Катерина Бабкіна: Плюси роботи в літературі, де розвинена інфраструктура, – дещо перебільшені

0
105

Письменницька робота виглядає дуже незалежною від пандемій та карантинів. Це не кінозйомки чи театральні вистави, де залучений значний людський ресурс і, що важливо, значні кошти. Але чи робота письменника – це тільки писати? Про те, як влаштована письменницька й літературна індустрія, навіщо авторові подорожувати, для чого існують резиденції і чи потерпають митці від закритих кордонів, розповідає Катерина Бабкіна.

– Здається, зараз усі розмови стартують не з питань про творчі плани і здобутки, а про те, хто як пережив локдаун. Я би уточнила: чи змінюється режим письменницької праці в нових умовах? Чи буде робота письменника – маю на увазі, організація роботи – іншою після пандемії, у новому дивному світі? 

– Суто з прагматичної точки зору – для письменницької роботи саме тепер найкращі умови: сядь, сиди і пиши. Ходити кудись страшно, їхати кудись – не доїдеш толком. Читання не можна, інтерв’ю, виступи і фестивалі онлайн, резиденції теж просять почекати до кращих часів. Але насправді письменницька робота – це не на кнопочки натискати, а переживати дух часу, осмислювати його, ословлювати і проводити інших через ці емоційні та подієві досвіди. З цим нічого не змінилося – люди ще залишилися, дух часу теж на місці. 

Нам всім, звісно, доводиться зараз переорганізовувати життя, у тому числі й роботу. Я не думаю, що для письменницької діяльності відбувається щось критичне. 

– Про нашу літературу і гуманітарні науки часто кажуть: сюжети під ногами валяються, треба лиш підбирати. Дуже мало белетризованих біографій, мало досліджень з історії повсякденності, ба навіть і вибраних творів класиків катма. Чи відчуваєте ви це як фахівчиня, що могла би художньо опрацювати майже будь-яку тему, а також як читачка? 

– Відчуваю і по три рази на місяць кусаю лікті, щоби не схопитися за якийсь сценарій, оповідання чи книжку, що «базуються на реальній історії». Бо історій, біографій, прикладів, що надихають, і людей, вартих цілого роману – багато й серед сучасників, а тим паче серед постатей з минулого. Як читачка, я напевне не доросла до досліджень і ніколи не доросту, але от біографічні романи та/чи художні книжки, що повністю чи частково базуються на реальних подіях, – моя велика любов. Мені їх дійсно бракує. 

– Невеличким анонсом для тієї вузької аудиторії, яка переглядає списки переможців грантових програм Українського культурного фонду, стала стипендія на підготовку книжки «Українка в Нью-Йорку» про режисерку Вірляну Ткач. Очевидно, що така робота передбачала, перш за все, мандрівку за океан. Але ви ж її не облишили до кращих часів, правда ж? 

– Я не з тих, хто облишає гарні ідей, навіть якщо лише до кращих часів. Мандрівка у Нью-Йорк для попереднього дослідження, для того, щоби розпочати роботу над книжкою. У теперішніх умовах не є ані можливою, ані виправданою – там просто не вийде працювати так, як треба, не наражаючи на небезпеку себе та інших, тому це були б викинуті на марне кошти, і то чималі. Проєкт сильно подорожчав через пандемію. Ми можемо тепер літати туди лише прямими рейсами, яких обмаль, а там, вочевидь, більше не скористаєшся громадським транспортом і не поживеш в більш-менш скромних умовах – ну, якщо хочеш жити, адже Нью-Йорк був одним зі світових лідерів захворюваності й смертності від COVID19, тож там і надалі ситуація не зовсім ok.

