“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
* * *
Сумний погляд воїна із Сум
випалює свідомість пекельним
вогнем війни…
Юнак озивається серцем,
душа — любов’ю…
У спогадах — снайперська гвинтівка.
У погляді — океан.
А тут — ще Роман…
З Франківська…
У нього — милиці і щем за милою,
і сон про гори — наші, Карпатські…
Він марить Говерлою,
здіймається на вершину у снах…
І яворину садити над ним іще рано.
Солоно в його очах,
як у соляних шахтах Солотвина…
Приїздіть, каже, у Солотвино
і… на Говерлу обов’язково,
бо Рома з милицями
і Говерла тепер — несумісні.
Рома їде додому і везе з собою
відлуння вибухів із Бахмута…
Сашко із Кривого Рогу чекає ранок…
Сашко із Кривого Рогу чекає дива…
І як тобі маю сказати, що чорна рана…
забрала у тебе руку?!..
Мені це зримо.
Ковтаю слова і сльози — в очах сум’яття…
І я не кажу тобі, що все буде добре…
Добре, що ще є права рука і чекає мати…
Пробач мені, воїне, це мовчання.
Пробач, Хоробрий…
Дмитро із Одеси запрошує нас до моря…
Тоді, коли шторм минеться і Сонце зійде…
У їхніх очах — Україна.
І безмір болю…
У їхніх серцях — канонада…
І клекіт бою.
* * *
А слів не стачить і різниця в часі усміхатиметься щоночі,
поки ти не візьмеш мою долоню у свою…
Знову прокинемося завтра – у різних містах, у різних місцях…
І дихатимемо синхронно…
Мене розбудить ще на світанку голуб,
Твій голос рідний і стомлений, і зовсім сонний…
Сирена озветься і крик її давно «енний»
Тебе не дивує, не збурює кров у венах.
І доки пульсує світло у наших скронях,
Тримай моє серце і грій у своїх долонях…
* * *
Соняшникове поле заколисує щоночі,
вабить і не відпускає, тримає за руку,
проростає крізь душу…
Йдеш по бруківці, наче у Львові,
чи у Франківську.
Шукаєш Михайлівський – рідний, із синім куполом…
Зашпортуєшся на порозі костелу Святої Анни,
знаєш, там, у кутку, сидить Марія,
дивиться і відводить погляд.
Запалюєш свічки одна за одною,
вони спалахують, ніби наврочено.
Згорає хрест – залишається чорний попіл.
Дим сивою змійкою виповзає з костелу
і ти виходиш, аби зустрітися з нею –
пані із жовтими квітами серед міського гамору,
з сумом в зіницях і соняшниками у серці.
Пані з тюльпанами – спокійна і незахмарена,
і тихо шепоче молитву, чи, радше, закляття.
І жовті світяться квіти комусь на радість.
І жовті ясніють квіти комусь на спомин…
І гине, зникає сум’яття. І сходить сонях.
І сяє над мирним небом весняне сонце…
* * *
Поезія заснула…
Повітряна тривога в місті Життя і МИРу
зовсім не поетична.
Вервечка матерів із дітьми поблизу кордону довжиною
у декілька діб,
тисячі життєвих драм не заримувати у три строфи.
Криваві верлібри щоночі шматують сни
у чужому місті.
Сльози – не панацея, вони вже висохли.
Тиша відспівує мертвих із Маріуполя.
* * *
Війна подорожує з нами, накопичена у нейронах.
Війна не залишається у прикордонній зоні.
Вона тут, у голосі, який звучить російською.
Знову стрічаю Марію – русяву, чорняву, руду…
Янгол фарбує акрилом мальви.
Дві Марії плачуть,
а третя мовить крізь сльози.
Це – і її війна…
Їй болить ненароджений хлопчик,
їй болить дівчинка з Бучі,
Одеса і Маріуполь,
вона ж бо Марія…
Три Марії прокидаються щоранку –
і кожна йде своїм шляхом
з війною у нейронах.
