6 травня Національна спілка письменників України провела літературно-мистецький вечір «Сиве сонечко», присвячений Дню матері

0
225

До урочистостей у режимі онлайн долучилися провідні українські письменники, які представили широкому загалу свої твори про найрідніше й найдорожче на землі для всіх нас – матір.

Модератором заходу був голова НСПУ Михайло Сидоржевський. Він зазначив, що для кожної людини на землі слово «мама» – є сокровенним і священними, бо воно для всіх нас як свята молитва. У житті кожного з нас матір посідає чільне місце від самого нашого народження до повного дорослішання й становлення як особистості. Також він розповів про свою матір, зокрема: «Мама і мир. На сакральному рівні для кожного з нас це, мабуть, – найсокровенніше, найглибинніше; те, що лежить на самому денці людського серця… Цієї страшної непривітної весни, коли Україна зійшлась у смертельному двобої з нашим споконвічним ворогом, «мама» і «мир» поєдналися одним тривожним днем 8 травня – Днем матері в Україні і Днем пам’яті та примирення. Найраніший мій спогад, у якому присутня моя мама, пов’язаний, певно, з її хворобою, коли мама лежала і голосно стогнала, а я повзав довкола мами. Пам’ятаю свій глибинний дитячий страх – малого і безпорадного; мама, як мені здавалося тоді, кудись віддалялась від мене і залишала мене наодинці з цим великим і чужим світом… А ще кліп пам’яті: мама веде мене за руку по нашій вулиці Яронівці, якраз там, де Приймаки тепер живуть, там був дерев’яний місточок і ліворуч якась старезна хата під сніпками; мама, тримаючи мене міцно за руку, сварить за те, що я сам пішов із хати, і я ледве встигаю за нею перебирати своїми босими ноженятами… А ось спогад: я залишився вдома сам, а мама пішла «на річку» виполіскувати білизну; я стою біля вікна на стільці; то була стара хата, однак вікно виходило по цей бік садка, і з нього було видно маму, – вона хутко віддалялася, несучи під рукою дерев’яні ночви з білизною і йдучи через садок тітки Надьки; потім, обминувши кущі сливок, перейшла вузьким видолинком коло неглибокої, хтозна коли викопаної саджавки – вода до верхів у ній набиралась хіба що в мокру весну – а далі сусідським городом Яронів, а там – до саджавки на городі баби Настасії; я бачив, як мама зупинилася, чомусь оглянувшись у бік нашої хати, проте тут же повернулася і, нагнувшись, заходилася поратися коло білизни, -– мені чомусь здалося, що в хаті, крім мене, є хтось чужий, і стало страшно, і я почав голосно кричати, намагаючись догукатися до мами; стоячи перед вікном на стільці і тісно притискаючись обличчям і тулячи малі рученята до шибки…Зрештою, тепер, з висоти часу, розумію: все найкраще, що в мені від народження, – від моїх тата і мами. Здобуте і придбане на шляхах і роздоріжжях життя – то вже пізніше, то гіркі й солодкі набутки від світу цього, неогортанного й мінливого, неповторного і нами відтвореного в мільйонах і мільйонах миттєвостей; а от приходимо ми на цей світ, наснажені вкладеним у нас – неодмінно – Добром і Любов’ю – нашими батьками, кров від крові і плоть від плоті яких – ми, їхнє продовження на цій грішній землі, їхнє насіння і їхнє сакральне звернення до небес, до часу, до Господа… Тіло тлінне і недовговічне, але ми проростаємо – в наших дітях, внуках, правнуках; проростаємо в пам’яті тих, кого ми любили і хто любив і любить нас… Невже кожен, хто приходить у цей світ, і хто живе на цій землі, долає той же шлях – як квітка навесні, сповнена щемкої радості й надії, щосили, дужа й молода, тягнеться до сонця, спрагло вбираючи його щедрі цілющі промені і нестримно всотуючи животворящі земні соки, щоб потім, набравшись буйноцвіття в час благодаті розкішного, розімлілого літнього полудня, в час, коли старезні сосни умиротворено німують над непорушним сонним плесом тихої ріки і застигає в знемозі підвішений до найвищого сонця на розжарених гвіздках швидкоплинний день, – раптом відчути покату стелю неба над головою, пізнати межу хмільної радості у високості літа, у найсолодшу мить нестримного блаженства цвіту; відчути і пізнати – пелюстками, листячком, стеблинками: усе, що буде відтепер – лиш відгомін часів, зворотній шлях, і небеса щодалі ставатимуть вищими й яснішими, і простір буде танути як марево, і крізь його невидиму сутність, на небесному пергаменті, читатимеш манускрипти забутих історій, котрі відбувалися з тобою в теперішнім твоїм пришесті, — від весняного ранку народження, коли примхливі вітри знавісніло блукали землею, а травень був холодним і непривітним, і до прощальної траєкторії вогненного виднокола над принишклими занімілими полями; тоді сонце стрімко спадатиме навзнак за палаючий пруг, а по той бік світу народжуватиметься ранок; ще тільки-тільки сірітиме, ще тільки буде вгадуватися новий день з його печалями і радощами, болями і солодкими спокусами для мешканців нового світу…».

