. А поблажливе ставленням слідчого до нього підкидало ще й хмизу в багаття. Борець за волю України не міг збагнути та вникнути в суть. « Мабуть, будуть шантажувати і схиляти до співпраці з НКВС», – розмірковував Ярослав. І не помилився. На другий допит, який за своєю формою і характером та принципами суттєво відрізнявся від попереднього.
Що цього разу здивувало Ярослава, так це інший слідчий, який не був таким поблажливим і доброзичливим, як перший.
– Ми чудово знаємо, що ви є членом ОУН, як і ваш брат Володимир, – розпочав свій монолог правоохоронець, як тільки зайшов до кабінету Ярослав, – вас може очікувати суворе покарання, навіть вища міра. Крім того, покарання може понести вся ваша родина і близькі.
Мов розжарений шмат заліза вразили останні слова слідчого Ярослава і він ледь стримався, щоб не накинутися на нього. Але той вів далі:
– Цього може й не трапитися, коли ви нам усю правду розкажете і покаєтесь у своїх необдуманих вчинках.
– Яку правду, які вчинки?! – не стерпів Ярослав, піднявшись зі стільця на ноги. Слідчий у спокійній формі підійшов до підслідного, взяв обома руками за його плечі і посадив на місце.
– Ви нам розкажете все, що знаєте про діяльність ОУН і її діячів. А також допоможете їх нам виявити, щоб ми змогли заарештувати. А ще – конспіративні квартири, де вони розташовуються і хто є їхніми власниками, – стоячи перед Ярославом і, дивлячись прямо йому у вічі, мовив він.
– Я нічого вам не скажу, оскільки не володію подібною інформацією. Я не маю ніякої причетності до ОУН і її діяльності. Так само як причетності до всього українського націоналістичного руху. Про які конспіративні квартири може бути мова і їхніх власників, діячів ОУН?! Просто смішно про це говорити…
– А куди ви йшли? Не на конспіративну квартиру? – перебив Ярослава слідчий. – Годі дурня валяти! – як звір заревів бравий правоохоронець.
І знову Ярослава відвели в камеру. І знову перед ним постала якась невидимість майбутнього і невидимість теперішнього становища. «Що в дійсності від нього хочуть? Щоб він здав всіх своїх спільників по боротьбі? Не діждуться!» – полонили його думки.
Ярослав сидить в одиночній камері. І це його трохи лякає. Оскільки він добре розуміє й очікує, що більшовики підсаджуватимуть своїх агентів, які спонукатимуть до всяких розмов для здобуття необхідної інформації в інтересах НКВС. Але Ярослав поки залишається наодинці. «Мабуть, розраховують на свій вплив?!» – думає Ярослав.
І знову довго очікувати на черговий допит не довелось. Більше того, допит проводили вночі й знову новий слідчий. І потім другого дня допити тривали з новими слідчими, але з тими самими вимогами й погрозами. Улещали перспективою щасливого життя, якщо він покається і видасть своїх спільників. Але не застосовували фізичної сили у будь-яких традиційних і нетрадиційних формах.
Минуло два тижні. Ярослав тримався мужньо і гідно. Думками він погодився з перспективою долі трагічного присмаку й твердо вирішив таємницю про український національно-визвольний рух забрати з собою до Сибіру і навіть якщо позбавлять його життя.
На кілька днів Ярослава залишили у спокої. Він продовжував сидіти наодинці і почав думати, чи не надоїло більшовикам морочити собі і йому голову? Адже вони мають достатньо доказів, щоб його засудити і відправити до Сибіру, або кулю в потилицю. Пістоль – вагомий доказ у його справі, щоб покарати. А якщо врахувати, що більшовицькій владі потрібна людина для її покарання, а не вагомість доказів, то покарання було ще більш реальнішим в його ситуації. Але не сталося, як гадалося. Замість того його завели ще до одного слідчого, який застосовував зовсім іншу тактику ведення допиту, на яку Ярослав уже не сподівався.
– Скажіть, будь ласка, як вам жилося при Польщі до приходу радянської влади? – розпочав допит слідчий з неочікуваного запитання.
З усього було видно, що «новий» слідчий не такий, як були всі попередні. Його акуратно випрасуваний світло коричневий елегантний костюм пасував всьому йому зовнішньому вигляду. Зачіска була з укладкою, чорне волосся з відтінком сивини тільки доповнювало і підкреслювало елегантність його одягу. Розпочав він допит з добродушною посмішкою та приємним тембром голосу, що вселяло тільки довіру до представника силового органу.
– До речі, мене звати Михайло Іванович, – чемно представився слідчий, що також стало незвичним явищем у порівнянні з попередніми слідчими.
Ярослав приємно був здивований переміною обставин, як по кримінальній справі, так і навколо неї, і не міг нічого зрозуміти. Але, як би там не було, він не міг втрачати пильність, а тільки бути готовим до всього з урахуванням нових обставин.
– Не кращим чином, – відповів Ярослав і додав, – як всякому українцю, Михайле Івановичу, – вирішив також чемно триматися він.
– Тільки не в Радянському Союзі, – додав слідчий. Розмова слідчого з підслідним поступово набирала приємного доброзичливого характеру.
– Невже?! – категорично не погоджувався зі слідчим Ярослав. – Чого тільки голод 1932 – 1933 років вартий. Не говорячи вже про громадянську війну, яка була розв’язана і направлена в першу чергу проти українців. Не стерпів борець за волю України.
– Так, були недоліки і на жаль поки вони ще є в політиці молодої радянської країни. Але вся політика партії більшовиків нерозривно пов’язана з турботою за кращу долю трудового народу. Голод охопив тоді не тільки Україну, а весь Радянський Союз і був наслідком засухи, яка спіткала в тому числі і Україну.
– Не лукавте, товаришу слідчий, – заперечив Ярослав, – голод охопив тільки ті райони Радянського Союзу, де проводилась планомірна заготівля зерна, наслідком якої став голод через надмірне викачування хліба, а згодом і всієї продукції з населення. Особливо це стосувалося України та місць компактного проживання українського населення.
– Нам необхідно було провести за короткий час індустріалізацію країни. Оскільки того вимагала міжнародна обстановка і потреби для економічного розвитку народного господарства країни, після проведення колективізації сільського господарства, – спокійно зазначив слідчий.
