Форпост Слова. Побачив світ перший номер альманаху воєнної тематики «Спротив»

0
336

У тривожний час війни прийшов до читачів перший номер заснованого Товариством письменників і журналістів ім. І. Франка (ТОПІЖ) альманаху «Спротив». Неважко здогадатися вже з назви нового літературно-художнього видання, що воно, хоча це звучить і дещо парадоксально, було покликане до життя теперішньою великою війною, яку веде Україна проти московського агресора. Веде її вимушено і чинить гідний спротив мілітарній потузі «другої армії світу», а тепер навіть перейшла в контрнаступ, щоб звільнити від рашистів окуповані ними території на сході й півдні нашої держави.

Учасники презентації альманаху «Спротив»

Звісно, чи не за кожний успіх у боротьбі з озброєними до зубів і значно чисельнішими від українських військовими формуваннями ерефії доводиться платити дорогою ціною пролитої крові і життями бійців. «Альманах – це маленька лепта пам’яті й шани письменників загиблим і тим, хто воює з ворогом», – написав у післямові до видання письменник Василь Бабій. Він же автор і передмови «Зброєслово», низки надрукованих в альманасі творів воєнної тематики, а також є його упорядником.

Чітко окреслила для себе місію письменника у цій війні за збереження не тільки нашої держави, а й української національної ідентичності Оксана Тебешевська. Вона в одному з опублікованих на сторінках альманаху віршів, сказати б, віддає внутрішній наказ самій собі, визначаючи, що її позиція у збройному протистоянні України з московією може бути і є реально лише одною – «Тримаєш власний фронт і власний стрій У цій шаленій вирішальній битві». Авторка твору так бачить своє нинішнє покликання письменниці і громадянки:

Ти на посту, ти завше на сторожі.
Коли твій край терзають орди дикі,
Благословляєш словом правди путь.
І всі діла твої загальне множать,
Неначе ручаї, що повнять ріки
І силу нездоланну їм дають.


Ярослав Ткачівський епіграфом до свого вірша, датованого 23 березня минулого року, взяв Шевченкові слова «Борітеся – поборете, вам Бог помагає». Поет переживає за рідну Вітчизну, на яку підступно напала північно-східна сусідка, і водночас він твердо впевнений у тому, що московському агресору українські воїни дадуть належну відсіч:

На рідному полі воронки й розкопані шанці,
і в серці моєму, мов куля, забилася лють,
бо край мій плюндрують і нищать кремлівські засланці,
та воїни славні навалу з москви відіб’ють…


Дата 15.03.2022 р. стоїть під одним із надрукованих у «Спротиві» віршів Ольги Слоньовської. Ці твори переважно є гострою сатирою на країну-терористку й шовіністичне мислення більшості її громадян, зазомбованої тривалою московською пропагандою:

Рашо! У тебе вже опупея і отупея,
Ідіотії приступи, привид сухої галузи,
Починаючи від «Єльцин, заставь хахлов накарміть расєю!»
До «путін, заставь хахлов пріпалзті на пузє!».


Проте, переконана поетка, спадкоємниці почилого в бозі СССР з її претензіями на відновлення своєї імперської величі й могутності вже більше ніколи не вдасться поневолити український народ, здолати нашу проголошену 24 серпня 1991 року незалежну й суверенну державу. Тому що

У новітній історії їхня раша – агресивне велике ніщо,
Ще й клоака пекельного зла на додачу.
Зате пиха яка – «ат маскви до акраїн»!
(Тільки доля страшна: то іуди, то каїна).


Цей вірш О. Слоньовської написаний 22.10. 2022 р., і вся її добірка в альманасі є своєрідним поетичним щоденником війни (хоча авторка розмістила твори не в хронологічній послідовності, а за тематично-змістовим принципом).

Непохитною вірою в українську перемогу перейняті і вірші Івана Війтенка. Це зокрема твір, де автор змальовує картину, як літні люди довго чекають у підвалі будинку на відбій повітряної тривоги:

В холоднім підвалі затихли розмови,
В глибокій задумі батьків сивина.
О, скільки вже випив невинної крові
Злосливий і підлий з кремля сатана!
Наступить розплати пекельна година,
В агонії смерті сконає орда.
І знову цвістиме червона калина

Й воскресне весняно краса молода.

