У форматі літературної платформи «Об’єднані словом» (керівниця Леся Геник) у Кімнаті-музеї Івана Франка краєзнавчого відділу (завідувачка Ганна Паркулаб) Івано-Франківської міської централізованої бібліотечної системи відбулася зустріч з Петром ГАНЦЮКОМ – провідним науковим співробітником Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери, викладачем історії України Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, актором, колекціонером, художником. Організатори спілкування прагнули одержати відповідь на надзвичайно актуальне питання: як виховати у сучасного покоління любов до української героїчної пам’яті і справжній, а не напускний чи з примусу пошанівок до полеглих борців за волю України. Власне, про це й загалом про підвалини ідеологічного фронту в часі війни з російськими терористами розмовляємо з нашим гостем.
Поетка Леся Геник та історик Петро Ганцюк під час спілкування у Кімнаті-музеї Івана Франка в Івано-Франківську.
– Як уродженець селища Перегінська на Рожнятівщині, що тепер є центром територіальної громади, закінчив з відзнакою тамтешню середню школу №1, – розповідає П. Ганцюк. – У 1991 році ми вперше мали вибір – складати іспит з історії України чи писати, як нині кажуть, науковий проєкт. І нас двоє з класу – я і моя однокласниця – обрали саме проєкт. Роботи були присвячені історіям наших родин і долям наших родичів у контексті минувшини України. Думаю, що саме тоді народилося моє життєве покликання до вивчення української історії.
А ще малим я часто випитував у своєї прабабці Зофії, котра знала дуже багато як з особистого досвіду, так і з переданого їй предками, про минуле нашого роду. Тож якщо говорити точніше, моя любов до майбутньої професії народилася ще в дитинстві.
Остаточно ж спрямував мене до вступу на історичний факультет Івано-Франківського педінституту один життєвий випадок. Річ у тім, що моя класна керівниця і вчителька історії Наталія Стрижак дуже вірила у мої знання й наполегливість, тож, образно кажучи, побилась об заклад з іншими вчителями, що я обов’язково вступлю. Адже я був переможцем районних олімпіад, призером обласної тощо.
Самі розумієте, то був ще 1991-й, і хто міг тоді вступити на істфак, якщо конкурс сягав до 50 охочих на місце. Було багато вступників після армії й підготовчого відділення. Та вагань вступати на художньо-графічний чи історичний факультет уже не було. Бо мене дуже зачепив той спір. І я вирішив: тільки істфак. Навіть мої рідні не вірили, що вступлю.
– То, Петре Тарасовичу, Бог обдарував Вас ще й талантом маляра?
– Так, ще учнем я відвідував художню школу, де мене навчав художньої майстерності відомий аквареліст світлої пам’яті Володимир Харченко. Він розгледів у мені талант портретиста. До речі, моя робота – портрет Тараса Шевченка – посіла поважне місце на конкурсі у канадському Торонто. І В. Харченко дуже хотів, щоб я став художником. Але я став істориком. А іспит склав на «відмінно», і цього було достатньо, бо ж, повторюю, закінчив школу з відзнакою. Коли розповів своїм рідним, то вони спершу подумали, що жартую.
– Свого часу Ви працювали вчителем історії й народознавства в освітніх закладах, а скільки років уже в Музеї визвольної боротьби?
– Від 2013-го – у вересні буде десять років. У музеї мій перший обов’язок – кураторство над науковими працівниками закладу, тобто надання консультацій та іншої допомоги в облаштуванні експозицій, а також дослідницька робота. Великий сегмент посідають польові дослідження – безпосереднє опитування та спілкування з учасниками національно-визвольної боротьби. На жаль, їх щороку стає менше, адже то вже поважного віку люди. Відходять останні свідки історії, тож завжди хочеться встигнути випередити смерть.
– До чого більше лежить душа – до викладацької чи музейної роботи?
