Сьогодні ми згадуємо Петра Ілліча Осадчука, відомого поета, політичного і громадського діяча, спілчанського функціонера, чудову людину. Він народився 2 грудня 1938 року на Івано-Франківщині та прожив плідне і цікаве життя, зоставивши по собі кілька десятків книжок, двох синів, онуків, невтішну вдову і добру пам’ять.
Кривавий та ненажерливий 2014 рік забирав сміливих і сонячних, бійців АТО і письменників. Не встигли ми в липні оплакати Анатолія Андрійовича Дімарова, а 8 жовтня зупинилося серце Петра Ілліча. Він був веселим життєлюбом і водночас надзвичайно серйозним чоловіком і поетом. Здається, між життям і літературою в нього не було міцного паркану, як у багатьох тих, хто пише. Він думав, писав і діяв у ладу із самим собою, був органічним, його не розривали протиріччя. Серед поетів це рідко трапляється, оскільки переважна більшість — це вельми розбурхані та вразливі душі. А він був боєць, умів тримати удари, і, працюючи в 1990-х у Парламенті України, умів наносити удари ідеологічним супротивникам своєю політичною сатирою:
Зліва хрюкало, мукало й ухкало,
Справа ахкало, бахкало й охало.
В центрі булькало, шикало й пухкало,
А вгорі кучманіло й полохало*.
Найбільше тоді діставалося невгамовним комунякам, «совкам», які застили новий шлях Україні, мріяли про реванш, не здатні осмислити і прийняти нові політичні реалії:
Обирають, як раніш обирали в партком**,
Глузуючи над фахом і здоровим глуздом, –
У пошані той, хто з довгим язиком
І хто з чавунним партійним гузном.
Пізніше діставалося від сатирика людожерам-олігархам та дрібнішим ненаситним хапунам. Гострим пером вирізьблював поет портрети сучасників, колег по Парламенту, злегка завуалювавши їхні прізвища. Гірко іронізував над черговою політично-економічною кризою в країні:
Я вже говорив не раз
І бадьоро підтверджую віршем:
– Поки що у нас все гаразд,
Але буде ще гірше***.
Ставив перед собою і своїм читачем болюче запитання:
—Що відбувається нині з нами,
Колись гайдамаками і козаками?
-Землею Тараса грузькими шляхами
Українська ідея мандрує з торбами.****
У різні роки, посідаючи солідні керівні спілчанські крісла, будучи членом Президії НСПУ, належачи до Секретаріату Спілки, очолюючи Приймальну комісію чи в якості першого заступника голови НСПУ, Петро Ілліч тримався просто й демократично, ніколи не був бундючним столичним «начальником». Приїздив із Києва до Дніпропетровська на літературні свята й події, у 1999 році привозив диплом літературної премії ім. П. Тичини для поетеси Наталки Нікуліної (на жаль, посмертно). Вручення диплома матері поетеси відбувалося в академічних стінах Національного Гірничого університету, де Петра Осадчука шанували і завжди просили почитати вірші.
У червні 2001 року він легко зголосився бути ведучим мого творчого вечора-презентації політичного роману-есею «Rara avis» («Біла ворона») у київському Будинку письменника. Мав прибути герой мого роману, народний депутат Степан Хмара, знані письменники, митці. Напередодні ми сиділи з паном Петром в його кабінеті на Прорізній, в якомусь міністерському комітеті, де він теж працював по депутатській лінії. Мене добряче трусило, навіть валер’янка не допомагала.
– Не розумію, чого ви так боїтеся? – питає Петро Ілліч.
– Так перша ж презентація у столиці!
– Я чув, що ви вже у Львові незле відстрілялися! Навіть Юрій Шухевич був на Вашій імпрезі! Не треба боятися, щоб ви знали, Київ – це велике село.
– Так у селі всі одне одного знають, а мене тут не знає ніхто!
– А ви медитуйте! Скажіть собі вголос такі слова: «Я знаю, я вам тут усім чужа, та я вас усіх заріжу без ножа», і страх куди й подінеться.
