Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
II.
Папір… перо (тоді ще летюче)… З-під нього, темним по білому, – похилі літери… Засніжений Петербург – і далека Україна… Заметені снігом скіфські степи – і сонячний Рим… Два такі далекі в часі і просторі, й такі близькі чутливістю й долею, великі поети… Шевченко – в задумі… Білий папір стає засніженим полем, літери – постатями, що, нагнувшись, ступають проти вітру…
А задума – це зупинка: «Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами! / Нащо стали на папері / Сумними рядами?..» Вітер – на те й вітер, щоб розвіювати («Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі…»), чи то в морі, чи в полі, людське горе, важкі думи, що лягають на душу: «Чом вас вітер не розвіяв / В степу, як пилину? / Чом вас лихо не приспало, / Як свою дитину?..»
І вже ті думи – діти, вже вони «квіти» (загадка рими: «верба – журба», «тополя – серед поля», «діти – квіти… де вас діти?»). Вже й лихо – не просто абстрактне лихо (біда), а таке справжнє персоніфіковане Лихо, як про нього В. Войтович в «Українській міфології»: «У збірці П. Чубинського розповідається про однооку бабу-людоїдку з Київського Полісся, до якої заблукав коваль. Він їй «вибрав» єдине око, а потім утік, змішавшись у виверненому кожусі з баранами…» Хто б тут у «бабі-людоїдці» не впізнав одноокого велетня Поліфема, а в ковалі – хитрого Одіссея?..
Але дітям, раз уже батько і «виростав», і «доглядав» їх, не варто залишатись на чужині: «В Україну ідіть, діти, / В нашу Україну, / Попідтинню, сиротами, / А я – тут загину»… Читаємо, а через тисячоліття, при Кобзаревому голосі, вчувається в елегійних дистихах голос вигнанця Овідія, батька тих його книжечок: «Підеш, без мене, однак, моя книжечко, в Рим (я – не заздрю!) / Хто ж тебе виплекав, той – мусить лишитися тут»… «Довга дорога… Рушай! Мені ж тут, на краю світу, / Жити… Від краю мого – як же далеко цей край!»…
Втім, своє життя на чужині Овідій прирівнює до смерті, «першої» своєї смерті, тож у Рим посилає своїх «осиротілих» дітей (Рим для Овідія – теж «ненька»: Roma – жіночого роду). Не вірить, однак, що вона з відкритими обіймами у високих світлицях прийматиме Овідієвих діток – синів («книжка», латиною, чоловічого роду).
Тож поручає їх у руки «простого люду» (plebeiae manus). Так і Шевченко бачить свої пісні, свої думи у великій сім’ї тих пісень і дум, у які заслуховувався хлоп’ям серед розкішної української природи, де городи, тини, сади, з яких «хатки біленькі виглядають, / Мов діти в білих сорочках…»: «Привітай же, моя ненько, / Моя Україно, / Моїх діток нерозумних, / Як свою дитину»…
«Нерозумних» – бо й у них, у ранніх «Думах», є таке, через що їхній автор звідає стільки життєвої гіркоти (чого вартий вилучений царською цензурою моторошний образ «чорного орла», що «сторожем літає над могилою»?)… І таки звідав, і то більше, ніж Овідій, який до вигнання прожив щасливе п’ятдесятиліття в Римі. Шевченко ж не нарікав, як Овідій, на свої «легковажні творіння» і не каявся («Караюсь, мучуся… але не каюсь!..»).
