Майстриня й літописиця. 90-річна Катерина Бандра вишиває хрестиком, а у своїх книжках звинувачує сталінсько-комуністичний режим

0
209

Ця жінка народилася й живе у гірському бойківському селі Витвиця, яке розкинулось уздовж річки Лужанки біля підніжжя Ясної Гори й нині є центром територіальної громади. Секретар сільської ради ТГ Тарас Щербан переконаний, що дух патріотизму є у кожній родині. Мовляв, недарма у Станківцях школу названо ім’ям керівника обласного проводу УПА Василя Дорошенка, Кальнянський загальноосвітній ліцей – дисидента й політичного діяча Михайла Дяка, Слободоболехівську гімназію – ім’ям лідера й ідеолога «Українського національного фронту» і політичного в’язня сталінських таборів Дмитра Квецка, а у Витвиці не лише спорудили пам’ятник поету, останньому крайовому провіднику ОУН(р), дисиденту й члену Української Гельсінської групи Зеновію Красівському, а й 1990 року відкрили музейну кімнату його імені…

Катерина БАНДРА – не лише одна з останніх очевидиць звитяги односельців-витвичан у національно-визвольній боротьбі проти російських «визволителів» у часі й після Другої світової війни, а й як краєзнавиця – авторка своєрідного бойківського героїчного літопису минулого й сьогодення – книжок «Майдан» (2015), «Карби болю» (2017), «Скрижалі пам`яті» (2018) та «Тернисті дороги» (2020). Поштовхом взятися за перо у 80 років, як зізнається Катерина Матвіївна, стала героїчна смерть Сергія Нігояна під час Революції Гідності на Майдані.

Разом із Т. Щербаном та директоркою Витвицької бібліотеки Галиною Сметаняк прямуємо у сільський куток «Кривець». На порозі хати нас зустрічає жвава й осяйна жінка, а я, жартуючи, запитую її, чи, бува, не може нам покликати «стареньку багатолітню паню Катерину»? Жінка – по сільському «Касі Матвієва», вловивши суть гумору, вдячно усміхається. А відтак і сама пожартовує, що їй часто серйозно й жартома натякали, що вона – майже як «Бандера», лишень літери «е» у прізвищі бракує, і запрошує нас до розмови.

«Мій батько Матвій був уродженцем сусіднього села Кальни, а мама Марія – витвичанка, – згадує Катерина Бандра свій бойківський родовід. – У сім’ї, крім мене, було ще троє братів. Та 1946 року москалі старшого брата забрали у Кривий Ріг. Він важко працював у шахтах і там життя своє скінчив. Молодший Степан спочатку вчителював у селах Церківна та Слобода Болехівська, а трагічно загинув на будівництві моста під Ленінградом. Тоді кожен випускник школи мусив шукати десь роботу, бо у Витвиці не було нічого – тільки колгосп імені ката Сталіна, в якому працювали за трудодні, тож молодь масово тікала з села. Той колгосп організовували насильно – від хати до хати ходила опергрупа. Якось і до нас прийшли. А мама плекала молодшого брата Степана грудьми, тож відмовилася підписуватися без чоловіка. Тоді один москаль лапнув малого за ногу і кинув на ліжко, а другий вхопив маму за руку і, регочучи, поставив на заяві хрестик – мама була неграмотна. Плакали мама і я…».

Хрестик до хрестика…

Катерина Матвіївна – добра вишивальниця. Обруси, рушники, сорочки, подушки, простирадла… – у хаті вишиваний розмай. Вона дівчинкою змалку рвалася до голки з ниткою.

«Нас у школі вишивати навчали вчителі – був гурток рукоділля, який провадила Віра Марківна Топчій та інші, – розповідає К. Бандра. – А ще були вечорниці, де жінки вишивали, пряли, плели… Хто хотів, тому майстрині показували, як вишивати хрестиком, низинкою, гладдю чи болгарським хрестом… Традиційно у Витвиці вишивали хрестиком. Спершу переважали різнобарвні орнаменти, а вже згодом – червоно-чорні…».

Катерина Матвіївна враз зворохоблюється, притьмом гулькає до іншої кімнати, а звідти вже виходить не просто сільська ґаздиня, а святково вбрана бойкиня – у вишитих ще мамою сторічній сорочці і запасці, шаліновій спідниці, яскравому кептарі… А на шиї – не лише разки коралів, а й традиційні бойківські дукати. Як майстриня вишивки К. Бандра осягнула добру школу своєї бабці Розалії, яку свого часу було виселено на десять років у Сибір, а відтак відбувала термін на поселенні. Разом із чоловіком вони важко працювали на лісоповалі. Поховані в рідній землі.

 Вишивані роботи К. Бандри – рушники, обруси, покривала...

Вишивані роботи К. Бандри – рушники, обруси, покривала…

«У школі нас найперше вчили вишивати подушки, тож очевидно, що моєю першою роботою й була дівоцька подушка, вишита болгарським хрестом, а вже відтак вишивала рушники, обруси, сорочки, серветки тощо, – каже пані Катерина. – До заміжжя вишила собі й майбутньому чоловікові Михайлові все, що потрібно було… Йому – навіть бандерівську сорочку. Чому так називається? Тому що наші вояки-бандерівці носили вишиті сорочки саме з таким символічним орнаментом. Там були «віконечка», що означали волю, а червоне навколо – москалів… Замість синього й жовтого давали зелений і жовтий. Пазухи у таких вишиванках були вузенькі.

