Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
В неволі, в самоті немає,
Нема з ким серце поєднать.
То сам собі оце шукаю
Когось-то, з ким щоб розмовлять,
Шукаю Бога, а находжу
Таке, що цур йому й казать.
От що зробили з мене годи
Та безталання; та ще й те,
Що літечко моє святе
Минуло хмарно, що немає
Ніже єдиного случаю,
Щоб до ладу було згадать.
А душу треба розважать,
Бо їй так хочеться. Так просить
Хоч слова тихого. Не чуть,
І мов у полі сніг заносить
Не охолонувший ще труп.
До «зимових» можна віднести й цю Шевченкову поезію, писану під час Аральської експедиції наприкінці сорок восьмого року (моторошний зимовий образ – наприкінці мініатюри). Втім, ця мініатюра, мікрокосм, розгортається у макрокосм («…душі почину і краю немає»), але й він ледве вміщає у собі весь безмір наболілого, натуженого…
Можливо, саме туга й біль споріднюють людей від найдавніших часів; згадаймо хоча б оплакування Гектора наприкінці «Іліади». Саме від болю, вчать стародавні, мудріє людина. Мудріє, добріє, бо ж мудрість – це голос не лише розуму, а й серця. А тут, у Шевченкових «Жалях» (ця поезія найвиразніше перегукується з Овідієвими «Трістіями» – скорботами, жалями), – оголена душа, оголений її біль (як оголеним є нерв).
Неволя, вигнання, самота… Була така, ще задовго до Овідієвих «Тристій», «захалявна» книжечка, яка по праву могла б започаткувати антологію світової вигнанецької поезії. Це «Елегії» давньогрецького поета-вигнанця Теогніда (VI ст. до н. е.) – поетичні, складені двовіршем (гекзаметр + пентаметр) «записки подорожнього»: враження, спостереження, роздуми на вічні теми, просто думки. Як-от: «Друга в вигнанця нема, ані відданого побратима – / Це його більше гнітить, аніж вигнання саме». Слова інші; настрій – як у Шевченка в перших рядках, а в двох останніх – наче відлуння моторошних двох у Теогніда: «Вже он додому мене у морі втоплений кличе: / З мертвих покійника уст слово злітає живе». Лиш у Шевченка зима, петербурзькі сніги, а в Теогніда – піщане узбережжя, куди хвиля часто викочувала жертву «заздрого» на людське щастя, «захланного» моря.
Що ж у тому темному обрамленні?.. Такі ж невеселі, від зверненого в минуле важкого погляду: «От що зробили з мене годи…», – зітхає Шевченко. «От що з людини, жоно, роблять літа руйнівні!..» – майже ці ж самі слова злетіли з уст вигнанця Овідія, коли він писав своїй дружині з далекої, що сковувала його холодом, чужини («Листи з Понту», І, 4, 6). Ці ж слова – і цей же настрій, ця ж таки співзвучність душ (душа – «ліра»).
Такої співзвучності, єдності сердець (con-cordia) Шевченко шукав на чужині. Так і хочеться сказати парадоксальне: шукав не для себе – для своєї душі: «Бо їй так хочеться, так просить / Хоч слова тихого»… Шукав Бога… Де ж Він, де шукати Його, де знайти – про це Сенека на порозі християнської доби: «…prope est a te deus, tecum est, intus est» (бог – побіч тебе, з тобою, в тобі). «Як же Богові увійти в мене, Богові, який створив Небо й землю?» – дивуватиметься згодом св. Августин… Як увійти, надто коли на душі тягар, який її стискує, коли вона, та будова (знову ж св. Августин), грозить обвалом – «ruinosa est»?..