– Колективізація сільського господарства – це ще один злочин комуністичної системи проти власного народу, – ніяк не погоджувався борець за волю України зі слідчим, який проявляв лояльність до свого візаві, – подібну акцію потрібно розцінювати як пограбування селян і не тільки. Насилля, яке супроводжувало цю акцію, було основним засобом відторгненням селян від своєї власності на користь колективної, в якій була зацікавлена лише злочинна комуністична влада.
Навіть непристойні закиди радянській владі не змінили лояльність слідчого до невгамовного супротивника по ідеологічним засадам. До подібної тактики слідчого вже призвичаївся і відчував у дискусії себе як риба у воді, але слідчого таке нахабство не виводило з рівноваги.
– Колективізація сільського господарства – це, перш за все, втілення ленінської програми реалізації селянського питання, – заперечував бравий слідчий НКВС, – крім того, – просторікував він, – нависала небезпека Другої світової війни, що змушувало радянську країну покращити національну економіку. Звичайно, були в політиці партії недоліки й перегини, зокрема і в реалізації плану колективізації сільського господарства. Потрапляли під розкуркулення і незаможні селяни, які цього не заслуговували.
Дискусія продовжувалася між двома опонентами і надалі в приязному стані. Слідчий старався бути поблажливим до свого співрозмовника і об’єктивним, признавати деякі слабі сторони більшовицького режиму, пояснювати їхні причини і зводити все до того, що в політиці партії переважає позитив, який з кожним днем буде лише зростати. Дійшло до того, що бравий слідчий став відкрито викривати свої карти.
– Зрозумійте, Ярославе, моє завдання полягає не знищити супротивника, а переконати його в облуді його ідеологічних засад. От ви виросли і виховувалися поза межами СРСР і про радянську Україну знаєте тільки з ворожої пропаганди, – вів далі слідчий, – і я вам, Ярославе, повинен сказати, що вас поважаю, хоча би за наполегливість у боротьбі, яку ви сповідуєте разом зі своїми поплічниками. Я маю на увазі її безперспективність й відданість.
Слідчий замовк. Мовчав і Ярослав. Відчувалось, що якась невидима сила змушувала опонентів переходити на інший лад, при якому порозуміння ставало здебільшого прийнятне та бажане для обох сторін.
– Чи не краще Вам, Ярославе, було б замість прагнення до боротьби з незнаним противником наперед пізнати його, хто він, звідкіля?! – продовжував слідчий. – Який стан речей в СРСР, зокрема, в Україні? А потім давати оцінку всьому тому твору, що досяг радянський народ під мудрим керівництвом комуністичної партії і її вождя Йосипа Сталіна.
На цій ноті розмова слідчого з підслідним, а не допит по кримінальній справі, закінчилася і Ярослава Горбового знову відвели в одиночну камеру. І він знову у полоні своїх думок. В голові його роїться їх безліч.
«Що в тому злочинного, якщо я погоджуюсь на пропозицію слідчого – пізнати Україну?», – розмірковував Ярослав. З попередньої розмови з «лояльним» слідчим Ярослав багато чого зрозумів і взнав дещо про самого слідчого. Це спеціальній уповноважений для боротьби з ОУН і українським революційним рухом. Він приїхав з Києва, де займає відповідну посаду в НКВС. У Львів його направили зі спеціальним завданням і його місія тільки розпочалася у справі Горбового Ярослав та його сподвижників. «Зрозуміло, що представник центрального апарату НКВС докладе максимум зусиль для досягнення мети, – розмірковував на далі Ярослав – його тактика ведення допиту і та сама «лояльність» тільки підтверджує його серйозні наміри щодо кінцевого позитивного результату в залученні до співпраці представників ОУН бандерівського угруповання. Потрібно погодитись на його пропозицію – «пізнати Україну!», – завершив свої роздуми в’язень.
Другого дня на Ярослава очікував сюрприз. Сам Павло Судоплатов вирішив поспілкуватися з членом ОУН(б) і від себе запропонувати йому попередню пропозицію слідчого. Той самий Павло Анатолійович, який мав безпосередній стосунок до загибелі Головного провідника ОУН Євгена Коновальця. Спершу Ярослав не міг повірити своїм очам, його немов окропом обварило від несподіваної зустрічі, але опанувавши ситуацію, вдав, що він не впізнав у ньому вбивцю головного провідника ОУН. Але коли той відрекомендувався, назвавши своє ім’я і посаду, Ярославу не було куди діватися і гнів його вийшов назовні. Він не знав, як себе поводити й що говорити. Його стурбованість і реакцію помітив Судоплатов.
– Я розумію вас, – здалека розпочав бесіду чекістський кат, – ви ненавидите і готові розірвати мене на шматки. І знаючи це, я все ж таки вирішив з вами зустрітися і поспілкуватися.
– Яке може бути бажання спілкуватися з людиною, у якої на руках кров Головного провідника ОУН і яка є основним чинником його загибелі, – з обуренням відреагував Ярослав.
Розмова проходила конструктивно. На диво для Ярослава Судоплатов жодного брудного слова не кинув на адресу ОУН, її приводу, чи хоча б на одного з її членів. Навпаки, говорив про них навіть з деякою повагою і визнанням. Хоч іноді відверто критикував.
– Важко зрозуміти цей рух. Адже зрозуміла річ, що перспектива боротьби ОУН заздалегідь провальна і безперспективна. Марна трата часу і сил. Краще було б всю завзятість та енергію націоналістичного руху направити на розбудову та закріплення українського впливу елементу у власній радянській державі, – констатував чекіст.
– З комуністами нам не по дорозі, тим більше в імперській державі, – заперечував Ярослав.
– А Ви краще, дізнайтесь, як там, у тій «імперії», а потім робіть висновок, – не погоджувався з Ярославом Судоплатов.
– А якщо я погоджусь «дізнатись» Україну, то що тоді? – неочікувано для самого себе мовив Ярослав. – Як ви мені це зможете забезпечити?
– Просто зробимо поїздку по країні, де ви матиме можливість наочно, а не за допомогою наших розмов, пересвідчитись у тих позитивних перемінах, про які ми вам розповідали, – запропонував неочікувану пропозицію для борця за волю України досвідчений спецслужбіст.
– Я подумаю, – спокійно відреагував Ярослав.
