Вигнані з Раю повертаються…

0
722

«До свого роду хоч через воду» – прислів’я, яке дуже влучно характеризує новий художньо-документальний роман відомого подільського прозаїка Василя Горбатюка «Вигнані з Раю». Паралель за паралеллю, часопростір у часопросторі, коловороття… Минуле і сучасне. Тут і зараз.

Рай! Стільки подій відбувається навколо цього місця між Землею і Небом, яке поєднало в собі не одне покоління людей! Лісове урочище, найкраще, найчарівніше місце в околицях села Гнатівці колись Меджибізького району Кам’янець-Подільської області (сьогодні – Хмельницької) стає центром роману не просто так. Це наче вісь, навколо якої крутиться життя родини Бжевських – Броніслава, Анни, Раїси, Олі, з ініціативи котрої і починається уся ця історія.

Приїхавши з Києва у рідний край своєї матері Раїси Броніславівни, вона хоче дізнатися правду про свого дідуся – Броніслава Бжевського, якого в часи революції 1937-1938 рр. було репресовано і розстріляно, адже він вважався «ворогом народу». Слово «безпідставно» в посмертному реабілітаційному повідомленні не дає їй спокою. Жінка хоче зрозуміти: чому так сталося? Все ж могло бути по-іншому. Могло…

У Гнатівцях вона зустрічається з людиною, яка добре знає цю місцину і її людей з діда-прадіда – Іваном Івановичем, місцевим краєзнавцем, в архівному дослідженні якого Ольга натрапила на ім’я свого репресованого дідуся. З автором статті Ольга «списалася» у Фейсбуці.

Упродовж усього роману Іван Іванович перебуває в пошуках слідів роду Бжевських. Йому не просто, адже пройшло чимало часу з тих пір, коли жили ці люди, тому доводиться їздити з місця на місце, дізнаючись у старожилів бодай якусь інформацію.

Цікава деталь – при в’їзді в село, на роздоріжжі, стоїть хрест – ознака святості, давнини і віри. «Раніше ж тут стояв старий хрест, але як прийшли до влади комуністи, вони скинули й побили хреста разом з іконами, що були на ньому…» За словами дослідника, «зібрали гроші на нього хлопці й чоловіки, мобілізовані на Першу світову війну. Попросили односельців поставити хрест у пам’ять про них. І таки ж більшість із них полягла на фронтах… по них і лишився хрест…» Уже ця деталь налаштовує на історичність, відгомін у минуле.

Також на початку села знаходиться цвинтар, який символізує початок і кінець, світло і темряву. Лише Рай, що видніється з пагорба на околиці села, дає просвітлення душі. Він – уособлення любові, спокою, щасливого і гармонійного життя. І про що б не оповідав автор, куди б не летіла його думка, він ніколи не оминає Раю. Це те місце, куди прагнула душа Броніслава Бжевського, його дружини Анни, доньки Раї, а тепер і Олі. Жінка терпляче приймає невдачі, що трапляються під час пошуків, розчаровується і знову сподівається. За її усмішкою часто ховається розпач, біль, невпевненість, але та віра, яка живе в серці, не дозволяє опускати руки, і вона йде вперед, крок за кроком, збираючи спогад за спогадом. Їй вдається побачити будинок, де жили Бжевські, вона спілкується з односельцями, які пам’ятають її дідуся, бабусю, можуть розповісти про їхнє нелегке життя. Усе це вона фотографує, щоб зберегти на пам’ять і передати наступним поколінням.

Письменник подає роман не однобічно, а різносторонньо, через деталі, які дають можливість збагнути, що то були за часи, в яких умовах жила родина Бжевських, як Броніславу працювалося спочатку кочегаром, а згодом – директором сільськогосподарської школи. Яким щастям для нього стало знайомство з Анною і народження сина Толика та донечки Раї (він назвав її на честь того самого Раю, де часто любив бувати), чому йому винесли страшний вирок – «ворог народу». Достовірність інформації автор підтверджує документами з архіву.

Значну роль Василь Горбатюк приділяє опису природи. Вона наче своєрідне умиротворення душі автора і головних героїв – спокійна, благородна, чиста. Деталізація описів підкреслює чарівність села Гнатівець. І тут минуле знаходиться поруч із сучасним: «Ясен цей, пані Ольго, ще за дідуся вашого тут ріс, – промовив Іван Іванович. – Подивіться, який він старий. І до цеї криниці Бжевські по воду ходили. Та й коней тут напували,
як під’їжджали до кузні. А під’їзд – ось він, видно його – ніби вглибина у косогір. Обсунувся потім рів, крутим став, а раніше, видно, було пологіше – сюдою заходили й заїздили до кузні… Я все на Нову Осадьбу орієнтувався, а воно – ось де. І кузня, і місце родинне… Знайшли ж таки, знайшли, пані Ольго!» або «…Машину зупинили біля старої, широкої липи з вузлуватим стовбуром, сторчаками сухого гілля між листям.
– Цій липі, мабуть, зо сто років, – одразу ж звернув на неї увагу Іван Іванович. – І вона неодмінно пам’ятає, як у будинку Пухальських був клуб…».

Та найголовнішою деталлю, яка поєднує минуле і сучасне, є чайна чашечка з голубими квіточками, фіалками, яку Раїса Броніславівна Бжевська, мати Олі, привезла з Гнатовець ще у 1995 році, коли приїжджала сюди також у пошуках відомостей про свій рід. Її подарував дядько Володимир, син Антоніни, рідної сестри Броніслава Бжевського.

Наприкінці роману зі слів письменника ми дізнаємося, що частину чашки, такої ж, із голубими квітами-фіалками, знайдено завдяки розкопкам, проведеним державним історико-культурним заповідником «Межибіж».

Його директор Сергій Погорілець надав інформацію, яку повідомляє Іван Іванович у листі до Олі: «Знайшли багато давніх монет, чимало залишків й побутових речей, знайшли кілька старих цеглин із маркою «prima», а найголовніше… Найголовніше, Ви тільки уявіть собі, Олю, знайшли череп’я чашки… Так, так, чашки для чаю – з голубими квіточками-фіалками. Олю, Ви уявляєте собі – з голубими фіалками, як на Вашій родинній чашці, про яку розповідала Ваша мама». Цим листом і закінчується роман.

Історія життя Броніслава Бжевського і його родини – не поодинока.

Таких сотні, тисячі, мільйони… Саме це хоче донести автор роману до читача, саме «пам’яті репресованих кремлівським режимом земляків села Гнатівці на Поділлі» й присвячує твір. Дізнатися жорстоку правду про своїх родичів можна було лише з проголошенням незалежності України: «…почали підніматися глибинні шари минулого, історії, яку забороняли знати, коли тисячі й тисячі імен відродилися, коли відкрилися сотні й сотні замаскованих могил – братських могил невинно убитих…».

І ось вони повертаються… Сьогодні ми чуємо їх голоси через різні архівні документи, свідчення односельчан, спогади родичів. Вони не просто закликають достукуватися до правди, вони кричать про це щодня, щогодини.

І як прикро, що так мало хто з нас їх розуміє…

Людські долі… Такі різні, такі життєво наповнені. Вони наче струни, торкаючись яких, вловлюєш звук – тихий, голосний, веселий, сумний.

Справжні… У них – ми всі – від початку і до кінця.

Пам’ять… Вона незабутня. Як хочеться, щоб кожен із нас знав про те, хто він і якого роду!

P. S. У романі подано світлини родини Бжевських. Це ще одне
свідчення про те, що твір написано на основі реалістичних подій.

Альона РАДЕЦЬКА

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я