19 СЕРПНЯ 1991 РОКУ. ДЕНЬ, З ЯКОГО ПОЧАЛАСЬ НОВА ЕПОХА. День, який розколов час навпіл. День, який означив початок кінця найкривавішої імперії в історії людства…
Я тоді був депутатом Житомирської обласної і міської Рад і працював головним редактором газети Житомирської міської Ради «Вільне слово». На відміну від «партгоспноменклатурної» обласної, у Житомирській міській Раді переважали демократичні сили. Головою міської Ради ми обрали, всупереч спротиву «компартійних» бонз і їхніх холуїв, народного депутата України першого скликання, члена опозиційної Народної ради у Верховній Раді першого скликання Віталія Мельничука. Президія і голови всіх постійних депутатських комісій були також від демократичних сил. Зокрема, я очолював постійну депутатську комісію з питань гласності і прав людини.
Безперечно, лідером тодішніх бурхливих подій у Житомирі був народний депутат України першого скликання Яків Зайко, який нині – в світлій шерензі «Небесної сотні»…
Житомирська міська Рада більшістю голосів засудила московський путч. З моєї ініціативи 20 – 21 серпня ми випустили три спецвипуски газети «Вільне слово», які ми вдвох з Григорієм Цимбалюком, тодішнім працівником редакції, а нині відомим письменником, учасником російсько-української війни, розклеювали по місту. У номері газети від 24 серпня всі ці спецвипуски були надруковані. Нижче розміщую фото з матеріалів цієї газети. (На жаль, не в кращому стані).
Також нижче – розділи з мого майбутнього роману про наш неспокійний час, зокрема, про події 19 – 21 серпня 1991 року.
…ТОЙ ПОГІДНИЙ І СУМИРНИЙ РАНОК НА БЛАЖЕННОГО СПАСА, як згодом з’ясувалося, насправді брутально й нещадно переламав час навпіл, і з нього, власне, почалася новітня епоха, започаткувався новий переділ світу і новий, власне, порядок у світі, зловісним – і провісним – знаком якого за десять років стануть палаючі вежі-близнюки, і за яким право сили знову, як це вже неодноразово траплялося в історії, постане над законом і над силою права; тоді ми про це, звісно, аж ніяк не здогадувалися, бо думалось зовсім про інше, про смиренне, адже на помежів’ї літа з осінню завжди трохи сумно; так ніби швидкоплинне барвисте свято скінчилося, і навперейми, невблаганно насувається час клопітких буднів, – нехай підсолоджених маленькими радощами, куцими втіхами і втішаннями, хлипкими перемогами, проте неодмінно обтяжених перманентним неспокоєм і щоденними турботами про малоприємне, що накочується, хвиля за хвилею, не даючи спокою ні вдень, ні особливо вночі; отож нам, убогим і засліпленим, здавалося, що ось ця сіра заяложена химера, а чи сяюча прірва – це і є сенс тлінного буття, і так триватиме вічність, і не існує інших сценаріїв, окрім написаних ареопагом недосяжних безсмертних, котрі все знають і вирішують з висоти своїх захмарних олімпів; ніхто з нас досі не тямить, що ж насправді сталося тоді і чому так трапилося; зрештою, хіба міг хтось бодай уявити, що химерна ідилія обірветься – несподівано, раптово – одного погожого ранку, звичайного ранку в середині серпня, останнього місяця літа, коли передосіння прохолода ночі буде танути під сонячними променями, а спекотний полудень ще нагадає про скороминуще літо, і так може тривати ще тиждень, може, два, але все ж непомітно кожен ранок ставатиме прохолоднішим, а спека дня щодень стухатиме, поступаючись осінній прозорості і підкоряючись невідворотному завершенню чергового акту провидіння; так от, казали, що на печерських пагорбах того ранку стояла тиша: дивна і насторожена, як тонко вібруюча, натягнута на високих небесах струна; десь знизу, від Дніпра, від Лаври, чувся віддалений тривожний передзвін, що спазматичними ковтками злітав у прозорому тягучому просторі і покірно лягав на обвислі і розімлілі від втомленого літа узвишшя, вкриті висохлою і поруділою під нещадним серпневим сонцем травою; здавалося, ніби звичний ранковий гамір напівсонної провінційної столиці набув особливого акустичного відтворення, розклавшись, на тлі віддалено-мерехтливого звучання церковних дзвонів, на тони і октави фантасмагоричного концерту з гуркотінням автомобільних двигунів і виттям клаксонів, шурхотінням шин об асфальт і вищанням гальм, а ще приглушеною поліфонією людських голосів, сміху, вигуків, лункого перестуку підборів, дитячого плачу, звуків музики, що подекуди долітали з прочинених вікон, – усього, з чого складається повсякденний звуковий супровід вуличного життя мешканців будь-якого великого міста; певно що міський гамір того ранку майже нічим особливо не відрізнявся від вчорашнього, чи позавчорашнього, хіба що на вулицях, незважаючи на початок тижня і близьке завершення літнього сезону відпусток, виднілося менше перехожих; можливо, вони були надто заклопотані чи стурбовані; дещо незвичним, певно, видавалося пожвавлення біля газетних кіосків; городяни, здається, частіше запитували ранкові газети, хоча в понеділок з усіх газет в кіосках однієї шостої частини світу можна було придбати лише одну свіжу – найголовнішу, найправдивішу, яка виходила щодня і яку в обов’язковому порядку