“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
* * *
Цілую покійників більше тепер,
Ніж дівчат…
І вірші не пишуться,
І не співається соло.
Уже не тусуюсь.
А часом заходжу у чат –
Як голий до голих.
Глава «Що робити?»
Порожня в блокноті моїм,
Як це почалося…
Я майже не сплю і майже не їм.
Сивіє в дочки волосся.
Обличчя – сльозина.
Сльоза у сльозу кричить…
Глибока дорога
Із полем високим з’єднались.
Мій брат есемеску із фронту пришле –
Защемить.
Убили друга вандали.
Міста із могил
Стають більшими,
Аніж міста…
Хтось скло уночі,
Немов шоколад, ламає.
Кільце анаконди
Навколо хребта і хреста.
Та нас на хресті немає…
* * *
Наче торф шахтарі із померлих дерев Мезозою,
Добуваю із себе себе і несу до Творця.
Смерть красива, як дівка з косою, стоїть із косою.
Серцем чую – вона симпатична:
Не видно лиця…
Може, Музою стане моєю та Смерть білосніжна
За межею тією, де будуть земляни усі.
Муза блудна, натхненна,
Та й смерть же не грішна,
Просто – Медіум душ
Між Землею і Небесі.
В каламуті кривавій
Страшніше родитись, ніж вмерти.
Я на зірку дивлюсь, мов на жінку,
Яку запліднив.
Взяв рюкзак свій тривожний,
Де флешка і предків портрети,
Серед них два діди,
Які не прийшли
Із війни.
Ця війна забере
Також праведних дуже багато.
Барабанна перетинка світу
Порветься від бомб.
Наче з шулером в карти,
Зі світом цим в долю зіграти.
Шулер – бісик дрібний,
Тромб.
Я до смерті готовий.
А іноді й заздрю померлим….
Наше тіло колиска,
Труна заколише печаль.
В час цієї війни
Я міняю Олімп на Говерлу…
Даль мені – Вертикаль.
* * *
Я розіб’ю це чорне скло печалі.
Із себе вийду в безмір − як у вир.
За мною Доля й Муза тут скучали,
Готуючи безсмертя еліксир.
Вони сварились жорстко між собою.
Ділили тіло й душеньку мої.
Та жодній з них я не здававсь без бою.
…Було їх дві.
А мов одна стоїть…
Де Доля стала Музою моєю?
А Муза стала Долею коли?
У час якої ери-епопеї
Одна з них перекинула столи?
Життя кровить…
То похорон, то свайба…
Крізь чорне скло історії – вогні.
Візьмуть нащадки те, що я нашрайбав,
Оживлять в кольоровому кіні.
Там будуть Муза, Доля, Смерть і діти,
Звірята, квіти…
Все, що я любив.
Захочеться й мені поглянуть Звідти
На це,
Погодувати голубів.
Мої книжки читатиме хлопчина.
Від них заплаче Штучний Інтелект
І усміхнеться щеплена калина
Кущем-прибульцем
Із чудних планет.
Всміхнемось разом всі –
Земні й космічні,
Розділим щастя,
Як весільний торт.
Жаль, Той, у кого й атоми полічені,
Не хоче розірвати горизонт…
ІРОНІЧНО-НАЇВНЕ
Мов ноти пісні лебединої,
Сидять ворони на дротах.
Якби не був би я людиною,
То був би птах.
Літав би я, мов Дух над водами,
І вив гніздо із блискавиць.
Став би славетний між народами
І серед птиць.
Учив би всіх журбу скловатяну
Любов’ю бить,
Допоки смерть, немов засватана,
В крові сидить.
Мав би з богинями поганськими
Оргазм і все…
І самогонки із шампанськими,
І суть, і сенс.
Дружив з Мамаєм би і предками,
Орлами гір.
Споїв би кофеєм з камфетками
Дів монастир.
А потім, ввечері, скуйовдився
Й пішов на хрест −
Де християнська Богородиця,
Де бій, не фест.
І був би ще одним розбійником,
Що в каятті
В останню мить свій гріх розвіює
І йде в святі…
* * *
Сховалися, як джини у плящину,
Думки душі про пращурів моїх.
Метався я, мов атом в порожнині,
Як в храмі гріх.
Як доля між колискою й труною,
Планета в лоні Всесвіту,
Я жив.