Знову минуло два тижні у важких дискусіях між двома опозиційними силами: з одного боку – між представниками такої важливої і надпотужної сили в правоохоронній системі СРСР, як НКВС, з другого – лише одним представником від ОУН, організації без власної держави, зате амбіційної і досить впливової. Теми для дискусій були різноманітні і невичерпні. Всі, хто схиляв Ярослава Горбового до протилежної думки, зводили до однієї тези – великі політичні рухи минулого химерні, прибічники їхні – мрійники, Дон Кіхоти, можливо шляхетні, але переважно смішні і залишились вони врешті нічим. У двадцятому столітті, віці технологічного процесу, хто хоче працювати для України, той мусить дбати, щоб Україна була індустріальна, електрифікована, її сільське господарство модернізоване, села й міста розбудовані, неписьменність ліквідована, щоб скрізь були школи, бібліотеки й освіта. І ось останній допит перед доленосною подорожжю Ярослава Горбового просторами широкої й неосяжної країни, де «вільно та розкішно живеться радянській людині» (где так вольно дишит человек».
– Нехай націоналізм на першому місці ставить національне добро, а на другому – особисте, нехай націоналісти мріють піднести українську націю до вершини і зрівняти її з іншими великими націями, – продовжував свій вплив на Ярослава Судоплатов, – але що вони до цього часу зробили? Не було можливостей? Можливо. Все це тільки стверджує слабість націоналізму, в першу чергу, чергу його ідеї. Коли б ідея націоналізму була насправді такою сильною й непереможною, то вона перемогла б своїх суперників і заволоділа б широкими масами України. Маси стали б поруч і надали ще більше сили.
Ярослав сидів мовчки. Він навіть не слухав свого візаві. Він думав та аналізував перспективу своєї участі запропоновану більшовиками пропозицію і дійшов до висновку, що потрібно погодитись принаймні на подорож країною, яку вихваляли працівники НКВС. Варто подивитися, що український радянський лад уже зробив для України. Чи хоче душа Ярослава побачите це? Безумовно.
– Я готовий подивитися, як живуть радянські люди і бути свідком гігантського індустріального розвитку радянської країни, – підсумував Ярослав довготривалу дискусію.
– Давно б так, – погодився Судоплатов.
* * *
Головною вулицею Радянської України йде чоловік середніх років. Він не поспішає. Йому нікуди поспішати, чоловік відпочиває і насолоджується київським сонячним погожим ранком. На днях його звільнили з тюрми. Насолода свободою п’янить і манить його. Тому Ярослав Горбовий вирішив прогулятися Хрещатиком від Бесарабської площі в напрямку Дніпровської Набережної.
Ось він проходить повз недавно збудований Центральний універмаг, який приковує безліч поглядів інших прохожих. Велична і красива споруда, що додає особливого статусу центральній вулиці міста. Ярослава не посадили у в’язницю, а поселили до одного з готелів Києва, що на розі непарного боку вулиці Хрещатик і Бесарабської площі. Він має можливість після тривалого позбавлення волі, насолодитись свободою і пройтись самим Хрещатиком у бік Дніпра. Ярослав розуміє, що за ним стежать, але він цим не переймається і йде собі спокійно. Навіть не старається кого-небудь з натовпу виявити і вирізняти. Як би не складалася ситуація, йому нікуди діватися, навіть якщо з ним поруч нікого немає і ніхто не заважає. «Може спробувати все ж таки – втекти?! – подумав Ярослав. – Далеко не втечеш. Скрізь контроль НКВС, тим більше у столиці України».
Хрещатик і насправді красивий, величний та неосяжний для першого знайомства з ним. Його назва походить від місцини неподалік, де колись князь Володимир Великий хрестив свою родину. Мабуть, саме так виникла назва вулиці. Але згідно іншої версії, назва походить від Хрещатого Яру, місцини, що перехрещена ярами.
Нещодавно вулиці Хрещатик було повернуто її історичну назву. До цього вона мала ім’я знаного революціонера, одного з перших радянських дипломатів Вацлава Воровського. З цією подією пов’язаний казус. За інформацією одного з членів ЦК КПУ, на з’їзді в Москві Йосип Сталін запитав у секретаря ЦК Компартії України: «Як там Хрещатик?» І того ж дня до Києва передали телеграму, а вже до кінця дня видали постанову, в якій повідомлялося, що вулиця Воровського «переноситься» на Кудрявську, а Хрещатик лишається Хрещатиком, як і раніше. Відтак Йосип Сталін так і не дізнався, що Хрещатик перейменували, а таблички на будинках поміняли за одну ніч.
Ярослав нічого не знає про свого брата Володимира, про родину і, звичайно, про його друзів по групі: Кремінського, Чижевського і Пшеничного. Він не намагався дізнатися про їх долю, оскільки розумів, що це небезпечно. Скрізь більшовицький контроль. Крім того, Ярославу і незручно проявляти себе, оскільки він знаходиться на волі з більшовицької руки.
Ярослав підходить до Дніпровської Набережної. Позаду залишився Хрещатик, який справив на борця за свободу України приємне враження. Чистота і скрізь порядок. Зелені багато, немов у саду. Більшовицька пропаганда і агітація скрізь на очах, куди не глянь – більшовицькі плакати, які закликають любити радянську батьківщину, закликають до миру і праці. Роздивившись всю округу, Ярославові на душі стає мило і любо, коли все це бачиш і відчуваєш оцю красу після тюремної камери. Не менш приємним постає величавий Дніпро, по якому пливуть кораблі великі й малі і пливуть вони куди лише їм відомо. Його блакить і доповнює красу, яку щойно Ярослав побачив, проходячи Хрещатиком.
Ярослав ні з ким не розмовляє, він насолоджується київськими краєвидами і у нього вже вималювалася загальна картина побаченого, склалася думка про суспільний і економічний лад Радянської України. Він захоплений побаченим.
Повертаючись назад, Ярослав на Хрещатику зайшов у продуктовий магазин купити буханець хліба, і відчуваючи аромат свіжого спеченого хліба, який щойно завезли, а також аромат м’ясної продукції і свіжих овочів та фруктів, він ще раз отримав насолоду. Все це уособлювало достаток і добробут. Немов і не було 1932 – 1933 років голодомору та інших страждань, що зазнав український люд за часів панування більшовицької влади.
Ярослав Горбовий – у своєму номері готелю, що біля Бесарабської площі. Він у роздумах стосовно щойно побаченого. НКВС вміє показувати і знає що, кому і як показувати, куди треба водити француза чи німця, а куди українського націоналіста Горбового Ярослава. Навіть пустили його самого ходити по Києву, хоч і не спускали з нього ока. Це диво для Ярослава постало перед його свідомістю незвичним і водночас підозрілим, що завдає зайвих думок та клопоту.
