Вижити – це одне, а от як жити після війни? Іноді дуже важко збагнути, що за межею індивідуального є досвід колективний, який базується на інших подіях, враженнях та емоціях. Тут, у Європі, паралельне життя і загалом досить зарозуміле ставлення до проблеми виживання. Чи зможуть Українці знайти в собі сили не бажати Європі війни?
Можливо, війни відбуваються знову та знову лише тому, що одні ніколи не можуть до кінця відчути страждання інших.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Що ж це за світ, у який ми повернулися?
(Еріх Марія Ремарк «Повернення»)
Війна відчувалася в нашому дитинстві.
Мій дідусь пішов на фронт дуже молодим, ще до повноліття. Додому повернувся з важкою контузією. Він усе життя чув шум, іноді здригався, ніби у вусі в нього вибухала бомба. Йому так і не вдалося «перетравити» те, що він пережив, але він не став травмувати нас, онуків, детальними розповідями про жахи війни. Лише співав іноді пісні, що лунали на фронті.
Відгомін війни відчувався в іншій формі. Вдома дідусь запровадив щось на кшталт армійського режиму, віддавав нам «накази» відповідним тоном, кричав, відстоюючи свою думку. Але всі ми знали, що ці вибухи тимчасові, що сім’я для нього – усе. Що після війни він знайшов мою бабусю, і її лагідна дипломатична вдача здатна була постійно заспокоювати його травмовану душу.
У подруги-сусідки все було значно гірше. Її дід повернувся з війни полковником із високими нагородами, але швидко спився і здіймав руку на дружину. Моя подруга, що виросла у старих, постійно була свідком п’яних вечірок, істерик та побоїв. Майже за півстоліття після війни ми, діти, відчували на собі її жахи.
У 25 років я пройшла особистий життєвий фронт. Як Джуліана з Норвіча, я здобула життєвий досвід, який поставив мене занадто близько і до смерті, і до Бога. Я вийшла з нього спустошеною у всьому. Я не вірила, що за межами цього досвіду є звичайне, монотонне повсякдення, а Земля так само крутиться. Не могла збагнути, що життя триває і я маю стати його активним учасником.
Але страху не було – мені здавалося, я можу все. Це лише поступово, дивлячись у прозорі зарозумілі очі фахівців, слухаючи поверхневі дискусії, відчуваючи на собі кріпкі ланцюги перекидання відповідальності, почала розуміти, що досвід мій суто індивідуальний. Що всі ці авторитетні діячі різних сфер перебувають на іншому рівні сприйняття навколишньої дійсності. Що відвертих розмов «на рівних» не буде. Що дивляться на мене щонайбільше як на жучка в мікроскоп: цікавий об’єкт для спостережень, аж ніяк не партнер для співпраці. Я стала усвідомлювати, що світ, який мене оточує, не збагнув того, що відбулося, і того, чого мене цей досвід навчив. Навпаки, виявилось, що цей досвід може тяжіти, немов клеймо, огортати людину дивною аурою, викликати похмурі погляди, унеможливлювати будь-які плани… Вижити – це одне, а от як жити після війни?
Іноді дуже важко збагнути, що за межею індивідуального є досвід колективний, який базується на інших подіях, враженнях та емоціях. Що траєкторії цих двох видів досвіду навряд чи перетнуться, якщо один кардинально відрізняється від іншого та відсутня мотивація для пошуку точок дотику. І що людина, яка носить у собі тягар трансформативного негативного досвіду, неодмінно має бути відштовхнута більшістю, так-сяк в міру можливостей свого колективу налаштованою на позитив. Лише читаючи воєнні романи, я знаходила гідну вербалізацію того, що відбувалося:
«Ось вони стоять і знову збираються нас повчати. На їхніх обличчях так і написано, що вони готові принести нам у жертву частинку своєї важливості. Але чого ж вони можуть навчити нас? Ми тепер знаємо життя краще, ніж вони, ми здобули інше знання – жорстоке, криваве, страшне й невблаганне. Тепер ми могли б їх дечого повчити, але кому це потрібно!
Якби, наприклад, зараз на цей зал почалася штурмова атака, вони б, як кролі, кинулися врізнобіч, розгублено й безпорадно, – з нас же ніхто не втратив би голови. Спокійно й рішуче ми почали б із найбільш доцільного: закрили б їх десь, щоб не плуталися під ногами, а самі взялися б за оборону». (Еріх Марія Ремарк «Повернення»)
Можливо, це і є своєрідна катастрофа – що західноєвропейські країни, незважаючи на їхню симпатію до біженців, ніколи до кінця не збагнуть того, що переживає український народ. Тут, у Європі, паралельне життя і загалом досить зарозуміле ставлення до проблеми виживання. Для середньостатистичного корінного німця, що має достатній постійний дохід, її не існує. І в цьому – великий водорозділ між «тими» та «іншими», два види колективного досвіду, які мають мало спільного, а отже є із самого початку антагоністичними.
Чи зможуть Українці знайти в собі сили не бажати Європі війни? Так, якщо, не забуваючи про християнські цінності, нехай критично, але дивитимуться на кожну людину, організацію і колектив на їхньому шляху як на сходинки до відродження (або відбудови) України. Японці й інші народи показали, що це можливо в рекордний час.
А допоки – візуалізую Європу та світ без війни, цитую ту саму Джуліану з Норвіча, що бачила світло і Бога у найстрашніші хвилини життя: «Everything to going to be all right». Все буде добре.
Берлін, 14.8.2022
zbruc.eu
Прокоментуєте?