– І одне, і друге – мої улюблені заняття. Спілкування показує, як зростають молоді люди, стають свідомими громадянами. Адже знання й розуміння історії – це дуже багато. Як педагог можу сказати, що у школі історію України діти сприймають поурочно – від теми до теми. Тим часом її потрібно пізнавати як тяглість, процес.
Є ж багато історичних фактів, які не ввійшли в жодні навчальні посібники, але часто саме вони дають розуміння розвитку тих чи інших подій, вчинків історичних осіб тощо. Чому, наприклад, у національно-визвольній боротьбі ми мали багато поразок попри те, що в Україні завжди було чимало видатних людей, які могли повести інших за собою? Чому народ їх не обирав?
З другого боку, корені нинішнього героїзму українських захисників у війні з московитами – в героїчних періодах нашої минувшини. Ось чому недавнє рішення Міносвіти й науки про «пониження» предмету «Історія України» зі статусу обов’язкових під час ЗНО до рівня «на вибір» – нонсенс. Бо ж є дуже багато молоді, яка вивчала історію своєї Батьківщини в іншій обгортці й виросла на ній. Тож сьогодні обов’язковість іспиту з історії України для випускників була б добрим шансом для її належного вивчення.
– Яку роль, на Вашу думку, нині, у війні України проти рашистської агресії, відіграє ідеологічний фронт?
– Вважаю цей фронт первинним, тобто найважливішим. І це доводить історичний досвід національно-визвольної боротьби України. Найкращими бойовими підрозділами в українських національних військових формуваннях завжди були ті відділи, де на своєму місці належні командири і політвиховники. На героїчних сторінках нашої історії виховувалося й те покоління, яке ми називаємо бандерівцями, а вони – також на героїзмі своїх попередників періоду Козаччини чи січових стрільців. Без ідеології – дорога в нікуди, адже зброя – це лише один із засобів досягнення ідеологічних цілей. Часто талановиті командири УПА були й обдарованими політвиховниками. Це ще раз підтверджує, що первинною була ідея, без якої зброя не має значення. І це потрібно сьогодні і нашим захисникам у війні з московитами. Якщо воїн усвідомлює, хто він і за що бореться, то це сила, яка його тримає. На жаль, в Україні нема чіткої системи ідеологічного, національно-патріотичного виховання, зокрема донесення до кожного громадянина фундаментальних принципів українства. Кожен регіон нашої держави має свою історію, і якби їхні жителі знали справдешню минувшину своєї малої батьківщини, то, повірте, суспільна ситуація в нас була б набагато кращою. Адже і Луганщина, і Донеччина мають глибоко українську історію. Інша річ, що деякі переселенці звідтіля тільки тепер, після вимушеного переїзду в західні регіони, довідуються правду про українське історичне минуле цих областей і починають розуміти процеси, які відбувалися на їхніх територіях. Наприклад, чимало провідників та ідеологів ОУН–УПА родом якраз не із Західної України: Дмитро Донцов, Микола Міхновський та інші. Навіть гасло «Слава Україні!» походить із часів і теренів Холодноярської Республіки на Черкащині… Основні події національно-визвольної боротьби українського народу відбувалися на Наддніпрянщині, тобто на Великій Україні. Чому так є, що цей регіон і досі – земля непізнана?
– Видається, що на ідеологічному фронті наш ворог дуже вправно використовує банальну аксіому «розділяй і володарюй».
– Так, не казати правду – це творити міфи. Вся історія Росії – то цілковита міфологізація. Є таке поняття, як «історичне мародерство». І те, що свого часу робила московщина, а нині продовжує росія, тільки сприяє такому – донесенню до людей історії, якої насправді не було. Це робиться з умислом. Іноді я не розумію, чому ми цьому належно не протистоїмо і не руйнуємо ті міфи – не поодинокими, образно кажучи, пострілами, а широким фронтом і раз у раз. Дуже важко переконувати, що правда інакша. Особливо тих людей, які мудрі, але затуркані московитськими пропагандистами. Але, повірте, правда дуже змінює людей. І ми у музеї маємо такий досвід, коли після наших екскурсій люди зізнавалися, що їм просвітліло в голові.