Я засміялася і послухалася поради. Стало справді не так лячно. І вечір, який так майстерно вів Петро Ілліч, пройшов тепло й цікаво. Як важливо мати таких друзів, щоб підтримали у потрібну мить твій дух!
Під час III з’їзду НСПУ, у жовтні 2001 року ми сиділи поруч у залі. Обирали голову НСПУ із трьох кандидатур – А. Погрібного, І. Драча і В. Яворівського. У другий тур вийшли останні двоє. Пристрасті кипіли. Я дивилася на повну залу людей і висловила свою мрію:
– Як мені хочеться знати всіх письменників! З усіма заприязнитися!
– Це неможливо, – філософськи відгукнувся Петро Ілліч.– Та чи й варто з усіма?
Пізніше я прочитаю в «Оббитих пелюстках» Валерія Герасимчука, що друзів в літературі не буває. І тяжко зітхну. А ще пізніше вигукну: «Ні, все ж таки бувають! Хоч і дуже рідко. Це ті, хто годен щиро зрадіти успіху іншого, і я таких, на щастя, зустрічала. Це Анатолій Дімаров, Петро Осадчук, Раїса Талалай, Ігор Павлюк… Хтось іще».
Тоді ж Петро Ілліч підписав мені свою книжку «Незрима стріла часу». В ній мене вразила серед іншого «Притча про правду», яку поет написав в Одесі, у 1965 році, задовго до Володимира Висоцького, який у 1980-і вибухне «Піснею про Правду і Брехню».
4 грудня 2002 року у Київському Будинку Вчителя відзначали 65-ліття Петра Осадчука. Святкову імпрезу імпозантно вів народний депутат, голова НСПУ В. Яворівський. Я прочитала зі сцени мою присвяту ювіляру:
ПЕТРІВ БАТІГ
Хода в Петра Осадчука –
земна, успішна і легка.
В очах Осадчука Петра –
блавати неба і сльоза Дніпра.
Що ювілей? Невпинний і нестримний
стрімкого часу невловимий біг.
На поетичнім полі України
воює з нечистю Петрів батіг.
Коли доба диктує грати блазня
Поетові, пече йому душа.
То ж сміємось і плачем водночасся
від того веселенького вірша.
А увечері вдома у ювіляра та його гостинної дружини пані Алли, на вулиці Гончара, 52 зібралося добірне товариство, до якого були запрошені й ми з паном Степаном Хмарою. Пили чарку за здоров’я ювіляра, читав свої вірші Леонід Талалай. Петро Ілліч попросив мене прочитати з моєї любовної лірики вірша «Панна Літо». Сама б я ніколи не наважилась розкрити рота серед таких метрів літератури. Та Осадчук любив «відкривати» новеньких своїм друзям.
А скількох поетів він підтримав, запрошуючи їх на Перший канал Національного радіо, де вів передачу «Вогонь в одежі слова»! Кілька разів розмовляв зі мною про мої книги та чергове число «Січеслава», до редакційної Ради якого ми його запросили. Радів, коли з’являлася його добірка в «Січеславі», розповідав на радіо про наш літературний часопис всій Україні.
Можемо припустити, що надихався Петро Осадчук від горішніх сил:
Святий Петро був покровителем худоби,
Він словом Божим гурт святий беріг.
Перевелись у пастві скнари і нероби –
Апостол мав напохваті Петрів батіг!*****
Ми спілкувалися в стінах Будинку письменника. Пам’ятаю, я приїхала у жовтні 2004 року, в Помаранчеву революцію, до Києва. Поети, що приїхали з глибинки, були на Хрещатику, купчилися біля головної сцени Майдану. Їхні душі рвалися почитати вірші про Помаранчеву пожежу, яка розгорілася по всій Україні, поділитися з народом емоціями радості, які переповнювали наші серця. Серед них була і я. Питаю в Петра Ілліча:
— Це можливо – виступити з цієї сцени, щоб на всю Україну?
