Рецензія на книжку поезій Олеся Дяка «Політ водоспаду»
Дяк Олесь. Політ водоспаду: поезії. − Дрогобич: Коло, 2012. − 148 с.
«…серце
безмежне
мов сонях…»
Олесь Дяк
Не секрет, що у сучасному світі щастя та оптимізм – речі дефіцитні та рідко зустрічаються, особливо разом. Сучасні дослідження у гуманітарній сфері дають змогу внести в цей традиційний погляд цікаві уточнення: виявляється, що зв’язок між вищезгаданними характеристиками укріплює показники креацій, власники яких прагнуть пізнання та творчості як обʹєктивації, виявлення себе в багатошаровому тарізнополюсному світі через певну «заточеність» на власну життєтворчість, ментальне пізнання та на своєрідні глибокі взаємини між людьми. Нагадаю що ці особливості митця, які якнайсильніше впливають на світопобудову, і є часто-густо основними «сигнальними маячками», завдяки яким ми розуміємо – читатимемо ці твори чи ні.
Такі дивні інтеграції «людських дефіцітарних сфер» відбуваються не тому, що митці мають певні переваги у житті, а скоріше повʹязані із стереотипним сприйняттям митця й суспільним очікуванням від результатів його життя та професійної діяльності. Читачі, беручи в руки книжку автора, ніби-то говорять: «І що новенького ти цього разу«наваяв», друже?» Й шукають у тексті… Що ж вони шукають?
Вже згадані сигнальні маячки спорідненості душ, мислеформ, рефлексій. Думаю, що для літераторів характерне щось накшталт cинхронізації з читачами: для них загальнимє бажання, щоб їх тексти рефлексували після прочитання. Причому рефлексували у реальному, матеріальному часі, в схемах, що передбачають формування життєвого світу, який є неповторним. Й рефлексували читачі, які розуміють, про що йдеться у тексті.
Не буду розтікатися рікою, розмірковуючи, які текстові форми для цього є більш необхідними, бо рецензія на поетичну збірку Олеся Дяка. І це відбивається на моїй свідомості чи підсвідомості, якщо хочете. Відбивається як подразник, що стимулює короткочасні, зворотні зміни, включивши на певний час критика і щось накшталт провідної діяльності: моє творче-«Я» письменника виключається, бо заважає мені, – кожного разу я порівнюю, а чи змогла би я так проникливо та виразно написати, передати свої почуття, але не у віршованій формі, а прозовій?
«любов ніколи
вчасно не приходить
за неї треба
вистраждати вік
я вже відбув
пустельні переходи
уже відчув
убивчу силу рік
я вже ходив
ступнею у два леза
і двічі прислухався
чи помер…»
(Олесь Дяк, «Крові шляхетної співи»)
І от тут хочу сказати про парадигмальне уявлення світу, яке характерне для Олеся Дяка. Його книжки чудові, вірші – чудові, ліричні та водночас сучасні. Хотіла написати «хайпові», але втрималася, тому що по-перше, не хотілося змішувати стилі у статті, а по-друге, це дійсно складно – поезії автора не можна розділити по двох абревіатурах, що означають різне: «HYIP» (High Yield Investment Program) та «hype». А взагалі-то, так, його вірші – це й модні, дорогі, ментальні «речі», та своєрідна «інвест-програма» у майбутнє. Майбутнє власне, авторське, та майбутнє його читача. А знаєте чому? Тому що з душею, тому що особистісно, тому що нестандартно.
«шумить вода
мов їде електричка
наввипередки
хвилі крижаній
весни на волю
рветься білий смичок
сімнацять нот
розбурхати в мені
лисиці ранку
топчуть глину ночі
туману по долині
лізе рак
проміння пальці
темінь рвуть на клоччя
і свічка смутку
тихо догора»
(Олесь Дяк, «Світ навкруги, як ікона»)
Залишатися собою, не нівелюватися, не втрачати закладених природою якостей, – це просто тільки на перший погляд. Далеко не кожний може, вкореняючись у соціумі, не зіпсувати свій індивідуальнийшлях, свою власну нестандартність, творчу індивідуальність, яку Томас Манн характеризував як сприйнятливу, непостійну, вразливу. Складно, погодьтеся. І ще при цьому разом з тим зберегти почуття щастя життя, оптимізм та серце.
Знаєте, що найскладніше у сучасності? Любити іншу людину сильніше за себе. Тому, мені здається, що найінтимніші переживання поезій Олеся Дяка є тим стержнем, на якому часто тримається не тільки сам митець, але й люди з його найближчого оточення, його шанувальники, його прихильники, його читачі.
«листячка липи
ридання
відьма розлуки
регоче
темені гроно
звисає
в твої обійми
я хочу
відчаю ніч
під очима
рук потривожені
коні –
довга дорога
до тебе
мов океани
бездонні»
(Олесь Дяк, «Крові шляхетної співи»)
Взагалі-то, після прочитання книг Олеся Дяка, знайомством зі шляхом та творчістю, можу сказати – з перебором людині відпущено. І поет, і композитор, і виконавець, людина з великою виразністю індивідуальних та творчих рис. Але це не заважає, а, я так думаю, навпаки, – стимулює рух автора уперед та творіння нових особистих світів, головними в яких є не тільки парадигма творчості, а й парадигма безмежного серця.
Ольга Рєпіна, м. Дніпро