Тим-то я неймовірно вдячна Українському культурному фонду за те, що проявили таку гнучкість і трансформували бюджетований на подорож і цілком конкретні витрати грант в стипендію – хай меншу сумою, але таку, що не покриває ніяких конкретних видатків типу готель чи подорож, а просто має на меті дати авторці змогу на якийсь час зосередитися на дослідженні тільки, не думаючи про щоденні заробітки. Це дало мені змогу розібратися значно детальніше з тим, що я планую робити далі, що мені для цього треба, а що можна з’ясувати онлайн, і отримати певну кількість інформації, що допомогла суттєво розвинути ідею.  

– Розкажіть про Вірляну Ткач. Вона добре відома в мистецьких колах України і світу, однак книжка – це завжди для трохи іншої аудиторії, ширшої. Щонайменше, для тих, хто читає, а не надто часто ходить в театр й на виставки – це не завжди одні й ті ж люди. Розкрийте трохи карт.

– Ох, я могла би розповісти про американську театральну режисерку, поетку та перекладачку українського походження, але це і без мене оповість будь-який культурний ресурс та Вікі багатьма мовами. Тому я розповім, що Вірляна – це людина,  чия молодість і становлення творчого шляху припали на 70-80-ті роки у Нью-Йорку, а точніше – в Нижньому Іст Сайді. Це часи Фабрики, Патті Сміт, CBGB, мистецьких, театральних, перформативних, літературних експериментів. Ми знаємо фільми, книги, серіали, біографічні та художній, про ТОЙ час, ТОЙ Нью-Йорк і ТОЙ Манхеттен, але сприймаємо це як щось далеке, не своє. І от дивовижним і принадним є той факт, що активною учасницею всього того свята життя та мистецтва в столиці світу була Вірляна Ткач, яка побудувала свою мистецьку кар’єру і багато в чому ідентичність саме на своєму українстві, і через це є значно ближча нам (навіть як персонажка читачам), ніж умовні Моррісон, Воргол чи та ж Патті Сміт. 

Вірляна – прекрасна оповідачка. В перший день нашого особистого знайомства вона розповіла мені неймовірну історію, коли в 6 років пішла до школи й з’ясувала, що виявляється існують люди, які розмовляють вдома… англійською! І при цьому вона була народженою у США. Нью-Джерсі, Нью-Йорк і Манхеттен тих часів радше виглядали їй на те, що англійська – це така собі мова для міжнародного порозуміння на вулиці, тоді як вдома всі, кого вона знала, мали мову СВОЮ – японську, українську, італійську, їдиш… Отакі деталі, отакі історії – як американська дівчинка, що не підозрює, що існують люди, котрі вдома говорять англійською, – це те, на чому будуються багато в чому класні книжки. У Вірляни є безліч таких історій, непересічний життєвий шлях і вміння зберігати, запам’ятовувати й передавати, переповідати ці деталі. 

Зараз, до речі, вона пише багато поезії про своє минуле та життя своєї сім’ї – і в тому числі завдяки стипендії від УКФ я маю змогу зосередитися на перекладі цієї поезії, це багато в чому заміняє мені певний етап дослідження власне життєвого і творчого шляху Вірляни.

– Як це – пробувати себе в різних жанрах? Драматургія, поезія, дитячий і дорослий фікшн, колумністика… Мабуть, це цікавіше, коли перемикаєшся з форми на форму? Чи якби можна було дозволити собі, ви би кілька років працювали над Великим Товстим Романом? Взагалі, автор в сучасному світі може так працювати? Не відволікаючись навіть на соцмережі.

– Знаю лише, що я точно не та авторка, яка вміє не відволікатися. Що ж, саме тому перемикання між діяльностями та жартами – це моє. Але я думаю, всі автори й авторки в сучасному світі різні, їм пасує різний темп, ритм та організація роботи. Я обожнюю писати в соцмережі – не що я їла на вечерю, але короткі колонки, нариси чи мотивуючі шкіци; люблю постити в Instagram вірші; мені дає заряд ресурсу написання місткої, цікавої колонки, яка привертає увагу чи провокує дискусію.

