27 жовтня 1931 р. у Харкові померла 49-річна Христина Олексіївна Алчевська – українська письменниця, драматург, прозаїк, поет. Восени 1931 року на вокзалі Христині Алчевській затиснуло одяг, і потяг протягнув жінку вздовж перону. Серце не витримало такого стресу і невдовзі після того зупинилося назавжди.
Коли я підбирав твори
Христини Алчевської для цієї публікації, мені хотілося, щоб читач міг
прослідкувати духовний розвій письменниці починаючи від ранніх творів,
задуматися над тим, чому у пожовтневий час поезія Алчевської не видавалася
взагалі, а в третьому томі «Антології української поезії» (1984) були підібрані
такі твори, які відповідали, як здавалося можновладцям, комуністично-партійній
ідеології.
1929 року у Держвидаві України готувалася книга
«Вибраного» Х. О. Алчевської, але виходу в світ вона так і не
побачила. І тоді поетеса звернулася листом до голови видавництва С. Пилипенка
(хоча від природи була людиною не конфліктною), в якому були такі слова:
«Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк…».
Ці слова стали пророцькими – творча спадщина письменниці належить до
золотої скарбниці української і світової культури (100-річчя з дня народження
Алчевської було внесено до календаря знаменних дат міжнародної організації
ЮНЕСКО), і я вельми бажаю, щоб ця публікація була доземним уклоном нескореному
духу, цій славетній людині від усіх нас, покоління сьогоднішнього.
В’ячеслав Гук
Христина Алчевська
Любов до всіх мене так зогріває…
* * *
Осіннєє листя при заході сонця
Купалось в промінні вогню золотого
І думало стиха: то щастя вернулось,
Колишнєє щастя і радощі його.
Тим часом ніч темна й холодна чекала
На барви блискучі, на золото ясне
І подихом смерті, зимової смерті
Готова була погубити прекрасне.
Мовчазно вмирало розкішнеє літо,
І тихо ті промені денні згасали;
В ту пору і в мене, мов листя осіннє,
Барвистії квіти в душі зав’ядали…
* * *
Наді мною крутилась, мела хуртовина,
Білі привиди встали минулих літ,
Мов єдина, велика, сумна домовина,
Видавався мені цей неприязний світ.
Я шукала притулку і світла навколо —
І стрічала самі лиш пустинні сніги,
І мимохіть сумнішало стомлене чоло,
Вічний холод тихцем
закрадався в думки…
ОСІННЯ ПІСНЯ
Дихання осені я чую в кожнім шумі,
Стрічаю запит скрізь: «Де щастя молоде?»
І чую, як в сльозах по стежці у задумі
Незримий хтось іде…
Химерні спогади, і скарги, і зітхання
Мене обхоплюють, затемнюють спокій,
І в далеч аж до хмар летять мої вагання
В непевності тяжкій….
Чи справді варто жить, боротись і сміятись,
Щоб подув холоду надії всі убив,
Щоб морем сліз колись по світу розіллятись
Над тим, що дух любив?..
Зайнявся полум’ям край неба сумовитий,
І ніч безрадісна на обрії зійшла…
Здається, дух життя, раніше гордовитий,
Схилила сила зла…
Чи варто ж жить було,
щоб бачить ночі стрічу?
Чи варт боротися, щоб темряви діждать?
Чи стрінем сонце ми колись за тою ніччю,
Щоб жити, а не спать?!..
* * *
Хризантеми схилялись над нею,
Вона спала у темній труні;
Безталанну і чисту лілею
Проводжали пісні жалібні.
Я ховала останнюю мрію,
Я впізнала її небуття…
Чим же серце тепер я зогрію,
Чим зворушу зимове життя?
Воно знищить душевну святиню,
Воно зв’ялить найкращі квітки,
Уб’є душу, ту світлу богиню,
І приспить найдорожчі думки…
Мою білу і чисту лілею
Виряджали пісні жалібні,
Крила смерті чорніли над нею,
Хризантеми мовчали смутні.
* * *
Чи бачиш, самітня смерека зітхає
І віти журливі свої похилила;
Отак і душа в мене тихая має
Підстрелені крила…
Чи бачиш, он хмари пливуть над горою
І сіра нудьга їх усіх оповила.
Отак воліктися лиш можуть журбою
Надломлені крила…
Несила он меві летіти над морем,
Там скелі немає, котра б захистила,
Не можуть вже більше боротися з горем
Підстрелені крила.
* * *
Згас ясний день, і тиша вечорова
Укрила вулиці й журливії поля,
Затихла скрізь людей гірка розмова,
Край міста вмер шумливий гомін дня.
Любов до всіх мене так зогріває
В суворім холоді, в безладді життьовім,
Що в серці день помалу оживає,
Як дух весни в просторі степовім…
Летять пісні, де бракне всім любові,
Любові сповнені до плачучих людей,
На крилах їх — сльозини, повні крові,
На крилах їх — остання тінь ідей…
Вони летять, а в серці — тиша повна,
Мов щастя на землі не вмерло, а живе,
І тільки дух пита і мучить невимовне:
«Скажи! скажи! чи прийде щось нове?..»
1914
* * *
Колись давно-давно північною добою
В повітрі легкому дрімаючих степів
Мене ласкав малу під стріхою сільською
Коханий, рідний спів.
Журливо лився він, і тихі й смутку повні
Лунали ті пісні в українській ночі,
Немов якісь жалі і муки невимовні
Просилися з душі…
То голос був мого зневоленого краю,
І глибоко запав у серце він мені,
І ось від тих часів спокою я не знаю
Ні вдень, ані вві сні.
Здається все мені: катують його душу,
Здається іноді: клює її орел,
І я весь спокій свій забути зараз мушу
Убогих ради сел.
А в селах зраджених пригнобленії люде
І край південний той, що сонце не вбачав,
Де зла рука панів мій рідний люд не збуде,
Щоб вічно він мовчав.
І в світлі місяця весняною добою
Душею вільною я лину до степів
І чую, мов у сні, постійно над собою
Той рабський, тихий спів…
САМІТНЯ
Злотисті квіти днів моїх осінніх —
Пісень забутих спомини мої,
Химерний сон, від листя тихий шепіт
І меду дух, як вмерли вже гаї!
Журливий спів в осіннім тужнім серці,
Хмарок рожевих танучий привіт —
Останній знак колишнього спокою,
Останній згук з пісень минулих літ…
І я — сама!.. Сама в широкім світі!..
Де ясний день і сонце де моє?!
Це — вечір мій… Вже сутінь ночі близько,
Моє життя поволі розтає!..
11.VIІІ 1920, Старий Салтів.
ЕЛЕГІЯ
Прибралися ліси у золото осіннє,
Востаннє сонце їм сіяє золоте,
Востаннє їм блакить всміхається ласкаво,
І щось заховують вони в собі святе…
Немов з минулих днів знайомая розмова
Літає тихо в них, як шепіт милих слів,
Покіль палка любов між ними не заснула
І мертвий, вічний сніг
не вкрив колишніх снів…
І я ходила тут ще в юності, душею
Своєю тонучи у морі ніжних мрій…
Минула юність та… І жаль якийсь за нею
Цвіте, як барвний сон тепер в душі моїй.
Немов віків тягар наліг нам на рамена,
Немає багатьох найкращих серед нас…
Цвіте щороку скрізь весна й тепер зелена,
Але у серці в нас її вбиває час…
Пригаслим зором ми обводимо навколо:
Кругом все жовкне, блідне,
й листя з віт спада,
Здається, дух зими торкається вже чола,
І ми самі пливем у далеч, як вода…
10.IX 1922, Сокольники.