На вечорі прочитала свої твори і твори українських поетів-класиків поетеса Валентина Козак, зокрема вірш поета Володимира Підпалого «Мамо, було, покличеш…» та вірш поета Миколи Луківа «За все, що маю, дякую тобі…».

Поет В’ячеслав Гук представив добірку своїх творів, присвячених матері, зокрема: «Відплив у сні твій вечоровий човен…», «Господь залишив нас на цій землі…», «Моя скорбото, згубний жалю мій…», «Вона приходила до нього у шпиталь…», «Вона померла ввечері, вві сні…».

Поет Микола Гриценко прочитав вірші Бориса Олійника «Мати сіяла сон…», «Наша мати – сивая горлиця…», «Мати», «Пісня про Матір», «Сива Ластівка».

Письменник Борис Пономаренко прочитав вірші Дмитра Павличка «Мамине слово», «Два кольори», а також Василя Симоненка «Лебеді материнства». Він розповів зворушливі історії зі свого дитинства, пов’язні з його мамою, як вона рятувала дітей під час голоду тощо.

Письменниця Тетяна Фольварочна прочитала вірш поета Миколи Сома «Породила синів, своїх буйних синів…», а також Миколи Бровченка «Материне поле», Степана Бабія «Мамині руки шорсткі» так Олекси Ющенка «Серце матері».

Поетеса Юлія Бережко-Камінська зазначила, що у наш надскладний час, коли Україна мужньо виборює свою незалежність і право на існування, образ матері для кожного українця набуває символічного й сокровенного значення, бо для всіх нас Україна – це наша мати, наша земля, де лежать кістки наших пращурів, а тому ми всі даємо гідну відсіч ненаситному російському загарбнику, злиденному зайді, який намагається вбити нашу матір, нашу батьківщину Україну. Вона прочитала вірш Степана Пушика «Пісня про матір», а також Івана Гнатюка «Жди мене, мамо, у кожну годину…».

Завершуючи вечір Михайло Сидоржевський наголосив, що тепер доля кожного українця самовіддано захищати рубежі своєї держави, своєї батьківщини-матері України і словом, і зброєю, а наші мужні воїни, які оберігають незалежність нашої країни у надскладних умовах затятої боротьби доводять, що за землю, що належить нам і нашим пращурам, вони готові віддати життя. Також очільник НСПУ зауважив, що тепер наша мати Україна – у чорній жалобній хустці, бо щодня російський загарбник убиває її дітей, українців, проте на нашому боці Бог і правда, які неодмінно переможуть у цьому жахному двобої, бо всі ми, українці, справжні, всі ми маємо в крові ту щиру любов до рідної землі, яку виплекали й зростили у наших душах наші батьки, наші матері.

Захід було проведено онлайн за місцем проживання кожного з учасників.

Пресслужба НСПУ

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я