Людмила Тарнашинська. Повертаючись до шістдесятництва…

0
518

З проєкцією на нове покоління «дітей війни»

Чому це «повернення» шістдесятництва важливе для нас, надто у час повномасштабної російсько-української війни 2022–23 рр.? Якщо вийти поза межі неспростовної тези щодо спадкоємності літературних поколінь, без чого не відбувається поступ національної літератури загалом і становлення літературних наступників зокрема, бачимо перед собою широкий соціокультурний і світоглядно-ідеологічний простір, у якому ця тема звучить актуально й по-особливому значуще. Йдеться про проблему, яка становить осердя існування будь-якої нації, а української – особливо. І в час епічних історичних випробувань у контексті епохи постправди, масштабних маніпуляцій та інформаційних фейків звучить із потроєною силою. Тим більше, що йдеться про резонансне покоління «дітей війни» (звісно, Другої світової), адже і Ліна Костенко, й Іван Світличний, і Микола Вінграновський, і Василь Симоненко, і Євген Сверстюк, і Михайлина Коцюбинська, і Іван Драч та інші їхні побратими в дитячому віці пережили жорстоку війну та загартування важким воєнним лихоліттям.

Отже, проблема національної ідентичності та згуртованості українського суспільства залишається актуальною і стократно загострюється з огляду на масовану інтервенцію в український інформаційний простір новітніх проімперських технологій маніпуляційного плану, що впливають на масову, а частково й суспільну свідомість. Тому такими важливими є базові чинники: національні пріоритети та специфіка й філософія національного буття. Саме гуманітарна сфера (особливо такі її складові, як історія, культура, література) здатна зміцнювати й розвивати націєтворчу діяльність в умовах становлення політичних традицій і політичної культури, розвитку практик громадянського суспільства, щоб протистояти новим цивілізаційним викликам сучасності. І феномен українського шістдесятництва у його змістовому наповненні (актуалізація історичної (колективної) пам’яті, деміфологізація колишньої радянської свідомості, антиімперська творчість, обстоювання аксіологічних цінностей, зокрема традиційних, притаманних українській ментальності, громадянська позиція, самозречення заради перебудови суспільства, а ще – пасіонарність і солідаризованість ) – яскрава сторінка історії та переконлива «ілюстрація» становлення світоглядної та консолідуючої культури українського суспільства.

Суспільно-політичні умови початку 60-х років ХХ ст., позначені хрущовською відлигою, помітною десталінізацією суспільства, щасливо поєднавшись із пориванням молодого покоління до самоствердження, естетизації мистецтва, пошуку нових форм художнього самовираження, якраз і явили нам феномен, який ми звемо українським шістдесятництвом. Воно влилося в духовну ауру нації як цілісне літературно-естетичне явище, хоча його можна розглядати у різних ракурсах: як суспільно-політичне  оновлення, позначене новою фазою спротиву української інтелігенції тоталітарній системі, як явище  соціокультурне, явище літературно-естетичне з домінантою легально опосередкованої художньої опозиції системі, як прагнення української нації до самоідентифікації й намагання зреалізуватися у своїй національній самобутності чи як культурологічне явище з формуванням нового типу художньої свідомості. 1960-ті рр., що почалися фактично наприкінці 50-х іменами Дмитра Павличка та Ліни Костенко, витворили тих «канонічних шістдесятників», без творчої орбіти яких годі собі уявити духовний космос українського суспільства. Окремі профілі на тлі покоління шістдесятників (а це такі яскраві особистості ХХ–ХХІ ст., як Іван Світличний, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Валерій Шевчук, Ірина Жиленко, Василь Симоненко, Михайлина Коцюбинська, Василь Стус, Ігор Калинець, Володимир Дрозд, Євген Гуцало та багато інших, а також митці Алла Горська, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Людмила Семикіна та ін.) витворюють цілокупний портрет епохи. Їхня творчість допомагає читачеві відчути особливу атмосферу того часу, з’ясувати місце кожного митця в системі суспільно-політичних та художньо-естетичних координат середини  ХХ ст. Творчо засвоюючи модерну філософську рефлексію Заходу не стільки як лектуру, скільки як «дух часу», шістдесятники наповнювали її сковородинівським змістом, витворюючи на теренах України специфічно український тип філософії як способу нонконформістського буття. Сам факт їхнього опору дав суспільству новий зразок стосунків із державою, актуалізував антиімперську тему, проблему національної та особистісної самоідентифікації, поняття свободи вибору та відповідальності. Шістдесятники також намагалися усталити новий зразок комунікації – і не тільки через поезію/прозу/публіцистику/літературну критику, а й через відкритий діалог: із соратниками, прихильниками, читачами, опонентами, зрештою, з цілим суспільством, навіть із офіційними державними органами (апеляція до останніх, як відомо, закінчилася репресіями). Також вони актуалізували поняття української інтелігенції, надавши йому сенсу консолідуючої духовної сили, здатної змінити суспільство, що сприяло відродженню національної традиції духовного провідництва. «Люди із страху», долаючи проблеми «зляканої свідомості», стали перед екзистенційною проблемою свободи вибору.

Намагаючись вивільнитися з-під тотального суспільно-державного й духовного поневолення, шістдесятники творили в літературі опозиційну модель людина-суспільство: доля окремо взятої «маленької людини», яка усвідомила свою індивідуальну значимість, стала домінантною в поезії й прозі 1960-х. Ця проблема опозиційності почала органічно переростати в наскрізну тему роду й родоводу, що, відповідно, активізувало катарсис історичної пам’яті. Українське шістдесятництво стало камертоном культурного життя українського суспільства другої половини ХХ ст. і точкою відліку багатьох соціокультурних і творчих тенденцій і процесів. Важливість суспільного та соціокультурного резонансу, на яке здобулася літературна творчість українського шістдесятництва (поезія, проза, публіцистика, які зайняли своє місце між догмами соцреалістичної моносистеми і новою естетичною парадигмою), важко переоцінити, тим більше, що з цього покоління «вилонилися» наступні літературні покоління й воно активно резонує в духовному середовищі України початку ХХІ ст. як приклад публічного виклику російському імперіалізму, тож його варто розглядати також у контексті українських національно-визвольних змагань. Фактично українське шістдесятництво ХХ століття у його неспростовному вимірі свободи було предтечею Майданів ХХІ століття. І Помаранчева революція, і Революція Гідності беруть витоки у 1960–1970-х рр., коли гучно заявило про себе це пасіонарне нескорене покоління. Немає сумніву в тому, українські Майдани пройшли передвишкіл солідаризованого спротиву й боротьби за свободу у своїх резонансних предтеч – українських шістдесятників, звісно, на рівні поколіннєвої генетичної і соціокультурної  пам’яті. Солідаризованість, самоорганізованість, взаємодопомога, що вилилися в потужний волонтерський рух, – це також звідти, з 1960-х. Як і самовіддача, самозреченість, готовність покласти на олтар свободи життя в умовах повномасштабної російсько-української війни 2022–23 рр.

…І насамкінець. Розуміючи, який вплив на українське суспільство мало це покоління «дітей війни», можна передбачити потужний літературно-мистецький вибух у національній культурі нинішніх «дітей війни», на очах яких не тільки чиняться звірства руками нашого північного сусіда, а й розпадається зловісна імперія зла, проти якої високохудожнім антиімперським словом і вчинками нескореного духу боролися українські шістдесятники. Власне, це ми й спостерігаємо нині. Така ось сумна спадкоємність воєнних поколінь…

Людмила Тарнашинська – літературознавець, письменниця;доктор філологічних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, керівник Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я