Серед того холоду, в центрі поезії, – «літечко святеє», пора зрілості, висоти («Високий літній день піднявся в ясне небо…» – М. Зеров). Але той день, те літечко «минуло хмарно»… І марно шукає звернений у минуле погляд бодай якогось просвітку – не знаходить: «…немає / Ніже єдиного случаю, / Щоб до ладу було згадать»… «До ладу» – до гармонії, до співзвучності з великим Цілим, із макросвітом…
А втім: «Мені тринадцятий минало. / Я пас ягнята за селом. / Чи то так сонечко сіяло, / Чи так мені чого було? / Мені так любо, любо стало, / Неначе в Бога…» Але то була мить, далека світла мить єднання чистої дитячої душі – із чистим Космосом, із Богом. Душі, яка, хоч і дитяча, відчула присутність Бога: Він увійшов у неї, простору й світлу, як уся, «без краю і почину» світобудова. Та не пробився до тієї миті обтяжений важкими спогадами поетів погляд…
«А душу треба розважать…» Де болить – там рука. А болить душа – там слово потрібне: «Бо їй так хочеться, так просить / Хоч слова тихого». Легкий дотик руки – до рани, тихе слово – до болячої душі… Не було на той час, тієї косаральської зими, побіч поета когось такого, хто б мовив те рятівне тихе слово. От і лишився він наодинці зі своєю зболілою, спраглої допомоги душею…
* * *
Тут ми повертаємося до того образу, що попровадив нас ген аж до Теогніда, з чиїми рядкам перегукуються – Шевченкові: «І мов у полі сніг заносить / Не охолонувший ще труп»… Враження тут – у прямому значенні слова: образ вражає, залишає в пам’яті втиснений відпечаток (impressio). Так у класичних одах (в піснях) Горація: наприкінці, зауважмо ще раз, мов би «на пам’ять» читачеві (pro memoria) – якийсь образ чи деталь, що стає візуальним, сконденсованим виразом настрою поета.
Але кудись ізнову веде нас, кличе оте «у полі сніг…» За якийсь час пригадуємо таку дивну, з дивним сніжком, що «тря́се», давно вже забуту пісню:
Ой у полі сніжок тря́се,
Ой там козак коня па́се.
Коня пасе, гілля ломить,
Шабелькою огонь робить,
Хусточкою піддуває,
Свої рани огріває.
Рани мої кровавії,
Шабелькою рубанії…
Його коник зажурився,
Копитами в землю вбився.
Не стій, коню, наді мною,
Біжи, коню, дорогою,
Дорогою широкою,
Дорогою степовою.
А як станеш в підворіття,
Стукнеш, грюкнеш – відчиніться.
Вийде рідна мати з хати,
Буде в тебе ся питати:
«Ой коню мій вороненький,
А де ж син мій молоденький?
Чи ти його з себе скинув,
Чи на війні він загинув?»
«Я його з себе не скинув –
Він на війні марно згинув,
Взяв він собі за жіночку
В чистім полі могилочку…»*
Сніжок «тря́се» – це не те, що геть депресивне «сипле», не те, що «заносить»: той сніжок – наче легкий небесний дотик до важких ран на тілі полеглого в бою з ворогами. Та й небо при такому сніжку не все захмарене – з просвітами, з проблиском сонця, інакше не був би таким ніжним, таким мерехтливим той сніжок, що тря́се…
—————————————
* Текст пісні ще в березні дев’яносто дев’ятого року надіслав до редакції львівського журналу «Дзвін», де був опублікований мій есей «Ой у полі сніжок трясе…», п. Михайло Шмігельський з Тернопільщини. Свого листа закінчує такими словами: «До Вас, шановна редакціє, велика просьба: зробіть, будьте ласкаві, по можливості так, щоби пісня потрапила до рук п. Андрія Содомори, то буде приємний несподіваний для нього подарунок (в своїм есеї я наводив лише два початкові рядки пісні – А. С.), бо пісня то є той місточок, що з’єднує нас з нашим далеким минулим, дитинством, з нашими предками… Ще декілька слів на іншу тему. Наближається ювілей нашого Т. Г. Шевченка. Мені пригадуються уривки вірша чи поеми, яких ще в дитинстві мене навчили старші сестри. Ні автора, ні назви не знаю. Наведу ті рядки, що буде для Вас, як колись говорили, гейби ребус чи загадка (хоч і без того ребусів у Вас досить):
У Петербурзі, на чужині,
В глухій, далекій стороні
Сидів Тарас в малій хатині,
Писав поеми вогняні.
А перед ним, немов у сні,
Цвіли майбутнього картини
Його святої України
Веселі, радісні, ясні…