Але часи Шевченка – то не часи Овідія: Август – не лише імператор, а земний бог, якому складали жертви нарівні з верховним Олімпійцем. А Овідій, громадянин, civis Romanus – часточка Цілого, великого суспільного організму, без якого ця відчужена часточка не мислила свого життя (саме тому – ця «перша» смерть, про яку поет-вигнанець). А ще ж: постійна загроза життю, незрозуміла мова у «варварськім» краю, де опинився розніжений вигодами міського життя, позбавлений інтелектуального середовища поет – «найдосконаліше творіння Всемогутнього Творця вселенної»…
Невірний друг, за Овідієм, – як тінь: світить сонце – він поряд, захмариться – його немає. Тінь автора «Метаморфоз», золотої легенди античності, світла тінь, ніколи не покидала нашого Кобзаря. Ні тоді, коли хилився над папером, – над «Думами», «Тополею» (українська метаморфоза) чи «Причинною», де окремі пасажі так нагадують улюблені Овідієві «контроверсії» (імітації судових процесів у риторичних школах): «Чи винна ж голубка… / Чи винен той голуб…»? Ані тоді, коли марив поїздкою до Рима, куди так і не повернувся вигнанець Овідій – помер, як і Шевченко, на чужині…
*
Але асоціації (повернімось до того, з чого почали) – річ уперта: щойно «Думи мо́ї…» – бачу знову ж таки задуманого, в кожусі й шапці (сніги ж, коли писав цю поезію), втомленого життям Кобзаря… А долучаються – й нові асоціації. Серед них, з-поза ледь не трьох тисячоліть, – Гесіод («Роботи і дні). Перший, засвідчений в літературі, погляд на вервечку постатей, що бредуть снігами проти вітру, нахилившись майже до землі, – темні по білому: «Люди ж тоді – до триногих істот якихось подібні: / Мовби хто спину переламав, голова – до землі аж, / Так і бредуть хильцем, щоби сніг не ліпив їм у вічі»…
А ще – Франко (на портреті, коло «зимового» Шевченка, – він у вишиванці): «Думи, діти мої, / Думи, любі мої! / З усміхнýтим лицем / В тій понурій тюрмі!» Інший ритм (годі й вловити його після Шевченкових «Дум»). На відміну від протяжного, ледь не спондеїчного ходу Кобзаревого вірша:: «Ду́ми мо́ї…» (–́ – | –́ – ), тут виразно вчуваються анапести: «Думи, ді́ти мої́… (⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́). Інші й обличчя тих «дітей». Бо не снігами бредуть (похилими літерами на папері), а «в понурій тюрмі» – всміхаються Каменяреві… Щодо спондеїв (один при одному протяжних складів), то їх у Шевченкових «Думах» тонко відчув композитор Євген Козак: музика й слово тут – єдине. Читаємо подумки, а музика супроводжує наше читання, радше зливається з ним: речитатив непомітно стає музикою.
І ще одне, що стосується і Кобзаря, і Каменяра, і, можливо, Гесіода. «Пісня і праця – великі дві сили»… Кобзар – пісня. Каменяр – праця. Гесіод, перший реальний європейський поет, був водночас і хліборобом. Не дивно, що Іван Франко з великою повагою ставився до працьовитого співця. То чи не його постать і навіяла авторові «Каменярів» цей вислів – про пісню і працю, про їхню, здавалося тоді, одвічну й довічну єдність?..
Доба великих розлучень… Пісня вже не товаришує праці… Перо (й не тільки те, що літало) вже не виписує літер по білому папері… – чимало тих розлучень… Набуваючи – втрачаємо… Дивна думка навідує нас при таких роздумах: чи могли б з екрана комп’ютера постати думи-діти, що ступають, похилі, засніженим полем?.. Чи мовив би до них з такою ласкою, якби вони не народилися з-під руки того, хто пише, не являли на папері вдачу автора, його характер (грец. charasso – накреслюю, карбую)?..
Але це – вже інша, ще Гомером намічена тема «людина й речі». Речі, в які вкладаємо свою душу, і вони зберігають цю душевну ауру. Речі, з якими вже давно ми попрощалися, з якими, при стрімкому технічному прогресі, не перестаємо прощатися й далі… Вони, речі, яких замінює техніка, й забирають з собою якусь часточку нашої душі, нашого серця…
Україна ж для Шевченка – це передусім серце: «Там найдете щире серце…»
* * *
Думи
Чи не остання в році заметіль:
Вже незабаром іди березневі*
А ще бреде снігами день по дневі –
Мете, трясе і сипле звідусіль.
По білім – темне: дум похилих біль –
Овідієві йдуть чи Кобзареві
3 чужого краю діти в білім меві,
Йдуть сиротами в март, у березіль.
Довкола – сніг і біла-біла тиша,
Що сніг рясніший, то біліша й тихша,
То втомленіший крок тягучих дум.
Загладжує метіль дороги й межі
У часопросторі, снує-мережить
Для всіх часів один пісенний сум.
___________
* За римським календарем – 15 березня.