Він відповів із сумом:
-Ви думаєте, це так легко? Ніхто з нас не читав.
-І Ви не читали? Як таке може бути?
-На жаль, поети революції не потрібні.
Так сумно стало. А Осадчук сяйнув сліпучою усмішкою і вдарив по туску черговим експромтом. Своїм Словом, міцною статурою, заразливим сміхом він умів миттєво розсунути хмари, навіяти відчуття впевненості і затишку. І вже наступного дня я знайшла вихід, читала вірші на Лютеранській, прямо перед повстанцями, перед вогнищем, а вони сиділи на бочках і слухали.
На V З’їзді НСПУ він подарував мені книгу віршів «Відкрите море душі» («Лірика різних літ і століть», Київ, 2006). І я відкрила для себе Осадчука-лірика з ніжною душею, багато зрозуміла про іншу іпостась його таланту, в якій сяє «як біла каравела, молодість моя». Ностальгійна нота на тему «це все було», жаль за проминулою юністю в його віршах і сонетах не може не бентежити серце читача. Цього вірша він читав на ювілеї своєї коханої дружини Алли:
Це все було. І вечір, і ріка,
Причаєна у місячнім сіянні,
І, наче пломінь, губи невблаганні,
І на плечі розслаблена рука.
Петро Ілліч подарував мені добрі півтора десятка своїх книг, завжди із жартівливим підписом. Написав кілька листівок, невеличких листів і віршів-присвят, які я з вдячністю і душевною теплотою зберігаю у своєму архіві. Одного з них він написав під час Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята в Криму, у травні 2011 року. І на те була причина: 21 травня у мене був день народження.
Під час першого туру VI З’їзду НСПУ у жовтні 2011р. Петро Ілліч, сидячи на сцені у другому ряду і спостерігаючи за перебігом «фронтових» подій, на коліні сотворив цикл із 35 катренів під назвою «ВІДЛУННЯ VI ПИСЬМЕННИЦЬКОГО З’ЇЗДУ», який демонструє блискуче почуття гумору, глибоке знання автором людської психології та блискучий талант карикатуриста. Цикл підписано: «17-18. жовтня 2011, Пуща Озерна, 5 листопада 2011, Київ».
Після другого туру він дописав ще одного катрена, назвавши його «пост-скриптумом по 2-му туру». Це фактично реквієм, підпертий датою і місцем створення: «28 листопада 2011, Київ». Він зачитав їх мені (певно, і ще комусь, мені про це невідомо), і я була у захваті від його уїдливої дотепності. На тому й розпрощалися. А через кілька днів поет зателефонував до Дніпра і надиктував мені, як редактору «Січеслава», ці катрени по телефону з проханням, якщо не надрукувати, то принаймні зберегти й оприлюднити їх пізніше.
Поет Віктор Корж, коли я йому прочитала катрени, від душі сміявся, вигукуючи «От Петро утнув! І як дотепно! Шкода, що я не був на з’їзді і не потрапив в обойму розкритикованих!»
Ми всі в них, немов у дзеркалі, й це, можливо, останні осадчукізми Петра Ілліча, присвячені Спілці, яку він так любив і за долю якої вболівав. Остання його усмішка. Ми змогли по-справжньому пом’янути Поета, нашого побратима, коли нарешті «ВІДЛУННЯ VI ПИСЬМЕННИЦЬКОГО З’ЇЗДУ» було оприлюднено в «Українській літературній газеті» Михайлом Сидоржевським, за що йому окрема подяка.
Як же сьогодні бракує влучного дотепного слова Петра Осадчука! Без цього «Ювеналового бича» розгулялася вільно всяка політична нечисть. Ми мали і втратили справжнього українського Ювенала. Без його усмішки й голосу стало темніше й холодніше на білім світі… Як журно…
___________________________
*,**,***,****, ***** – Цитати із збірки «Паранормальні явища, або Мала енциклопедія великого лицедійства». -Київ: Дніпро- 1999, с.19,38,55,71.
м. Дніпро. 2.12.2021