Другого дня на борця за волю України чекала поїздка на оглядини Дніпрогесу до Запорізької області, де очікувала на нього нова порція вражень. Це стало для його свідомості кроком у пропагандистське поле більшовицької ідеології. Потяг ліниво відходить з київських пагорбів у напрямку до Запоріжжя, залишаючи зелену округу Києва з його чудовими краєвидами, й потім поступово, набираючи швидкість, помчав заданим курсом до міста сталеварів. Ярослав Горбовий один з його пасажирів, який вирядився в далеку дорогу не по своїй волі, а по волі своїх недругів, проти яких покликаний боротися за суверенну Україну. Він знову у роздумах в очікуванні чогось незвичного і цікавого. За вікном вагона вже зникли київські краєвиди і на фоні приміської смуги постала інша картина природи зони українського лісостепу з лісовими смугами й чорноземними полями.
Потяг невпинно вистукував колесами шлях від столиці до іншого українського міста, зменшуючи відстань між ними. Ось уже рукою подати до міста сталеварів і Дніпрогесу.
Запоріжжя – місто славетних козаків, що уславили навіки не тільки це місто, а всю українську землю, захищаючи її від нападів степових кочовиків та заморських сусідів. А ще прославились своїми походами, визволяючи з турецької неволі українських жінок і дітей, своїх побратимів.
Запоріжжя – місто нових підприємств – завод листової сталі, коксохімічний, алюмінієвий, феросплавів, завод інструментальної сталі. Місто стало одним із центрів виробництва чорних та кольорових металів, важкої промисловості та електроенергетики. І все це завдячуючи Дніпрогесу, який забезпечив усю індустрію краю. А кілька років тому дніпровським шлюзом пройшов перший пароплав лінії Київ – Херсон.
Цікава історія встановлення більшовицької влади у Запоріжжі. Не сприймав її народ у цьому місті. Зразу після більшовицького перевороту рішенням більшості своїх голосів Олександрівська рада, так її називали до перейменування міста в Запоріжжя, ухвалила рішення про інтеграцію в Українську Народну Республіку. Втім, недовго насолоджувались люди рішенням ради, місто було взято анархістами за підтримки російських червоноармійських загонів. На чолі «революційного комітету» в Олександрівську стали Маруся Никифорова і Нестор Махно. Після укладання Берестейського миру місто було відвойовано силами Запорізького корпусу Армії УНР за підтримки німецьких загонів, однак незабаром було остаточно втрачено під натиском більшовицьких сил. Протягом наступних двох років місто стало ареною бойових дій між більшовиками, білогвардійцями та махновцями. Спочатку білогвардійськими військами вдалося відвойовувати місто, однак уже через чотири місяці вони були витіснені загонами Махна. Розрив Махна з більшовиками призвів до збройного протистояння між цими силами і знову Олександрівськ був утретє захоплений більшовиками. Але у вересні 1920-го містом заволоділи білогвардійські війська під командуванням Врангеля, проте через два місяці більшовики остаточно встановили радянську владу. 23 березня 1921 року місто було перейменовано у Запоріжжя, а губернія стала називатися Запорізькою.
Сюди, де більшовицького українського міста, прибув борець за свободу України Ярослав Горбовий, приїхав на екскурсію у супроводі представників ворожої ідеології, які хочуть переманити його на свій лад економічного і суспільного життя. І знову Ярослава поселили в готелі, тільки на цей раз з ним двоє невідлучних агентів НКВС, які слідкують за кожним його кроком.
– Мені що, самому не можна сходити містом погуляти?! – обурено запитав Ярослав у одного з охоронців.
– Наказано за вами спостерігати і охороняти, – відповів той.
– Ми виконуємо наказ, – додав інший охоронець.
– У Києві можна, а ось тут ні? – не відступав від свого Ярослав.
– Це було у Києві, а зараз Запоріжжя, – продовжував перший охоронник і додав, – керівництво вважає за потрібне не розповсюджувати таку акцію, тобто не залучати інші сили для стеження за вами. І тому вам, Ярославе, доведеться обмежитись вечірньою прогулянкою і залишитися в готелі.
– Тим більше завтра зрання потрібно вставати і вирушати на екскурсію по Дніпрогесу. Головна мета нашої поїздки – ознайомити Вас з цією грандіозною новобудовою, – зазначив другий охоронник.
– Побудова Дніпровської станції – тріумф внутрішньої і зовнішньої політики Радянського Союзу, – зауважив знову перший і додав, – вам, Ярославе, потрібно пишатися, що у вас є нагода ознайомитися з найбільшою станцією в Європі.
Борець за волю України не став заперечувати своїм візаві, а тільки важко зітхнув і пішов у ванну кімнату для прийняття водних процедур перед сном. Ярослав був приємно вражений ставленням до нього охоронців, але водночас така постава і не дивувала його, оскільки було зрозумілим, від чого залежало таке ставлення.
Для Ярослава насправді було цікаво ознайомитися з новобудовою віку, як охрестили більшовики Дніпрогес й тому від завтрашнього дня він очікував багато цікавого та корисного, чого останнім часом його позбавляло власне життя.