Третя Марія говорить польською…
Третя Марія має подвійне ім’я.
Третя Марія розуміє українську серцем,
вивчила якось раптово при першій зустрічі.
Перша Марія колише своє немовля…
Друга Марія закрила сина собою…
Третя Марія вірить у нашу волю…
* * *
Вечір озивається сиренами…
Фарбую губи в червоний…
На щастя.
Одягаю стару сорочку
І тихо молюся за життя…
Коханого, рідного, чужого,
полоненого, ненародженого,
незнайомого українця.
Сьогодні народжується перемога
під ракетним обстрілом.
Щойно закрили комусь повіки…
Україна вистоїть. Знаю…
Вишивала бабця на щастя…
* * *
Мир, мрія, ирій –
звучить майже тотожно.
Чорне і біле на крилах –
згадують в пеклі про боже.
І догоряє поволі
стигле воєнне літо.
Маки червоні…
Маки… Маки,
Коханий, квітнуть.
Бачиш? На видноколі
вітер гойдає волошки…
Сокіл ширяє в небі –
світлім, яснім, погожім…
Сонце освітлює віру –
вперту, непереможну…
Місто з ім’ям Марії
знову наснилося, Боже!
Місто з її очима,
місто – ранковий привид.
Місто, яке із нами…
Вірить у світло, вірить…
Місто, яке носила
вчора іще під серцем,
втратила вже Марія…
Місто Марії мертве.
День прийде той,
що Третій…
Місто постане знову…
Сонце над нами сходить,
місто відродить волю…
Тихий цілунок у скроню…
Ледь-ледь устами
торкнися…
Сходить
на наших долонях
Вічність…
* * *
Слова застрягли
під сонячним сплетінням,
принишкли і не пульсують,
не озиваються, не плачуть,
не скиглять.
Вони в полоні, в могилі, в окопі,
чи янголами стали
ще двадцять четвертого лютого,
як той захисник,
якого пам’ятаю
п’ятикласником…
Що виросте з нього тепер –
мак, сонях, барвінок, ряст?
Ще віримо…
У перемогу, у світло,
у янгола миру…
Раптово слова оживають
краплями літньої зливи
сивої…
* * *
Ще на Спаса,
коли яблука смакували іншим,
а її незалежність була тінню
нескореної,
написала у першім вірші —
бути сіллю…
І Світла воїном…
Бути медом, гірчити травами,
бо зоря-полин саме розсипалась…
Сміятися гучно, мовчати праведно,
і засинати на березі Світязя.
Незалежно і до безмежності
сизих ранків і снів сполоханих
її воля серпнева належить
океану очей закоханих…
І щоріч, коли стиглим золотом
у покосах сяє пшениця,
надихається вона волею,
і усміхнена серпню сниться.
* * *
Серпневі грози, сльози і дощі…
Сиренами тривог прошите літо.
Полин медів озонисто гірчить,
Що аж по вінця обрію розлито.
Росинку сонце п’є обіч доріг,
Ступає сонне щастя на осоння.
Пульсує мить – артерія зорі,
Рука – в руці, долоня – у долоні…
І райдуга встає з височини,
Неначе міст скляний поміж світами.
Ця безгомінь крихка серед війни
Вже непомітно в осінь проростає.
* * *
Цьогоріч наша осінь назвалась
воєнною…
Не дощ, а віддалений вибух шматує
ранок.
Застигаєш поволі і нерви стають
сталевими…
Літо бабине павутинкою тихо бинтує
рани.
Ще сміятимусь голосно просто в обличчя
осені,
Цілуватимеш сонну, у очі твої
залюблену…
І розсиплються по плечах золотисті
коси…
А сьогодні лиш дихай, і просто
будь мені…
Оберегом, янголом, світлом,
радістю…
І надійним плечем, і для ворога
відсічю.
Бережи від лихого себе і від
марного…
Наше завтра настане, країна
вистоїть.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