Мене минали люди стороною.
А вовк мене поліський сторожив.
Тонесенька, немов Христовий гумор,
Росла трава у гніздах райських птиць,
Яку Творець на третій день придумав
Й перехрестив іскринками зіниць.
Я теж творець.
Маленкий, мов пташина,
Що в’є гніздо на виступі скали,
Шиплять попід якою штучні шини
І у яку націлені стволи.
Творю слова, метафори, легенди.
Змок до кісток на зорянім дощі.
Немов на очі вмерлого монети,
Кладу на хлібну душу дві свічі.
Люблю минати.
Смерть – новий початок.
Нащадки й предки разом.
Благодать.
Творець усіх нас буде зустрічати,
А декого у серце цілувать…
* * *
Якийсь мені сьогодні довгий день…
Купив онуку добру вишиванку,
Де світлий код прапредківських пісень
Заживлює в душі нащадка ранку.
Сміється внук
Із бедриком в руці,
Розповідає про діла в дитсаді.
А дні –
Мов кольорові олівці,
Малюють долю –
Сіль у шоколаді.
…Якась мені сьогодні біла ніч –
Мов та сорочка,
Вишита зірками,
Які колись запалені від свіч
І знову хочуть
Возсіяти
В Храмі.
Колись я стану предком під хрестом.
А мій онук помолиться за мене,
Згадавши цю сорочку,
Віршів том,
Каштанів цих футболочки зелені…
* * *
Лежу у лузі незабудок.
Вдихаю зоряний їх шум.
Пегас мій бистрий.
Я ж – мов Будда –
Уже нікуди не спішу…
Не тому, що скрізь був,
А тому, що –
Усе було,
Росте в мені.
Віршів моїх пахучі томища –
Мов тлумачі Господніх снів,
Де я веду інтимні бесіди
Із тим, хто любить нас усіх.
…Лежу,
Лечу,
Учуся пестити
Стихію,
Землю,
Небесі.
Між блискавицею й веселкою
Душа –
Криничний журавель –
Відром пісень
У космос дзенькає −
Сльозинна іскорка,
Модель…
ТАЙТАКЕ…
Жив-був чоловік, що витесував крила з коріння.
У Землю ж садив прапори і пшеницю, хрести.
Не слави людської шукав і не золота, але спасіння.
Ішли проти нього злі люди і в масках чорти.
Бо так і задумано все в цьому світі Всевишнім:
Душа, наче зернятко, − має всі цикли здійснить.
Так здійснюють лебідь і Всесвіт, і пташка, і вишня:
Від цвіту − до плоду,
Від кістки – до кістки…
Й ще мить…
Жив-був чоловік.
І було в нього все, як в людини.
Та був він поет.
Тобто медіум.
Як і Христос…
Не міняв він на прапор
Хрести на церквах батьківщини,
Бо це − Те,
А це – То…
Ацетоновий запах ненавидів
Пристрасно, люто.
Органічне любив,
Що кохалось,
Родило,
Цвіло…
Адже краще уже органічна отрута,
Ніж хімічне спиртове пуйло.
Ось трава весняна, мов зелена орда, налетіла.
Їй підспівує й той, хто не знає ще пісні весни,
Що приходить на душу,
А потім, пізніше, до тіла –
Як праобраз струни.
І не знаєш в цей час, що робити з печаллю своєю.
Тихо в серці її ти несеш до хреста, до ікон.
Порожнечі немає.
Між геном, піском і зорею −
Дрон…
СИРОТИНСЬКЕ
У нас, у сиріт, інше бачення світу,
Долі, людей… і як виє звір.
Крізь нашу сльозу, мов крізь лінзу,
Більші серця, голосніше мовчання зір.
Ближче тоді до Бога, болю,
До кривд і святих розп’ять.
Сироти рідко плачуть,
Більше мовчать.
Але мовчання сирітське…
Немає для нього ні фарб, ні слів.
Той, хто б’є сироту і лелеку,
Нічого в житті цім не зрозумів.
Сироти є маленькі, середні,
Дорослі, навіть старі.
Вічні діти –
Хто виріс без батьків, матерів.
Божі діти – сирітки:
Люди, звірята, галактики без тепла.
Смерті немає у Бога.