Гарячим прихильником будівництва Дніпровської ГЕС був Лев Троцький. Йосип Сталін любив висміювати «фантазії» свого головного конкурента у боротьбі за владу. «Збудувати Дніпрогес», – казав він, – «це все одно, що дати селянину голку патефона без самого патефона». Втім, чимало ідей Троцького пізніше Сталін втілював у життя як свої власні. Так сталося й з Дніпрогесом і незадовго біля Запоріжжя замайорів червоний прапор зі словами «Дніпробуд розпочато». Крім вироблення дешевої електроенергії, станція мала вирішити проблему судноплавства Дніпром. Адже його русло перетинали дев’ять порогів. Нижче були унікальні історичні місця – Запорізька Січ і фортеця Кодак. Під затоплення попадали 22 населені пункти. Саме через велику кількість пам’яток історії, архітектури та культури електростанцію на Дніпрі не наважилися будувати царські інженери. Та більшовиків це не зупинило. Будівництво супроводжувалося пропагандистською компанією. По всій країні відбувалися збори й мітинги. Трудящі перераховували до фонду будівництва частину свого заробітку. Але цього було замало. Лише імпортне обладнання для ГЕС коштувало кілька десятків мільйонів. Тому більшовики вдалися до масових поборів із селян: Відбирали худобу, зерно та іншу сільгосппродукцію. Спорудження велося під егідою ОГПУ. Наймасовішою робсилою стали «зеки». Поруч з ними працювали колишні білі офіцери, анархісти та священики, куркулі й аристократи. Наприклад, у земельно-скельному відділі трудилися сини двох царських адміралів та колишня графиня. Завідував складом полковник-денікінець, а медичну частину очолювала дружина колишнього керівника тимчасового уряду Олександра Керенського. Землекопи, чорнороби й грабарі були переважно з місцевого населення. Чимало людей наймалися заради номерка в їдальню та місця на нічліг у бараку. Дня не минало без бійок, крадіжок, пиятик. Міліція ночами влаштовувала облави. Порушників дисципліни вивозили за десятки кілометрів від будови й там залишали. Основними знаряддями праці були лопата, кайло, тачка та грабарка-підвода, якою вивозили землю і доправляли матеріали будматеріали. Люди вгризалися в землю, довбали кам’яні брили і метр за метром місце для ГЕС. Технікою безпеки ніхто не переймався, тому робітники часто гинули, отримували травми, невиліковні хвороби. Якось на укладку бетону поставили 16 – 20-річних дівчат. Вони мусили втоптувати його босоніж. А щоб збільшити вагу дівчат, їм на плечі клали мішки з камінням. Репресії, що прокотилися країною, не оминули й Дніпрогесу. Наприкінці 1930-го вибухнув «процес Промислової партії». Газети повідомляли про відкриття підпільної шпигунсько-диверсійної організації, що нібито діяла з 1926 року. Після суду над «промисловими партійцями» на Дніпробуді пройшла хвиля мітингів. Промовці дякували «пильним чекістам», таврували «злочинну банду» та клялися ще краще працювати на благо Батьківщини.
Цього не знав й не бачив Ярослав Горбовий. А значить, не знав ціну побудови Дніпрогесу, перш за все, людське життя як її складову. Ті тортури й знущання, поневіряння й позбавлення елементарної людської поваги, що зазнав український люд від тих, хто схиляв його до зради і співпраці з ними, не знав й не бачив цього борець за волю України.
Стоїть Ярослав перед фасадом Дніпрогесу і милується його величністю й красою. Через шум води, що падає, до нього лунають слова Павла Судоплатова.
– Дивись, Ярославе, який чудовий та величний наш Дніпрогес! Його побудував український народ під орудую партії більшовиків! Цій будові немає рівних у всій Європі!
– Дніпрогес – тріумф радянської влади і добробут українського народу! – казали інші.
Ярослав стояв і мовчав. Його свідомість повністю заволоділи емоції від побаченого і ті, хто схиляв до зради. До зради того, чому присвятив усе своє життя. До зради своєї землі, товаришів, і, звичайно, неньки України.
А ще була поїздка до Москви, де Ярослав Горбовий у заміській віллі. Водили його по театрах і балетах, знайомили з досягненнями «радянської культури». Потім показували зразкові передові колгоспи, «щасливе й радісне життя» і все те, чим могла похвалитися «квітуча Україна трудящого радянського народу».
– Досить поїздок й оглядин. Наша справа – нищити український націоналізм, а не розважати націоналіста – заявив Павло Судоплатов на одній з нарад НКВС. І почали дискутувати над тим, що робити далі.
– Пора поговорити відверто з цим нахабним бандерівцем, – відреагував один з офіцерів НКВС, – багато він бачив гарних речей, які могли б на нього вплинути. Що врешті-решт повинно зіграти на нашу користь.
– Нехай цей проклятий націоналіст скаже відверто: хто більше любить Україну – той, хто будує у ній нові фабрики й заводи, обробляє її поля тракторами і комбайнами, чи той, хто кличе народ руйнувати досягнення радянської влади, – підтримав інший офіцер.
Так і порішили – припинити всілякі поїздки й оглядини, «розважати проклятого бандерівця» і відправити його назад до Львова у тюремну камеру для подальшого, уже завершального етапу вербування.
Ярослав знову у Львові й знову в тюремній камері. Він думає. Ходить уздовж і поперек його тимчасового пристановища. У роздумах аналізує, що бачив й чув за ці два місяці. Сьогодні-завтра кінець усім цим розмовам і благанням, а також поїздкам та оглядинам радянськими просторами. Це відчуває Ярослава і розуміє, що завтра говоритимуть іншою мовою. Гратися стільки часу даремно НКВС не звикло. Що очікує його попереду? Звичайно, випустять на волю, як тільки він погодиться перейти на бік більшовиків. На волю! Чудова річ – воля! Надворі буяє весна, все у розквіті. Вітер доносить її пахощі до тюремного вікна, чути спів пташок, особливо зранку. Ні, що й говорити – немає нічого вищого над волю.
«А можливо дурять? – закрадалися сумніви. – Навіщо б вони возилися зі мною так довго… – заперечував сам собі Ярослав, – даремно більшовики того не зроблять, а скажуть переходити на їхній бік і працювати на радянську Україну. Зрозуміло, яке співробітництво пропонуватимуть. Значить – вийти на волю ціною зради своєї організації, своїх друзів?..».
Знову Ярослав ходить камерою. Спокуса поступово наростає, він готовий вже її проковтнути. Чорт його візьми! А хіба ж його не зраджували? Під тією самою брамою зв’язкової квартири очікували на нього. Мусив хтось його зрадити? Чому він має жаліти інших, хто не жалів його? Все ж таки – погана справа йти проти своїх друзів… Присягу складав, у тюрмі сидів… Але… Чи зобов’язаний він зраджувати всіх? Він же ж щойно перейшов кордон і НКВС про це знає. Значить, легко йому буде збрехати, що він мало кого знає. Він скаже, що він мав тільки розпочати роботу. Звісно, щось потрібно буде сказати.
Він скаже тільки про те, що діється за кордоном, куди більшовики не зможуть дістатися. Можна сказати й про те, з ким він переходив кордон, що всі вони мали діяти і жити з підробленими документами. Не виключно, що його друзі загинули під час перетину кордону. А якщо ні, то більшовики не так швидко зможуть їх упіймати. Зрештою, пообіцявши піти з більшовиками на співпрацю, він зможе втекти. Таки напевне вдасться, якщо його випустять на волю! Спочатку за ним пильно наглядатимуть, а потім послаблять пильність. Якщо він ступить на землю – шукай вітру в полі!