Драматичний і трагічний характер повномасштабної російсько-української війни Володимир Качкан передав, використовуючи засоби народної поетики:

Летіла куля здалека-здаля,
З чужинського краю –
із самого кремля,
Зафарбована куля
у чорную кров –
Застогнала Вкраїна знову і знов,
І поцілила куля
в юначі літа…


Співчуттям конкретній людині – нашому краянину, який втратив на війні сина, зігрітий вірш Лесі Ґеник «Світлої пам’яті героя Василя Ґеника», датований 30 березня цього року:

Віднині він лишень з одним крилом –
цей батько, у котрого син загинув,
на полі бою із московським злом
поклав своє життя за Україну.


І син члена НСПУ Михайла Батога нині воює на передовій із московськими загарбниками. Тож і дні, і ночі батька й матері пронизує гостра тривога за свого Олега, постійне відчуття якої в одному з верлібрів своєї добірки поет тонко передав через художню експресію метафор:

червень
опершись
на плече мого сина
плаче
й стікає гарячою кров’ю
у чорне
отруєне смертю і порохом
автоматне дуло


Надали творці альманаху прикарпатських літераторів місце і для поезій Василя Загороднюка, голови Херсонської обласної організації НСПУ, котрого застала окупація їхнього міста орками, але якому, на щастя, вдалося виїхати звідти. Прибув до Івано-Франківська, і тепер він тут як внутрішній переселенець тимчасово проживає і працює. Вірш В. Загороднюка, написаний торік 5 березня 2022 р., сповнений болю й гіркоти від жахіть рашистського вторгнення в Україну:

В моєму спинилася серці
Розпеченим танком москва.
І він, розриваючи тіло,
Вже й душу терзає мою
І палить її знахабніло
За те, що Вкраїну люблю,
За те, що вкраїнською можу
Сказати: «Ми є, ми живі».


Я подав своєрідний поетичний переклик лише вісьмох авторів першого числа «Спротиву», бо рамки цієї рецензії не дозволяють бодай штрихами охарактеризувати творчість усіх тих, хто представлений своїми віршами воєнної тематики в альманасі. А це як ті автори, хто, на мою думку, власними творами вже зумів засвідчити невипадковість своєї присутності в поезії й певний рівень версифікаторського вміння, – Ольга Бойчук, Роман Лучицький, Марія Гоголь, Іванна Лаврик, Нестор Мартинець, Надія Гут, Михайло Захарчук, який пише тексти пісень, що їх виконують самодіяльні вокальні колективи і співаки Богородчанщини, так і ціле гроно тамтешніх аматорів-віршувальників: Мирослава Сташко із Підгір’я, Р. Пилипів із Маняви, Марія Семенишин із Солотвина, Олена Грабовецька із Журак, Степан Гринішак із Кривця, Людмила Глущенко і Валентина Молод із Порогів, Ксенія Олексій із Хмелівки, Василь Григорук із Богородчан.

Значно менший від поезії обсяг займає в дебютному номері «Спротиву» проза. Євген Баран, голова ОО НСПУ і ТОПІЖ, запропонував увазі читачів альманаху добірку «Війна і ми: відгуки, щоденникові нотатки, переспіви, вірші». Він, зокрема, ділиться думками про документальну повість Михайла Вереса «Танув сніг на морозі» на тему героїчної оборони українськими бійцями Донецького аеропорту, про книжки віршів Ольги Слоньовської «У камуфляжі й бронежилеті» та Оксани Рубаняк «Назустріч смерті», про поетичну творчість Василя Гостюка. В одному зі своїх щоденникових записів Є. Баран привертає увагу читачів альманаху до того, наскільки співзвучні теперішнім буремним подіям в Україні ось ці дві строфи вірша, написаного в далекому 1949 році чоловим поетом УПА, референтом пропаганди Карпатського краю Михайлом Дяченком (1910–1952), який мав псевдо Марко Боєслав:

Живу кипучу кров щодня
Ллємо ми щедро на руїни.
Хай воскреса життя в огнях –
Кипить громами Україна!
Хай запах вільної Землі
Несеться ладаном по світі!
Як зникне зірка на Кремлі –
Вкраїна славою засвітить!