Я теж отримую нереальне задоволення від праці-в-собі над більшою прозою чи сценарієм. І від роботи в сценарних або драматургічних групах (це ще інше!). І ще я обожнюю конструювати курси та викладати, давати фідбек на роботу студентів та студенткок, а також коригувати її з ними разом…

Які ми можемо зробити з цього висновки про письменництво чи письменників й письменниць загалом? Та ніякі. Проте конкретно мені таке перемикання заходить дуже вдало. 

– Ви перебували на різних резиденціях та письменницьких програмах. Чи можете поділитися, наскільки письменницька праця – я зараз не лише про натхнення – відрізняється залежно від країни? Як взагалі митець функціонує, коли змінює країну? Про українку в Нью-Йорку ми ще дізнаємося. А от які виклики постають в подорожах, при зміні обставин? Очевидно, що легше, зручніше працювати в англомовній літературі, де розвинена індустрія й інфраструктура – хоча й конкуренція теж вища. А які плюси роботи українського автора? Вони ж є, правда ж? 

– Я вимушена сказати, що плюси роботи в літературі, де розвинена індустрія й інфраструктура, дещо перебільшені. Скажімо так, з точки нашого недорозвиненого поки ринку і з нашої малої мови, з якої так мало перекладають, все виглядає трошки краще, ніж є насправді. Так, зі стартової позиції на ринку, де є індустрія та інфраструктура, простіше стати зіркою світового масштабу – якщо ти написала щось дійсно вартісне, цікаве чи бодай дуже на часі плюс зірки стали як треба. І настільки ж складніше розпочати письменницький шлях в принципі – значно суворіша конкуренція і значно… як би це сказати… бездушніший підхід до цього всього діла.

Так, видавши врешті одну плюс-мінус успішну книжку, автор чи авторка десь в США, Британії, Скандинавії, навіть у Франції чи десь в Італії має рік-півтора, коли на життя вистачає гонорару чи роялті.

Але є нюанс – шлях до того, щоби на те, що ти пишеш, хтось нормальний взагалі хоча би глянув, щоби хтось дав тобі простір і хоч трошки часу вирости не в шухляду, а з якоюсь аудиторією, як зараз кажуть, на мінімалках, – значно, значно довший. Історія «Я йшла, зустріла видавця, він мені каже – Є чьо? – Я така – Ну є збірка оповідань – і хоба, ось книжка, кілька премій, резиденція, такі-сякі роялті» малоймовірна в США чи Європі. Ми знаємо історії успішних одиниць, які видали свої гучні перші книги, отримавши круті аванси і одразу, жваво перескочивши з умовних заучок в зірки світової літератури, – Саллі Руні, Зеді Сміт… За їх плечима стоїть легіон дівчат і хлопців, які подавали надії, але до сорока залишилися працювати в кол-центрах, барах, офіціантами чи клерками на кіностудіях, або в кращому випадку викладають у коледжах.

І багато з них залишаться там назавжди, бо якщо в нас можливий якийсь середній варіант письменника чи письменниці (драматурга/ині, сценариста/ки), що заробляє поки що не зірковим, але досить якісним письмом на поки що не зіркове, але життя, – то не зірковий драматург, що подає надії, в Німеччині буде працювати, однак паралельно в пекарні, хай навіть уже кілька п’єс йтимуть в театрах – і це не метафора, а реальна історія реальної людини. Такі мої спостереження після навчання і викладання в Iowa University, письменницькій Мецці США, та після років спілкування з живими, реальними авторами та авторками на письменницьких програмах та резиденціях. Щоб пояснити на пальцях – може, це прозвучить трохи по-споживацьки, але я поки не написала свій opus magnum і не стала зіркою світової, чи бодай європейської літератури, але заробляю письменництвом на життя, не вимушена ділити квартиру з друзями/іншою сім’єю «митців, що подають надії» і в мене BMW, на який я знову ж таки заробила письменницькою діяльністю. В США чи Франції так не вигорить.

Спілкувалася ОКСАНА ЩУР

Джерело: «Читомо»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я