Ярослав Горбовий захоплено малює в своїй уяві: треба обіцяти співпрацю! І власне, яка ж з цього буде шкода для всього українського визвольного руху, коли він розповість. Що діється за кордоном? Так чи інакше більшовики довідаються самі, що діється там, за кордоном, у стані Організації Українських Націоналістів. Це неважно, в Кракові, чи у Відні, чи в іншому місці – все як на долоні. А одна-дві жертви тут, у Львові, чи деінде в Галичині – мій Боже, і без того щодня складаються ті жертви! А може, він матиме нагоду декому допомогти, когось остерегти? Тоді надолужить те, що мусив віддати за ціну волі.
Але втім, ще й невідомо, чого саме від нього вимагатимуть. Може, залучать його тільки для пропаганди, відтак, можливо, й зовсім не доведеться шкодити друзям? А може, запропонують писати заяви покаяння і виголошувати промови на мітингах на користь більшовицької влади. Гидко самому собі в лице плювати. Але у більшовиків це не новина, тут люди до того звикли…
Ярослав прокинувся рано. І не від того, що виспався, а швидше – навпаки. Після добротних готелів та м’якої постелі тюремна камера стала для нього смердючою печерою, де виспатися міг тільки звір. Крім того, Ярослава цілу ніч бентежила і не давала йому спокою його особиста справа. Прокинувшись від поганого сну, він твердо вирішив погодитись ра пропозицію Павла Судоплатова все ж таки перейти на бік більшовиків. За домовленістю в разі його згоди він повинен був постукати в двері та через вартового повідомити про своє бажання зустрітися із Судоплатовим.
Ось Ярослав, «подумавши», стукає в двері й через хвилину-другу він уже сидить в кабінеті Судоплатова.
– Вітаю вас з перемогою над самим собою, – не приховував радості вбивця Коновальця, звертаючись до Ярослава.
– Я довго думав і дійшов до висновку, що помилявся. Так само, як ті, що послали мене сюди, – з важкою потугою вимовив Ярослав, – але це не моя справа. Нехай вони відповідають самі за себе, – вів далі він, – я твердо вирішив з ОУН розірвати всілякі відносини і хочу присвятити свою працю, віддати свої сили Радянській Україні, своєму народові.
Для Судоплатова така заява й такі одкровення його візаві стали довгоочікуваною перемогою. Від такої несподіванки він навіть підвівся з місця і мовчки пройшовся кабінетом до вікна. Ярослав проводжав його поглядом і також був спантеличений поведінкою свого візаві. Потім їхні погляди зустрілися, коли вербувальник повертався до столу.
– Багатьом легше терпіти незручності в тюремному казематі, навіть муки, аніж добровільно зізнатися у власних помилках, – тільки й мовив він і додав, – ви, Ярославе, мужньо переступили цю грань і зізналися в націоналістичній облуді.
– Дякую, – відреагував Ярослав.
– Через кілька днів вас випустимо на волю. А поки що вашу справу я передам іншому слідчому, який надалі з вами працюватиме.
– А ви, Пале Анатолійовичу?! – вперше назвав по імені й по-батькові Судоплатова Ярослав.
– Я на кілька днів їду у відрядження.
Добре, що бандерівець надумався. Бо завтра він, Судоплатов, справді передає справу іншим слідчим і нехай цей націоналіст не будує собі зайвих ілюзій. Ще кілька днів він побуде у тюрмі. Конче треба деякі формальності залагодити, а також намітити нові завдання у роботі з цим націоналістом. Харчі йому замінять на якісніші, а також читати щось дозволять. Він, Судоплатов, повинен поїхати на два дні по справах, а коли повернеться, то далі працюватиме зі своїм уже підлеглим. Цей націоналіст зробив розумно, він не тільки врятував своє життя, але надалі матиме нагоду працювати «на благо свого народу».
– Ну, поки що – до побачення! – попрощався Павло Анатолійович з Ярославом, як вже зі своїм підлеглим у спільній справі.
Інший слідчий почав працювати з Ярославом з того, що посадив його в кабінеті Судоплатова і запропонував написати письмове зізнання в «націоналістичній облуді» з настановами, які потрібно було зазначити за вказівкою слідчого. В першу чергу вказати, що він помилявся, вступаючи до ОУН, що діяльність Організації шкідлива для українського народу, у чому він, на жаль, пересвідчився із запізненням. Тепер він вважає своїм обов’язком попередити й застерегти інших від необдуманих учинків, щоб не опинитися у такій же ситуації, як він. Українській молоді треба розширити очі перед ідейною лихоманкою ОУН, щоб передчасно не ламала свого життя. Він визнає свої помилки, які були направлені на шкоду українському народу і від сьогодні всі свої сили і вміння він спрямовує на боротьбу з націоналізмом й таким чином, бодай частково, спокутує свій гріх перед Україною.
І Ярослав з великим захопленням узявся за перо, став писати усе, що знав про ОУН від того часу, як вступив до Організації, аж до захоплення німцями Польщі і свого виходу з тюрми. Він без зайвого й був переконаний, що НКВС і так про ці речі або вже знає, або скоро про них з іншого джерела дізнається. Вирішив написати й про те, що діється в Генерал-Губернаторстві, доки він не перейшов кордон, про опозицію Степана Бандери, про організацію Крайової Екзекутиви в Кракові, про з’їзд 10 і 11 лютого 1940 року і утворення Революційного проводу ОУН, поїздки Бандери до Головного проводу Українських Націоналістів, про організаційну мережу в Генерал-Губернаторстві. Виписав усі назви, що їх пам’ятав, описав усі граничні пункти, які знав, видав псевдо, криївки і квартири на кордоні.
Але Ярослав помилявся. Він вважав, що достатнім буде для НКВС, якщо він викладе у своєму «зізнанні» загальні риси українського національного руху. Вважав, що справа до конкретики не дійде. Навіть його запевнення про незнання зв’язків та організаційної мережі ОУН у краю ні до чого не привело. Ще більше питання стало нагальним, коли з відрядження приїхав сам Павло Судоплатов.
– А ви, Ярославе, напружте пам’ять і пригадайте всіх членів ОУН і їхні зв’язки ось тут, у краю. Нам така інформація важливіша, ніж про Генерал-Губернаторство і розкол ОУН, – зі всією серйозністю зазначив чекіст.
Шляху для Ярослава вже не було. Він у руках НКВС, що має компрометуючі матеріали відносно нього й, головне – вони можуть вчинити з ним, як завгодно: розправитись фізично, чи морально, опублікувавши, за потреби, фотокопії, заяви тощо. Але й у НКВС розуміють, що Ярославу важко одним махом відгородитися від минулого, вони також чудово розуміють, що людина у такому випадку переживає душевну боротьбу з самим собою, коли розриває зі своїм минулим. І так завжди – в одній руці пряник, у другій батіг.