Також через переспіви Є. Барана з польської дізнаємося про поетів Тадеуша Боровського та Анни Свірщинської, які пройшли тяжкі випробування в роки Другої світової війни і відобразили це у своїй творчості.

А Василь Бабій в есеї «Чорна ріка війни» привернув увагу читачів «Спротиву» до актуальної і для сучасного українства поетичної дефініції Івана Франка «Се остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає…», як і процитував афористичний вислів «…Бо плач свободи ще не дав нікому» – рядок із гимну ОУН «Зродились ми великої години» поета і вояка УГА свого однофамільця Олеся Бабія (1897–1975), уродженця с. Середньої біля селища Войнилова на Калущині.

Цей рядок став заголовком іншого есею В. Бабія про героїку й водночас трагізм (адже на війні гине цвіт нашої нації) часу, який нині переживає Україна. Подає він також розповідь про свого колегу по праці у Хмелівській гімназії Олександра Осипенка – вчителя географії, якому лише за тридцять і який у перший же день вторгнення рашистських військ в Україну пішов до військкомату записуватись добровольцем в армію. Працівники освітнього закладу допомогли Сашкові екіпіруватися, збирали для нього кошти і на нові берці, бо старі на фронті скоро зносилися.

Уродженець тієї ж Хмелівки Володимир Байдюк у 2014 році в числі перших добровольців пішов захищати Україну, коли частину Донбасу захопили проросійські збройні формування. Добровольчий корпус, у якому він воював, обороняв Донецький аеропорт. Та не судилось Володимиру, котрий на той час уже був одруженим, мав синочка, повернутися додому живим – загинув у листопаді 2014-го на війні, яку тоді в нашій державі називали АТО. Поховали Володю на цвинтарі сусіднього із Хмелівкою села Глибокої, де він жив із сім’єю, якраз у день його 25-ліття. Есею про В. Байдюка письменник дав промовистий заголовок «Воїн світла».

Опублікував він в альманасі і дві свої гуморески на воєнні теми. На закінчення номера вміщено також сатиричні й гумористичні мініатюри – «Москалізми» Ігоря Чепіля, артиста розмовного жанру обласної філармонії ім. Іри Маланюк, та анекдоти від уже згаданого Михайла Батога, які об’єднує заголовок «Сміємося, отже – живемо і перемагаємо ворога!».

Логічно, що упорядник «Спротиву» й модерував презентацію цього видання в читальній залі Івано-Франківської МЦБС. Про особисте бачення війни з осмисленням її, зокрема, через долі тих своїх рідних, близьких, знайомих, котрі нині воюють на фронті, війни, через випробування якою українці проходять і мужньо, і героїчно, і тяжко, говорили автори альманаху. Вони ж прочитали свої твори воєнної тематики. А наша землячка, а нині киянка Галина Ільєва, поетка, співачка, кандидатка філологічних наук, журналістка, авторка і ведуча телепрограми «Життя під час війни», ще й представила присутнім у залі уривок своєї передачі – її гостем був відомий актор, виконавець власної співаної поезії Дмитро Лінартович, котрий у фільмі «Той, що пройшов крізь вогонь» зіграв головну роль – військового льотчика-українця, який після Другої світової втік від НКВС до Канади і там став вождем індіанського племені ірокезів (головний герой цієї стрічки мав реального прототипа). Від початку широкомасштабного російського вторгнення Дмитро в складі ТрО обороняв Київ, а відтак став розвідником десантно-штурмової бригади. У січні цього року актор і воїн зазнав під Соледаром важкого поранення й контузії, його прооперували в госпіталі.
Директорка МЦБС Оксана Вовк щиро подякувала письменникам за участь у цьому заході. Їхні виступи перед чисельною слухацькою авдиторією з читанням власних творів про війну, певна річ, були не безсторонніми за своїм тоном, а емоційно забарвленими. Отож відіграли й роль своєрідної психологічної терапії і для них самих, і для всіх присутніх на презентації «Спротиву»: кожен зміг відчути у цих творах і прожити власний біль, пов’язаний із війною, й разом з тим наснажитися вірою в наближення української Перемоги над одвічним нашим ворогом.

Іван ГАВРИЛОВИЧ

galychyna.if.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я