Тому і мама у кожного є,
Бо вона була…
ДОНОР
Я в черзі стояв,
Щоби здати кров
Для хлопців наших, дівчат.
Отут римувалися кров-любов.
А я був старий солдат,
Що знав матюки і молитись умів,
Пошрамлений, наче стіл.
Я демонів різних силою слів
Вигнав із божих тіл.
Скорботи збирав,
Як скарби жебрак.
Як дівчину,
Смерть сприймав.
У людства я бадав духовний рак,
Який, як умів, лікував.
Алхімія віршів моїх була
Для душ золотих – бальзам.
Хоч метафізично
Добро від Зла
Не розділяю іноді сам.
Дно стріхою стало
У світі цім знов.
Пекельненько на краю…
Війна засвітила душевну кров,
Яку для дітей здаю.
ЛІТНЄ-2023
Тіло літа красиве –
Як черешня,
Як мед.
Навіть злива не сива.
І поет не поет,
А людина звичайна,
Homo sapiens, пан,
Що розвіює тайни,
Наче сіль океан.
Далини золотої
Леопардова шерсть…
І журба за собою –
Тим,
Весняним іще.
ПОДОРОЖ ІЗ КИЄВА ДО ЛУЦЬКА 23 ЧЕРВНЯ 2023 РОКУ
«Швидка черепаха»
Пливе по асфальтовій річці.
Я на черепасі.
П’ю каву.
Чекають мене…
Весь Всесвіт зі мною –
Неначе роса на порічці.
Яку би я випив,
Якби то їхав конем.
Чекають мене
Храм,
Онук мій,
Друзяки,
Дружина.
І дерева,
Які я садив,
І хрести на дідах…
«Швидка черепаха»
Шкварчить черепичними шинами.
У черепасі хтось «ох!» та «ах!»…
Я ж мовчу і пишу.
На снігах і пісках так писали…
Сплять віки за вікном.
Суєтиться торгаш на крові.
Довго-довго живуть черепахи.
Все бачили.
Мудро мовчали…
А одна на собі,
Кажуть предки,
Тримала світ.
У «Швидкій черепасі»
Солдати, удови, дітиська…
Мікросвіт.
Макроцвіт.
Як Іона в утробі кита.
По асфальтовій річці
До Луцька із Києва близько −
Коли любиш політ,
Черепаху,
Людей,
Це життя…
* * *
Ми звикли до всього на енному році війни.
Ну, майже до всього…
Сирени нам –
Як колискові.
А труни
Нащадкам язичників (нам) –
Як човни.
Рани священні –
Цілунки Христові.
Ми звикли до тятих осколками криків дерев
Над слів караваном,
Що іншого світу шукають.
А ті, хто не звик ще,
Той серце на зорі дере
І хоче до Раю.
Хтось в Стіксі учора мобільничок свій утопив.
Зв’язок пуповинний тримає із Богом хтось –
Внук наче з Дідом.
…Людина звикає до всього −
До Смерті,
До Див…
Ну майже до всього,
Що вміє боліти…
* * *
Первородна порожнеча ранку.
Карма з бумерангом жде оно.
На душі одна маленька ранка –
Мов до Бога вибите вікно.
Різні тиші – горня і і могильна –
В гості разом на обід прийшли.
Я був ніжний, та твердий і сильний,
Замість меду дудлячи полин.
Між землею, космосом і предком
Тут живу, радіючи сльозі…
За законом атома не ветхим,
Заваривши чаю з райських зіль.
У траву закутавшись торішню,
У якій сплять зоряні вітри.
Щастя, що за гріш, у світі грішне.
Справжній хрест, він завжди без кори.
Тому я крізь ями й перехрестя
На Волинь подамся, у дупло.
Хай мене русалки там запестять
Перед тим, як сісти в НЛО,
Адже ліс їх зрубаний під корінь
Йшов, напевно, й на мої книжки…
Карма з бумерангом
Ходить скоро,
Але ще скоріше йдуть віки…
* * *
Буття триває,
Хоч судьба закінчилась…
Війна.
Бідою міряється люд,
Чекаючи із космосу промінчика,
Якого Бог чи предки подадуть,
Як руку потопельнику пропащому,
Що тоне із «Титаніком» в льодах.
Акули з ним он міряються пащами,
Їх страх боїться страх…
Смерть це життя закінчує,
Завершує.
