ПОЕМА
волосся, хліб і музика, як ліс
приходить ніч і падають дерева,
опука, мста опасиста на тлі
якоїсь не промовленої речі,
а день мовчить, як в мисці молоко,
а в кварті сіль і пригорща мовчання,
чому зима і ця чудесна кров,
чудасія чудесна, сльози часом,
як світ, що спить, як виспане дитя,
як викупана тінь, як хліб на чарці,
з городу плугом все бадилля стяг,
ось ніч, ось тінь, ось губи, ось покара…
і знову ніч, босоніж по стерні,
остюччя, ніч і пів відра, а хліба,
я знаю ніч, вона, вона, а ні,
ось на губах, ось бачите – це тіло:
воно це світ, коли на небі хліб,
коли у Бога вітер – скатертина
чому земля, чому кажіть, коли,
усе, усі, усюди, попід тином?
я серед сліз вишукую – себе,
тебе, те небо, що поза світами ,
чому ця ніч з очей тече тепер,
я – ялівець, я бачу світ губами,
а на губах пасеться ялівець,
у пригорщах півнеба і півсонця,
а сну немає – викошене все:
і кров, і сльози – все таке солодке,
зі зморщок – час, завжди на манівці;
хропить трава, і коні пахнуть степом,
а степ в мішках, у клунках коні ці
зав’язані, хроплять, живі, ледь теплі;
а тиша тишу – тишею лоскоче,
гракú, як сніг, а пелюстки ось де…
мовчи, мовчання;
самотій, самото;
на хмарах воли пасуться;
а літо – сніг, а на деревах – ніч,
а серед поля – мак танцює з вітром,
чому такі шляхи удень сумні?
і сум в очах і повні-повні відра…
на жовнах жом, на жовнах – колоски,
колосся слів, що хиляться від вітру,
а потім степ, а потім тиша, крик,
а потім знов – хрести; хрести й допіру…
я небом гóю хліб; громú і хліб;
ламáли мáмі руки; крúхти хлíба
на підвікóнні; коні, руки, лід;
ще більш вологі очі, шлях зітлілий;
і знову ліс, в очах – похилий ліс;
чому нема в криниці снів поснулих
ні крихти хліба , небо на столі;
я небом гою небо; небо, нý ж бо;
ламали мамі руки; де той ліс,
а може над громами більше неба?
я серед рук поламаних, я скрізь,
мені, мені, мені – найбільше треба,
а потім знову зламані шляхи,
земля, як день, шукає брід, та й годі…
не може ніч, не може бути ніч,
попід вікном і коні, і весілля,
коли сміються люди уві сні,
колиска, чорне листя, породілля…
я більше хліба знаю, ніж води,
і де вода, там зчовгані коліна,
прийди сюди: мене, себе згуби,
я знаю шлях; моє; немає; тіні:
хай будуть тіні – тільки не з води:
уся вода – це шлях лишень до Бога,
зжувати шлях, я знаю все; сюди
немає більше; дай оцю дорогу;
а на папері – так, то – ні, то – ось,
лише не знаю, дайте хоч стеблинку,
чому цей хліб – об небо шлях вколовсь –
росте поламане, я знаю, тіне…
не може сніг на землю надивитися,
а очі йдуть, як сніг перед дощем,
і хилить світ, і хилиться, і віття
важке-важке, як зламане плече…
на аркуш щік – замурзані вітри
коров’яками, слиною кульбабок,
обабіч піль йде слина навпрошки
крізь вимовлене слово, плачте, збавте…
я все ще ніч, я навіть не земля,
я небо відцілую на колінах,
а потім дощ, та потім ще не я,
я те, що вже до скону і постійно…
коротка ніч, а ще коротший шлях
від сну до крихт на підвіконні; хліба
вламайте неба – рук уже нема,
мені лише оцього хліба й треба…
а коло снігу знов земля жує,
а на стеблі нема стебла, немає,
а що коли, а що коли, що вже,
а може сон, ходіть попід хатами,
просіть себе у себе, де, коли
все є, нема, усе ще під пахвою,
а час, портрет, з наїдками столи
стоять, з людей осьделечки нікого…
10.08.22р.
м. Біла Церква, Київська область
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