– На моє переконання, ніщо так ефективно не переконує, як мова наукових фактів.
– У моєму набутку до десятка різнотематичних наукових і науково-публіцистичних книжок. Найбільш вартим уваги твором, над яким я працював останнім часом, є книжка «Добро нації – найвищий наказ. Історія однієї родини» 2020 року. Цю науково-публіцистичну книжку я написав на прохання Андрія Марійчина, чия мама Ганна, народжена в часі національно-визвольної боротьби ОУН–УПА, була донькою повстанців-підпільників. Ми працювали над виданням до двох років – провели широку архівну та пошукову роботу, дослідили чимало досі не описаних фактів і вмістили до книжки всі матеріали, присвячені тій родині.
Правда, першою моєю книжкою як наукового співробітника музею було видання 2014 р. «Командири відділів тактичного відтинку 22 «Чорний Ліс». Це біографічний довідник, виданий у співавторстві з директором музею Ярославом Коретчуком у серії «Літопис УПА» за кошти української діаспори та фонду літопису. Інформацію, яку він містить, переважно було зібрано вперше.
2017-го у співавторстві зі Степаном Лесівим, завідувачем нашого музейного філіалу у Старому Угринові, вийшла друком наукова книжка-розвідка «Курінь УПА «Промінь» – про історію створення повстанських відділів на Калущині на тактичному відтинку «Магура» і аж до початку їхньої боротьби. Подано у монографії біографії всіх його командирів. Курінь мав і неофіційну назву «Журавлі» – як псевдо його командира. Цей підрозділ УПА був одним із двох основних на означених теренах, а дослідження про нього – наразі мій найпотужніший науковий набуток.
Маю й інші наукові та публіцистичні видання. А ще є багато планів. Головно – написати про маловідомі й невідомі військові формування ХХ ст., у хронологічних рамках від часу створення Легіону українських січових стрільців і до УПА. Є ще дуже багато недосліджених чи малодосліджених сторінок нашої історії. Але я переконаний, що кожне село чи місто мають знати своїх героїв – і минулих років, і нинішньої доби. Не повинно бути занедбаних і забутих могил. Бо війна не закінчиться, доки не буде похований та пошанований останній вояк, котрий віддав своє життя за волю України.
– Як Ви думаєте, чому сьогодні робиться так багато помилок у процесах декомунізації чи дерусифікації?
– Головні причини того – страх і пристосуванство. Але й вони мають реальне підґрунтя – по-перше, не належне, а формальне проведення процесу люстрації в Україні, а по-друге, такими речами мають займатися інститути національної пам’яті, які можуть дати фахову інформацію щодо перейменування вулиць і т. ін. Та в Україні немає жодної такої наукової установи. А чинний Інститут національної пам’яті такі функції не виконує.
– Тобто майже хаос?
– Так, майже хаос. І ще одне. В Україні ще й досі не завершено процес реабілітації жертв політичних репресій. Й роботи – непочатий край. Тож сьогодні завдання моє й моїх колег істориків – дати людям належний ідеологічний ґрунт, а далі вони вже засіватимуть самі. Також слід ще досліджувати ті білі плями української історії, які й досі міфологізовані – і не лише нашими воріженьками, а й нами самими. Треба добре відчувати оту золоту середину між бажанням творити власні національні міфи і правдою історії. Мають бути науковці-історики, які знають правду й можуть розповісти її кожному охочому в Україні чи за її межами. Адже правда – то не тільки надзвичайно ефективна зброя в сучасній ідеологічній війні з московитами, а й вказівник на шляху остаточного виходу з баговиння радянщини.
Ігор ЛАЗОРИШИН, редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій і читачами
Прокоментуєте?
