Поліфонія антивоєнних тем (путівник книжкою «Мальви для героя»)

0
234

Писати про війну можна по-різному: усе залежить від точки зору. З окопів вона одна, з тилу – інша, і зовсім інша – з глибокого тилу, де не зрозуміло, чи є війна, чи її зовсім немає. У художній літературі, як у дзеркалі, відбиваються події – чи ж то віддзеркалюються за всіма правилами фізики. Перед нами електронна версія книжки «Мальви для героя: Збірник творів українських сучасних авторів» / Проза, поезія – Дніпро, 2019. – 160 стор., Упорядник: Еліна Заржицька, переднє слово Ольги Рєпіної.        У ній представлені поетичні та прозові твори 40 авторів, переважно мешканців України, а також – США і Тунісу.Тож, аби повніше висвітлити, про що йде мова у творах, слід дати хоча б коротку характеристику творчим доробкам.

Вакуленко-К. Володимир (зі збірки «УБД-реінкарнація»), м. Ізюм Харківської обл. Гостро соціальні поезії «Герої небом», де згадується Сашко Білий, убитий 2014 року в перестрілці з міліцією. Вони «Сліди не стерли / При владі стерви – / Бояться бунту…». А ще: «Вкраїна-мати / Синів приймала – / В свої обійми… / А Рада димом, / Курив хтось лежма… / В життя безмежна, / На підлість пам’ять. / Свої ж і спалять!». Любителям цікавих образів: «На небі-каві / Вершками ранок…». У «Триптиху одинокості» йдеться про «друзів-милиць»: «Друзі-милиці, / Ходіть поговоримо / Найріднішими мовами…». А щодо ніг, то ЛГ їх «Залишив блукати / Ноги на варті…». Та автор усе ще не вгамовується, до нестерпності накручуючи жорстокі пасажі: «Друзі-милиці / Я нині п’яний, / Сльози про-ков-ту-ю / З чарчини жовтої…».

Іван Гентош, м. Львів, у поезіях «Вчора і нині», «Українські кіборги», «Ти знаєш, що таке війна?», «Сповідь снайпера, або Російському контрактнику» та «Побратими» автор зворушливо описує, як прикарпатське містечко Долина (його мешканці) «Зустрічала сина на колінах» українського воїна Зоряна Білінського, бо «Розуміла – впав на полі бою…». А, ведучи мову про «кіборгів», наголошує: «Тут життя – не білкова форма, / А сильніше – залізо й дух…», і «Ми для них – не Петро з Іваном, / Безіменне залізо ми».

Дивлячись у приціл снайперської гвинтівки, український вояк розмірковую про ворога. І думки його парадоксальні:

Однолітки з ним… Були б друзі хороші…

Відмовитись міг – бо злочинний наказ.

Та ні – він вбивати приїхав, за гроші.

І оптика зараз так зближує нас….

І вояк не схибить: «І хай не мине мене снайперське щастя – / Так наче я Путіна бачу в приціл.

Без перебільшення, вірші Івана Гентоша заслуговують найвищої оцінки! Це – абетка звитяги в бою і гірка правдива розповідь про ставлення суспільства до війни, яка ніби є, а ніби її й немає… Такі вірші мають бути в підручниках. Тож запам’ятаймо яскраве ім’я: поет Іван Гентош.

Марія Дружко, м. Кам’янське, Дніпропетровщина. У циклі «Білі листи» дівчина пише листи на фронт хлопцеві, якого не знає, але який уособлює всіх захисників, які покинули мирне життя задля того, щоб відстояти свободу свого народу. Листи «…знають пункт свого призначення – / Україна, передова»

Бездоріжжям, окопами, розритими воронками

Від сонних мирних міст на задушливу передову

Вони ідуть

До Тебе,

Мої білі листи.

Дівчина, як і всі ми, упевнена, що

У дощ чи спеку,

Крізь осінній туман чи зимову заметіль

Ти обов’язково повернешся

Додому.

Андрій Енбулатов, м. Кам’янське, Дніпропетровщина, у поезіях «Елегія» та «Сто років»  намагається осмислити суть військових конфліктів з північним сусідом, який тягнеться впродовж останніх ста років та навіть більше. З назви, з перших слів, коли «Танцюють плазуни / плазують танцюристи» під звуки елегії, мелодійного меланхолійного твору, що є поєднанням непоєднуваного, оксюмороном, читача насторорожує неприродність того, що відбувається. Автор ставить риторичне запитання: «Чом ввів ти, Давній друже, / елегію війни, у серце, братнє мужнє?».

Наталя Мазур, м. Дунаївці Хмельницької області, у своєму есе, де впереміш поетичні рядки з прозовим текстом, фактично розповідає про 19-річного ветерана АТО, інваліда, захисника Луганського аеропорту, який їздить з бригадою волонтерів і співає пісень. Це така собі своєрідна спроба реабілітації після всього пережитого.