Дуже люблю традиційний хрестик. Відбираю яскраві й веселі узори – щось знаходжу у книжках, а щось придумую сама. До речі, таких «бандерівських сорочок» останнім часом вишила аж 14 – усім своїм внукам і правнукам. Ще однією бойківською традицією у Витвиці були вишивані фартухи у формі спідниці на лляному полотні – для дівчат вузенькі, а жінкам – широкі й пишні…».

Родина Катерини й Михайла Бандрів завжди була під підозрою у «визволителів».

Рідний край – бойківська земля

«Касі Матвієва» після закінчення десятирічки п’ять років пропрацювала у сільській бібліотеці. Не було кому, тож покликали у сільську раду й змусили. Та з часом вимушена була роботу залишити – Бог дарував шестеро дітей. Згодом працювала за копійки у колгоспі – 20 років у ланці. За характером жінка вже замолоду була твердою і непоступливою у відстоюванні справедливості.

«Я бойкиня, і мої батьки та діди були бойками, – намагається вирізнити особливості своєї генної автентики К. Бандра. – Почала усвідомлювати себе бойкинею, коли прочитала чимало книжок. Знаю точно, що бойки страшенно працьовиті люди. Вони виробляли належно навіть наші підгірські неродючі землі, корчували ліс і клали хати. Трудилися люди навіть уночі – жито, овес чи ячмінь жали толокою за чергою у всіх ґаздів, бо вдень не встигали. Господарі мусіли пригощати працівників: жінка – мискою пирогів, а чоловік – пляшкою вина. А ще бойки – веселі й життєрадісні. Після жнив обов’язково робили свята обжинків та веселилися. Співали завжди – і коли йшли у поле, і коли втомлені верталися. Бойківщина щонайперше для мене – то рідний край. Де б я не була, та мені завжди найкраще у рідній хаті й рідному селі…».

Стіл як престіл

До гостин, зокрема приготування святкових чи храмових страв, у бойківських родинах завжди ставилися й ставляться дуже відповідально, щоб не осквернити поживу, образно кажучи, як до святого престолу, а ґаздині навіть у найскрутніші роки дивували гостей своїми кулінарними дивовижами.

«Здавна у нас на застілля обов`язково були сир та яйця, голубці з пшона, рису чи перловки, гобка, фасоля… Те, що люди мали в хаті, – каже пані Катерина. – І саме топтаний сир був першою стравою на храмовому чи святковому столі. Худобу доїли тричі на день. Коли молоко скисало, то окремо збирали сметану, з якої робили відтак масло, а решту відігрівали на кухні. Відігріте молоко перекладали у друшляк, щоб стекла жентиця. Далі клали під камінь і тримали, поки сир не стане сухим, інколи й три години. Потім перекладали його у велику миску, додавали солі й перцю та добре руками перемішували. Сир натоптували у дерев’яну, суху діжку, попередньо пропарену для гарного запаху з травами василька чи чебрецю. Найчастіше заливали смальцем чи топленим маслом. Зберігався такий топтаний сир роками. Щоб подати на стіл, його просто лупили і вживали як закуску. Споживали сир разом з розмнєцканою бульбою або використовували для пирогів…».

Слово, народжене Революцією Гідності

К. Бандра присвятила письменству майже десяток останніх років – поштовхом стала Революція Гідності та її герої. У своїх книжках авторка описала долі жителів Витвиці, які боролися за волю України, та їхню героїчну смерть у рідному селі. Хотіла, щоб про них знали та пам’ятали сучасники, а кожне місце, окроплене їхньою кров’ю, щоб було належно означене. Жінка свідчить, що москалі не просто вбивали наших людей, а знущалися, мордували й тішилися їхніми муками, живцем обливали патріотів нафтою з гасових ламп і підпалювали чи прив’язували за ноги до хвостів коней, яких пускали вскач, перетворюючи тіла на кроваве місиво, жінкам розпанахували животи…

Є, наприклад, пам’ятні знак і хрест на місці загибелі патріотів Кравця Миколи («Смерека») зі Станківців, Дмитра Штурмака «Підкова» з Церківни. Письменниця їм присвятила свій вірш і розповіла про героїчну смерть борців за волю України. А також описала, як на горі Перелуч москалі спалили витвичан: Пегач Дарину та її доньок – 16-річну Софію і 15-річну Магду в їхній домівці і повстанця Юрка Маланина («Джміль») з Козаківки. А Павло Данилів зі Слободи Болехівської там поставив пам’ятний знак… Відтак їх перепоховали біля сільської церкви.

Вишита сорочка Зеновія Красівського у музейній кімнаті його імені села Витвиці.

Вишита сорочка Зеновія Красівського у музейній кімнаті його імені села Витвиці

Йдеться у книжках пані Катерини і про загибель повстанців, які через зраду односельця підірвали себе під мостом біля хати, яка була явочною оселею для наших вояків. Патріотка й громадська активістка дуже хоче, щоб і на тому місці в сільському кутку «Чорний Потік» поставили пам’ятний знак. А також є розповідь про Оксану Зеленяк, над якою знущалися у сільському кутку «Путня»… Переконана Катерина Матвіївна, що і їй треба встановити хрест пам’яті. Згадує і про велику патріотичну родину Витвицьких… У творах К. Бандри – велика віра у незламність українського духу.

Незламну бойкиню і християнку великої віри за її громадську активність відзначено грамотами, подяками і навіть медаллю до 100-річчя ЗУНР… Жінка щиро вірить у Бога і щонеділі у свої поважні роки долає пішки в обидва боки – до церкви і з церкви – майже вісім кілометрів сільської дороги. Каже, що не втомлюється. Бойкиня ж…

Ігор ЛАЗОРИШИН

galychyna.if.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я