І бачить Ярослав, що йому нікуди діватися, й пише далі. Зрадив усе – кого знав і що знав. Які імена тільки спадали на згадку, кого знав особисто, або чув від інших, усі квартири, зв’язки, гасла й псевдо. Це була найбільша на той час зрада ОУН і всього українського визвольного руху. Жертвою цієї зради стали сотні націоналістів. Бо НКВС ловило не тільки тих, яких зраджував Ярослав Горбовий, а нищили їхнє оточення за своїм звичаєм: краще заарештувати сотню невинних, аніж випустити одного винного.
Недавнього борця за волю України Ярослава Горбового випустили із в’язниці. Заслужив зрадою своїх друзів і прислужництвом силовій структурі найкривавішої імперії людства. Перебуваючи на волі, Ярослав продовжував співпрацювати з НКВС, тільки на цей раз в іншій епостасі – ходив з працівниками НКВС по Львову, зустрічався з колишніми побратимами по спільній боротьбі, навіть з його власної ініціативи призначалися зібрання Крайової Екзекутиви. Після чого НКВС заарештовувало керівний склад та членів ОУН у приватних їхніх помешканнях, щоб ті не запідозрили у зрадництві Ярослава Горбового. Практично заарештовувалися всі, за винятком тих, хто запізнювався на зібрання чи не міг прийти з різних причин.
Чи не найбільшим прикладом є арешт і загибель пароха церкви Петра і Павла у Львові – отця Ярослава Чемеринського, який був фінансовим референтом Крайової екзекутиви ОУН і був одним з небагатьох священиків, які боролися за вільну Україну ще з тридцятих років, попри становлення ОУН.
Отець Ярослав, запізнюючись, поспішав на зібрання активу ОУН. І коли він повернув до Академічного дому, то почув людський галас і окрики, що насторожило священнослужителя. Зрозумівши, у чому річ, отець звернув у протилежний бік і забіг у найближчий будинок, щоб заховатися від пильного ока НКВС. Але за ним уже полювали. Правда, йому вдалося заховатися в одній із квартир будинку. Отця Ярослава скрізь добре знали і поважали, знали його чесним, порядним священником й тому не було проблеми щодо допомоги сторонніх. Постукавши в перші двері – йому відчинили і раді були допомогти святому отцю.
– Я Вам, отче, дам свою одежину, – запропонував свої послуги господар квартири.
Отцю Ярославу не залишалося нічого, окрім погодитись на допомогу випадкового чоловіка, оскільки він чудово розумів, що йому потрібно якнайшвидше залишити місто і податися в Генерал-Губернаторство.
…Потяг стояв на платформі в напрямку Перемишля і з хвилини на хвилину мав відходити. З квитком отцю Ярославу також пощастило. Придбав його без черги і через хвилину-другу сидів у м’якому вагоні. Незабаром потяг рушив. За вікном вагона поволі зникали краєвиди Львова і отець Ярослав відчув внутрішнє полегшення та став обмірковувати подальші плани. Але недовго довелось тішитися втечею від ненависного ворога. На станції Перемишль його затримали більшовики, коли потяг уже перейшов контроль і рухався у німецький бік. Арештованого доставили до Львова в НКВС.
…Відчинилися двері, до камери кинули понівечене тіло у чорній сутані. «Отець», – видихнули в’язні. Охоронець був людяним – приніс бранцям кухоль води.
– Друзі мої, невідомо, що нас чекає попереду. Може, ніколи не побачимось. Я священник, і хочу вас перед смертю з’єднати з Богом. Хто має які гріхи, нехай заглибиться у себе й щиро покається. Всевишній бачить наші страждання, все нам простить, – тихо говорив замордований священник. Він схилився над чашею з водою і правив службу Божу. То був отець Ярослав Чемеринський. Згодом він помер під час подальших допитів у Львові, на Лонського…
НКВС від проведених акцій виявлення та знищення елементів українського визвольного руху потирало руки від задоволення. Вміють працювати вороги, вміють вербувати потрібних їм людей для досягнення своїх цілей. А Степан Бандера натомість у Кракові потирав свої руки, тішачись ілюзіями про те, що Ярослав Горбовий, його довірена особа й земляк, направлений до Крайового проводу ОУН у Львові – підготовляє всенародне антибільшовицьке повстання.
Павло Судоплатов не звик зупинятися на півдорозі. Довів це свого часу у Роттердамі. Ярослава Горбового він міг вже навіть розстріляти – робити йому у Львові нема чого. Але колишнього націоналіста можна було використати в іншому місці. Наприклад, у тому ж самому Кракові, під самим носом у Степана Бандери. Занурившись по саму голову у своїй зраді на користь НКВС, Горбовому вороття назад до своїх вже не буде. Націоналісти не пробачать зради, якщо дізнаються всю правду. Так думав Судоплатов, так думали інші його поплічники по спільній боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом».
І той вирішив використати Ярослава Горбового за кордоном. Там поки що не знають про його перехід на бік більшовиків і не так швидко дізнаються, якщо Ярослав буде обережним.
– Ми тебе, Ярославе, вирішили використати як нашого агента за кордоном, спочатку в Кракові, а тоді, можливо, й в іншому місці, – зі всією серйозністю мовив кат.
Ярослав від такої несподіваної пропозиції зніяковів і йому перехопило навіть дух, що стало помітним і для самого «наставника».
– Побійтеся Бога! …Павле Анатолійовичу! – не витримав Ярослав, – не вистачало мені для повноти щастя тільки до Кракова податися. Там же мене просто вб’ють…
– Не репетуй, Ярославе! Тут, у Львові, тебе не викрили?! При тому, скільки ми з тобою справ провернули?! Чого тебе мають викрити там, у Кракові?! – кричав уже ловець душ.
Після такого критичного зауваження Ярослав мовчав і далі слухав, не перебиваючи Судоплатова.
– Нам важлива інформація про реакцію Степана Бандери і новоспеченого Революційного проводу ОУН, – продовжував він, – після всіх цих арештів націоналістичного елемента і його нищення. Зараз там, напевне, проходять наради з цього приводу і намічають якісь плани. Нам про це вкрай потрібно знати. Тим більше, Степан Бандера тебе очікує зі звітом про виконання поставленого перед тобою завдання.
Ярослава Горбового наче вдарило кувалдою по всьому тілі, аж здригнувся після останніх слів Судоплатова. Він чудово розумів, до якої пастки потрапив, але заперечувати й відступати йому було вже нікуди.