Автор у поетичній формі намагається осягнути велич подвигу героя і його побратимів, а прозою дати його узагальнений портрет, бо в долі цього юнака сконцентрована доля тих, хто себе не щадив заради свободи своєї країни.

Галина Максимів, м. Долина, Івано-Франківщина. Твір «Сто двадцять сім» можна віднести до жанру «вірші в прозі», бо виклад матеріалу характерний для віршового. Йдеться про бійця, батька двох діточок, який був поранений, але видужав. У своїх видіннях він марить садом.

Хлопці…Не мовчіть…

Але хлопці мовчать.

Потім, рівно опівночі зникають, проходячи крізь цегляні стіни безперешкодно».

– Після війни за кожного побратима посади дерево…

Самійло стрепенувся:

– Я посаджу сад… великий сад…».

І, попри всі випробування, тримало його в живих лише веління висадити сад зі ста двадцяти дерев на честь полеглих побратимів, та не судилося… «…Мріяв щоднини Самійло про сад зеленоокий. Мріяв доти, доки не виріс він у криваво-білому вихорі сто двадцять сьомим деревом в саду Гетсиманському. Бо перший день весни Анничка отримала похоронку».

Лариса Омельченко, м. Підгороднє, Дніпропетровщина, у новелі «Рушник для героя» майстерно описує похорон невідомих вояків, які загинули під Іловайськом. У віршах «Герб малої батьківщини», «Обереги», «Прифронтова маршрутка», «Малюнки на блокпосту», «Парубоча колискова», у присвяченому загиблим землякам триптиху «2014. Діти війни» автор продовжує мову про воїнів з різних місцин, які несуть із собою частку своєї малої батьківщини…

Я – дитина війни:

Це до мене не встигла матуся.

В мене – тато зате,

І я дуже пишаюся ним!

Та не склалось, ви чули: війна…

Від руки до руки

Не пробігла солодка судома!

Тато в битві поліг:

Я – лиш промінь у вирві вікна…

Лана Перлулайнен, м. Львів, у поезіях «Ну от ми і зійшлися з тобою…», «Сонце горить на сході. І ти гориш…», «Звикнувши дивитись у приціл снайперської гвинтівки…», «Ми з тобою тоді проти часу пішли…» та «Чуєш за поворотом уже плаче осінь…» автор майстерно в персоніфікованій формі говорить про війну, навіть веде з нею розмову.

В уяві воїна, який дивиться в приціл снайперської гвинтівки, може виникнути парадоксальний образ:

Звикнувши дивитись

у приціл снайперської гвинтівки,

несподівано можна побачити Бога

в перетині двох чорних ліній,

як на хресті.

Володимир Кільченський, м. Дніпро. У фрагменті з роману «За київським часом» розповідь йде про підготовку до вильоту на бойове завдання двох українських льотчиків, які тільки-но прибули до частини з Криму, де зазнали приниження від так званих «зелених чоловічків». Атаку автор описує так: «Капля зробив розворот на гранично дозволеній висоті й побачив у панорамне дзеркало, що позаду впевнено маневрує літак веденого. Відчув, як у ньому розпалився жар мисливця. Пригадав Крим, насмішки російських вояків, коли вони, беззбройні, ходили з ними за посіпак на так звану «охорону» свого ж аеродрому Бельбек.

У прицілі побачив бойову техніку ворога, яка шастала внизу, шукаючи укриття і спасіння від разючих ударів українських літаків. «Вогонь!» – мовив сам до себе, коли відстань дозволяла провести влучні пуски ракет».

Видно по всьому, що розповідь веде обізнаний у льотній справі. Тож цікаво було б прочитати увесь роман.

Це бажання підкреслене ще й тим, що авіація в конфлікті на Сході застосовувалася мало, але ВПС встигли зазнати значних втрат. Ця тема є досить закритою, і суспільство майже нічого не знає про обороноздатність військово-повітряних сил України.

Валентина Попелюшка, м. Мукачево, у поезіях «Сильніше за вибухи», «Осінь в тилу», «Колискова для лиха» та «Святий обов’язок» розмірковує, що є сильнішим за вибухи, коли «А лихо – близнятко війни, ненажерливе, хиже / Гуляло по світу в обіймах міцних сатани…». І знаходить по-жіночому просту відповідь: «Дитячі малюнки і щира молитва поета, / А ще ті квітки, що уперто кладуть до посольств…».

Лідія Повх, м. Ужгород, у поезіях «Приходить час, коли вже немає мами…», «Слухаєш-слухаєш-слухаєш…», «Гора» та «В дворі у лікарні Новака…» поет наголошує, що комусь «Краще дивитись сто сьому серію мелодрами, / Аніж слухати зведення про убитих!», та хтось бачить усе інакше: «Це ж на нашій землі! На цілованій Господом сфері / Смерть і пожарища, смерть і руйнація…». І тоді «…Мов у темній кімнаті з реактивів на фотопапері, / Через кров проступає нація». Хтось зневірився, що можна перемогти, та тільки не поет, яка стверджує:

Життя мов ягоди терну:

Розкусиш – і скривиш рот…

Коли мене ще повернуть

На землю цю, в цей народ?