Буття ж циклічне:
Атом –
Всесвіт –
Суть…
Грядуть ще два
Апокаліптичні вершники,
Бо перші два
Завершують свій путь…
* * *
Коли ще осені не чує
Ні кров, ні сік,
Ні бар, ні скит,
Я по воді до зір мандрую,
Як іще той архімандрит,
Який не знав жінок і м’яса,
Не знав гріха грошей товстих.
То ж Доля йде не вихилясом,
Богинею
Біля таких.
Богиня-Доля –
Нині Муза…
Ніч темна –
Що не видно сліз.
Ніхто мене іти не змусить
Вслід людом вбитої Землі,
Де Місяць –
Усміх динозавра –
Висить над крильми журавля.
А терну цвіт з корінням лавра
Примирить боже немовля.
Космічний холод хоче мами.
Болить туманові вода.
Я теж з води.
Я теж так само
Йду кругообігом у даль…
ВІНЕЦЬ
…Яблуко з хлібом.
Цукерки й пранік.
Мед з молоком…
«Урра!»
Вмить заживали душевні рани.
Світ у дитинстві –
Гра.
Був я мудрішим тоді,
Ніж нині,
Єдність була з усім.
Кіт, я, бабуся
В тихій хатині.
«Бозя» в серці моїм.
Потім я сам…
Тільки Бог зі мною.
Вітер.
Хрести.
Тайга…
Гра була битвою,
Битва – грою,
Мавкою –
Баба Яга.
Стара, як пилинка в дідівськім замку,
Моя світова журба,
Мов Бог на іконі вставлений в рамку
Людьми, що уже в гробах.
Всевишній дарує нам людські душі,
Як іграшкам діти дух…
Смиренні спасаються,
А байдужі
Ні в пеклі,
Ні в райськім саду…
Тому з того всього
Впаду в дитинність –
І буду щасливий знов!
…Яблуко з хлібом.
Космос в дідівській хатині.
Свобода в душі.
Любов…
* * *
Прокидаюсь від стукоту серця вирійних птахів,
Особливо отих, що уперше у вирій летять
Над бляшаним моїм і під небо фарбованим дахом,
Що росли поміж тернів наших, латать.
Хтось подібний на хрест,
Хтось подібний на меч у повітрі,
Хтось на грудку,
Що пада в могилу з дитячих долонь,
На сльозу на кровині, яку я пір’їнкою витру,
Що упала ізвідкись,
Немов з НЛО.
А війна ця – як шрам на обличчі осінньої Музи.
І безногий Пегас може тільки літати, як птах.
Як торгаш на поета,
Домашні вгодовані гуси
На вирійних гусей
Задивляються так.
І горланять пташки призабутою мовою майя
Про всесвітню печаль тих сузір’їв,
Що схожі на них,
І яких вже серйозно ніхто,
Окрім ШІ,
Не сприймає,
Бо минає епоха
Русалок, росинок, святих.
А настала епоха останнього кола спіралі,
Де людина – комп’ютер,
А робот –
Диявола син.
…Засинаю,
Бо серце стихає,
В якому шматочок сталі…
Видно, снайпер від Бога
Вибрав мене для Гостин…
УКРИТТЯ
Ніч така темна прийшла, що не видно води.
У «тривожну валізку» кладу лиш заласкану флешку
І шлю есемесочку синові, що на війні: «Як ти?».
А він «Усе добре» відпише, з годину замешкавшись.
Здогадаюся я, що стоїть за цим «добре», старий…
Немов сухпайок для душі, мої вірші в торбині.
І дихає смерть ізсередини, збоку, згори,
Де галактики стогони голубині,
Вибухають оргазмно і знову зникають світи,
І мурашкові люди, мов діти з гранатами хворі,
Також вибухають, зоставивши Богу листи
У душах своїх –
Неначе пляшчини у морі…
Як чаші скорботи,
Їх вип’ють нащадки колись,
Цей вірш прочитають,
Поласкавши ШІ,
Мов собаку.
Бог зна і без флешки все те,
Що я сам намоливсь,
А сину дасть яблуко райське
За чесну атаку.
* * *
Прикладаю серце до Землі.
Чую голоси далеких предків,
Що через мільйон світлових літ
Йдуть до мене –
Наче кров з розетки.
Чую маму – родиться сльоза.