– Тим більше, не так довго доведеться тобі, Ярославе, у Кракові бути. Все буде залежати від самого тебе. Хіба що, можливо, буде потреба залучити тебе до поїздки у Рим чи до Берліна. Але це вилами по воді писано. Нам не завадила б інформація про зв’язки ОУН із західними державами, зокрема з Італією.
– Мені просто голова йде обертом, – зрештою обізвався Ярослав, – я так вже багато зробив для Вас, Павле Анатолійовичу, а Ви від мене й надалі хочете неймовірного, – спробував заперечити покірний слуга.
– А як ти думав! Подарувати тобі життя і залишитися поза грою?… – різко відреагував Судоплатов і продовжив, – навіть враховуючи твою важливу допомогу боротьбі з українським націоналізмом, ми не можемо обійтись без твоєї допомоги і надалі.
Ярослав знову замовк, бо розумів, що будь-яке сказане ним слово ніякої ваги не матиме, щоб він не говорив.
– Весь час ти будеш під нашим контролем. Ти матимеш нагоду зустрічатися з нашими агентами і передавати їм інформацію, – продовжував Судоплатов, – але знай, горе тобі буде, якщо надумаєш утекти.
НКВС має довгі руки і досягти ними він може куди завгодно, навіть туди куди, уявити собі важко. Про це чудово знав спецслужбовець, про це знав Ярослав. І виникала небезпека для того, хто думав інакше. Обговоривши ось так докладно зі своїм підлеглим усі питання щодо поїздки Ярослава до Генерал-Губернаторства і подальшої його роботи в планах розвідки, Павло Судоплатов через три дні відвіз його на особистому автомобілі до Перемишля і там переправив Ярослава Горбового на другий бік кордону. Домовились рівно через місяць зустрітися на цьому самому місці. Протистояння двох протиборчих сторін тривало з новим розмахом у загальній боротьбі українського народу за своє визволення.
* * *
Степан Бандера був занепокоєний і стривожений до глибини душі. Те, що трапилося, не вкладалося в рамки розуміння та сприйняття. Заради Ярослава Горбового була не лише підлою й ганебною, її наслідки просто вимагали нових коректив у справі українського визвольного руху й, зокрема, щодо народного повстання на Галичині і всьому українському просторі.
Вчора Горбовий повернувся з Краю і його поведінка під час зустрічі з ним стала для активу Революційного проводу і самого Степана Андрійовича дивною та підозрілою. Дивною тому, що досить легко Ярославу вдалося перетнути кордон, як мовиться – без зайвих клопотів. Підозрілим було і те, що у Львові він уникнув арешту, на відміну від багатьох засланих і місцевих членів ОУН. Ці дві обставини не могли залишитись повз увагою самого активу Революційного проводу і окремих його членів. Особливо з цього приводу хвилювався Микола Лебідь: як знавець конспіративної роботи, він першим запідозрив Горбового у зраді. І при першому ж натяку останній зізнався в ній.
І ось, як кілька місяців тому в кабінетах НКВС, Ярослав на конспіративній квартирі ОУН у Кракові, де зібрався актив Революційного проводу ОУН, описував на аркушах паперу все те, що встиг раніше викласти НКВС.
Степан Бандера, Микола Лебідь, Роман Шухевич і Ярослав Стецько сиділи за столом і розмірковували над проблемою, що склалася внаслідок зради Ярослава Горбового. Важливо було скласти план дій щодо нових обставин революційного руху і першочерговим завданням поставало використати Ярослава як зрадника ОУН і агента НКВС у своїх цілях.
– Чим чорт не жартує! Можливо, й вдасться перехопити Судоплатова і доставити його сюди у Кракові? – з особливим задоволенням підтримав загальну думку Степан Бандера.
– Якщо ми його затримаємо, то в очах світової спільноти ми постанемо як діюча революційна сила, спроможна на великі досягнення, – зауважив Микола Лебідь.
– Треба якнайретельніше підійти до реалізації цього плану, врахувавши всі ймовірні похибки. Перш за все потрібно випустити Горбового і не заважати його зустрічам з агентами НКВС. Але потрібно встановити за ним суворий контроль, – запропонував Роман Шухевич.
– Не треба забувати, що ми аргументували нашу незгоду з Андрієм Мельником і Головним проводом ОУН зрадою Ярослава Барановського та Омеляна Сеника. Вони обов’язково скористаються нашою невдачею у своїх пропагандистських цілях, – зауважив Ярослав Стецько.
– Конче потрібно бути готовим до всього, – констатував Степан Бандера і продовжив, – але ідею із Павлом Судоплатовим залишити не можна і розпочати роботу слід із сьогоднішнього дня. План реалізації щодо його затримання і решту доручити шефу розвідки Миколі Арсеничу. Ярослава Горбового використати в реалізації цього плану, а там буде видно, що з ним робити.
Так і порішили. Але трапилося неймовірне. Коли Микола Арсенич виїхав разом з Ярославом Горбовим на те місце кордону, де повинні були зустрітися наші основні герої, то на залізничній станції у Ряшеві їх затримало німецьке гестапо і заарештувало. Арсенича через кілька днів відпустили, а Ярослава Горбового залишили надалі під арештом.
Було багато у різних колах інсинуацій стосовно подальшої долі Ярослава Горбового. Подейкували, що він тривалий час сидів ще у Ряшівській тюрмі при німцях. Хтось з українських політичних в’язнів навіть бачив його там, а потім начебто Горбового розстріляли німці. Були чутки, що німці передали його більшовикам, а ті його розстріляли. За іншими чутками – він працював з німцями, за іншими – з більшовиками. Навіть казали, що зрадника української ідеї звільнили для того, щоб він завербував для співпраці з більшовиками брата Володимира.
Але, як би не склалася подальша доля Ярослава Горбового, його зрада у перші дні Другої світової війни стала каменем спотикання для всього українського визвольного руху, зокрема для підняття повстання українського народу на етнічних його землях. Це стало однією з трагічних сторінок його особистої історії і не менш трагічної історії всього визвольного руху України.
Про автора
Ліщенко Анатолій Григорович – ветеран військової служби і органів внутрішніх справ, старший стрілець, військовий музикант, підполковник міліції, старший слідчий в особливо важливих справах. Військову службу проходив строково та надстроково ще за часів СРСР у мотострілковій роті та військовому оркестрі.
Член Національної спілки письменників України, Київської організації НСПУ.