Рефреном звучить Симоненківський мотив: «Батьківщину не вибирають, / І – край!».

Світлана Талан, м. Сєвєродонецьк, Луганщина. В оповіданні-сповіді загиблий боєць веде розмову з побратимом, якому він урятував життя. Автор майстерно, у деталях, змальовує бій під Вуглегорськом.

Тетяна Череп-Пероганич, м. Київ, у поезіях «Сорочка», «Гаряче літо», «Колискова для коханого» звертається до незнайомого бійця: «Я тобі сорочку вишию, солдате, / Хоч не наречена, не сестра, не мати», бо «…нас сьогодні лихо поєднало, / Гладдю на сорочку я любов поклала». Після повернення бійців додому героїня сподівається пізнати нареченого: «По своїй сорочці, рідного впізнаю!».

Донечка в’яже шкарпетки й шалик для тата та для його побратимів, а мати і дружина благає зиму, щоб зморозила воріженьків. А сама щиро сподівається на щасливу розв’язку вузла, зав’язаного війною. Поезія автора пісенна, надихана народними мотивами, які беруть початок з правіків.

Олена Швець-Васіна, м. Дніпро, у поезіях з посвятами «І зараз палає вкраїнська земля», «Я це витримати мушу», «Бачити лиш світло», «Живи! Та іншим жити дай!», «З поетичних квантів» наголошує, що війна на Сході йде, і ніщо її не може зупинити – ні вмовляння старих, ні голосіння жінок та дітей. Та все одно автор вірить, що «Накаже Всевишній новітніх зоїлів, / Хто розбрат вкладає в своїх немовлят».

Ось така вона – жіноча філософія, коли «замість сонетів і октав» треба писати про війну, про горе, про страждання…

Євгенія Яворська, м. Кам’янське, Дніпропетровщина, у новелі «Ми долетіли» від першої особи описує приїзд волонтерів на передову та розмірковує про те, що «Іноді буває важко відрізнити марення від реальності … снаряди створюють свою архітектуру, своє мистецтво, свої інсталяції. Але експерти чомусь не оцінюють такі витвори і не дають авторові нагород. Вибиті вікна, знищені дахи, скелети будинків – табличка може бути будь-якою: Широкине, Горлівка, Щастя…

Емоційний вплив оповідання надпотужний. Ось така вона, література про війну…

Тепер кілька слів про свої поезії (Олександр Архангельський, м. Кропивницький)  «Тримайся, брате, за надію…» та «Трійко народила кошенят…». Зрозуміло, що вірші були написані під впливом подій на Сході. У них звучить заклик до «свого стражденного народу»,

…що, розігнувшись, встав з колін,

що ризикнув життям нарешті,

що повернувсь лицем на Схід,

щоб вкоротити руки-клешні,

що душать понад триста літ.

І тверде переконання, що ворог «В твої ж потрапивши лещата, / в смертельних корчах захропе».

Про кішку, яка народила чотирьох кошенят, почув з телевізора. Меткі на слово бійці назвали їх «Смерч», «Тайфун», «Торнадо» та «Град». Перепрошую в невідомих мені гострословів: не помістилося «Торнадо»! Зате яка кінцівка вийшла!

Підросте кошача мілизна:

їм – усе і швидше якомога!

І назвуть нащадків їх Весна,

Щастя і, звичайно ж, Перемога.

Ось така своєрідна подорож унікальною книжкою «Мальви для героя», укладеною чуйним літератором Еліною Заржицькою з переднім словом мудрої Ольги Рєпіної. Зібрати, упорядкувати весь огром матеріалу, залучивши стількох авторів, – надважка праця. Ця книжка – безцінний подарунок нації – і не менше. У ній сконцентровано стільки болю, стільки любові, стільки прагнення до миру, до щастя!Дяка організаторам і укладачам цієї книжки, дяка авторам за небайдужість! Ця книжка достойна, аби її видали багатотисячним тиражем, щоб вона була на прилавках магазинів, у кожній бібліотеці, а надто – у шкільний. А ще бажано, щоб вона була в кишеньковому форматі, щоб умістилася в кишені кожного вояка поруч з Євангеліє, бо її сила співставна з 90-м псалмом Давида.

Прийде час, закінчиться війна, та не стихне біль від втрат. І свідченням пережитого буде ця книжка. Хоча скільки ще може бути написано про цю війну!.. Наскільки в нас безмежний творчий потенціал небайдужих людей! І ці книжки неодмінно будуть написані, аби прийдешні покоління пам’ятали про звитягу тих, хто не стояв осторонь у той час, коли Батьківщина волала про допомогу.

Отже – Слава Героям! І смерть ворогам!..

Олександр Архангельський,

м. Кропивницький

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я