Чую діда – стелиться дорога.
Йду за вічним покликом назад,
Наче син язичеського бога.
Там в тумані золоті хрести,
Пристрасна печаль за райським садом,
Де нащадок мій, що був святим,
Став найпершим в світі листопадом.
Потім пив вино, як вовчу кров,
І писав пісні пером ворони,
Каламар пускаючи в Дніпро…
Ті пісні мої ставали дзвонами.
Дзвони люд в гармати перелив,
Як от нині в рідній Україні, –
Час, мов кров, шумить через стволи,
А з розетки зорі соколині…
КАРТИНА ЛАМПАДНИМ МАСЛОМ
Ніч зимова.
З долею своєю
Про своє майбутнє говорю.
Внук мій вчора на вікно наклеїв
Зайчика, ялинку і зорю.
Я на них дивлюся і радію,
Згадую…
У золотім вікні
Спогади міняються на мрії,
Вірші – на божественні пісні.
А моє дитинство ніби знову
Воскреса у внукові, що спить,
Що росте у казці, у любові,
Доки світ цей війнами кипить,
Відьмами стають поліські мавки,
Лавр із терном схрещений, цвіте,
Як на болотах лілейні маки,
Як поросле мохом золоте.
Щось пішло не так у цьому світі.
В сон чи смерть сховатися хіба?..
Ніч зимова.
Лиш лампадка світить,
Як сльоза архангельська скупа.
Чайною трояндою в уяві
Стежка в потойбіччя постає,
Де метелик чорний в чорних травах
Чорні роси з кров’ю біса п’є.
Зранку ж безсердечне,
Мов будильник,
Сонечко проб’ється крізь вікно.
За стіною задзвенять бутилки:
У вині сусід шукає дно.
Внук також прокинувся.
Молитва…
Світ новий почався,
Суєта.
Ніч – як гра.
А день новий –
Як битва…
Це і є
Земне
Моє
Життя.
* * *
Чим довше живу я,
Тим глибше чуття і знання,
Тим тонша печаль, –
Як і пише прапращура Книга:
У доброго вовка сердечко – немов зайченя,
А у зайченятка буває сердечко –
Мов крига.
Тому в цьому світі є бронза і газобетон,
Є мудрість дитини й наївність зимового діда.
У долі поета є камера,
Є камертон.
Є музика й Муза,
Є відьма,
Є афро…
І є Афродіта.
Чим вище живу я,
Тим важче згинатись до тих,
Хто більше не хоче…
Втомився рости і дзвеніти.
То ж грішні до грішних ідуть,
А святі до святих,
Як до дітей діти.
Чим глибше живу я,
Тим ближче до мулу епох,
Що в штормі здіймається вгору –
Як піна із мулу.
Божественно нам,
Доки в нас усміхається Бог.
Не треба тоді ні майбутнього,
Ні минулого.
Мишине й машинне
Однаково суєтні тут.
Стирчать прапори на церквах
І хрести на сільрадах.
В цей час безвіконний
Стежини до храму ведуть
Чи на гей-паради.
І тільки святі і романтики йдуть на війну.
Святенники і «патріоти»,
Накравши, втікають.
І траурна тиша.
Ляга висота в глибину.
Іуди нові постають
І свіжесенькі каїни.
…Замкнулося коло тут –
Наче терновий вінець.
Хтось чорною крейдою
Лавра листочок вплітає.
Чим довше живу я,
Тим зліше чекає мене
Ота журавлина
І всяка
Зграя…
* * *
Все.
Прийшов.
Ідіть самі, віки.
Тут мій рай, чистилище та інше.
Сплетені, мов риб’ячі кишки,
У старих книжках пульсують вірші.
Від масажу долі зачерствів,
Аж ножі від шкіри рикошетять.
Бродить вічність у моїй крові –
Спирт на поминальному фуршеті.
І слова льодинками стають
Ті, які сльозинками іскрились
Схожими на синьо-жовту ртуть
І на білі квіти на могилі.
Плавненько, як перший космонавт,
Я лечу над казкою дитинства,
Над різким, тягучим болем втрат,
Переможним святом Товариства.
Чорні лиси мертвих завірюх
Брешуть знов на Сонце, що заходить.
…Я уже прийшов,
Та ще горю,
Наче факел
Статуї Свободи.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