мусіли читати всі свідомі і класово стійкі громадяни, нібито посвячені в таємницю престолу сатани, в якому лежали червоні мощі сакральної мумії – тієї, якої не прийняла земля і котра засохлою робітничо-селянською святинею лежала в скляному куленепроникному саркофазі в мілкому підземеллі триметрової глибини на центральному манежі столиці імперії; хтось потім розказував про групи військових патрулів, що наче з’явилися в центральній частині міста ще вдосвіта, відлякуючи ранніх перехожих; щоправда, інші заперечували ці чутки, при цьому казали про озброєні групи насуплених міліціянтів, котрі чатували поблизу будинку парламенту; втім, хоча й навряд чи щось особливо змінилося в місті того звичайного серпневого ранку, проте урядовий квартал дивував настороженою і відлякуючою німотою, і тут стояла незрозуміла тиша як передчуття того, що станеться – відсторонений шум великого міста долітав оддаліки знизу приглушено, притлумлено, так ніби якийсь звуковий бар’єр, якась невидима перетинка відслонювала сірі й похмурі адміністративні споруди від гамору нижніх залюднених вулиць і провулків; ми могли лише здогадуватися, що коїлося того ранку за товстими мурами у високих кабінетах мовчазного і безлюдного урядового кварталу, але вже перед обідом у супроводі кількох автомобілів охорони у двір головної будівлі провінції заїхала чорна довготелеса «Чайка» з лискучими боками, а трохи згодом – ще кілька «Волг» такого ж традиційного чорного кольору; на цей час уже все місто насторожено притихло в очікуванні, бо щогодинні випуски теленовин сповіщали про щось неймовірне: бліді і перелякані ведучі схвильованими голосами, заїкаючись, лепетали про неможливість міченого за станом здоров’я керувати імперією, і про надзвичайний стан, необхідний для наведення порядку і подолання кризи, хаосу і анархії; вони верзли про вимоги трудящих вжити найрішучіших заходів з метою недопущення сповзання в прірву; здавалося, ніби на наших очах розгортається театральна вистава, такий собі театр сюрреалістичного (соціалістичного) абсурду, і нам пропонувалося стати чи то глядачами, а чи й учасниками цього незрозумілого і гротескного вертепу…
…була пауза, що тривала якихось кілька тривожних і нестерпно довгих годин, поки пройшло невидиме людським очам, але незримо відчутне німотне заціпеніння в господарів високих кабінетів на печерських пагорбах; так ніби хтось недосяжний і всевидящий на горніх небесах щосили натягнув тятиву лука, чекаючи на миттєвість, визначену поза цим світом – грішним світом лукавих і мізерних двоногих створінь, котрі, перш ніж перейти в тлін і прах, силкуються, слабкі й нікчемні, зрівнятися з богами, вибудовують розкішні хатинки-палаци, складають, гріючись у хлипких променях облудного блаженства, лискучі папірці у потаємні сундуки і скрині, приміряють на себе, зухвало ставши на плечі згорблених ближніх, все нові й вищі крісла й табуретки; проте настає час, і потаємна драбина, що веде в підземні сховища багатств, несподівано ламається під вагою їхнього тіла, і вони захлинаються мерзенним металом, що стає впоперек здушеного горла, заслоняючи білий світ, і відходять, убогі духом, спроквола й непомітно, як сніг навесні, як скошена трава, як вранішній туман; відходять покірно в небуття; і що важать похоронні вінки яскравих барв на дорогих гробах і громіздка церемоніальна пишнота їхніх випровадин по той берег каламутного Стіксу, коли пам’ять про них – як потовчені черепки, як вицвіле, зблякле під сонцем і сперізане дощами осіннє поле? бо що є насправді бляшане золото-срібло світу цього, набуте в трудах світлих чи оборудках темних? – марнота; і що є химерна влада земна в очах Господніх, на долонях Господніх? – марнота і ловлення вітру; ось чоловік, здавалося б, всесильний і всемогутній, вельможного слова якого дослухаються і прямого погляду якого бояться як вогню, і царства якого лежать на півсвіту, аж ось приходить мить, і стає він, дотепер всевладний і поважний, перед очима Його, і стає безпомічним і голим-босим як немовля, самотнім як перст, як лист одинокий беззахисний в люту пору, в час випробувань; тоді кольори світу втрачають принаду, і погожий серпневий полудень, непорушно застигши, враз постає в іншому, чорному і потойбічному світлі, так ніби враз зсунулась узвичаєна дійсність, і за стіною туману, холодного й густого як важкий і набряклий цивілізаційний смог, зримо проступають фантасмагоричні обриси іншої реальності; це таки насправді відбувалося з нами? і що ми відчували тоді – в момент несподіваного переходу через оповитий сизим і кошлатим клоччям туману міст над рікою часу, берегів якої не було видно? що ми полишали, втомлені перманентною демонстрацією обов’язкової радості, на тому закіптюженому, покритому пилом безнадії глухому березі, де так голосно співали облесливі і обпатрані солов’ї, а чорні похмурі тіні стояли назирці, заглядаючи з-за лівого плеча і нашіптуючи солодке плетиво моторошних ілюзій? на відстані неспокійного часу снуються видива гротескні і облудні, долинають бравурні відзвуки мажорних маршів і легковажних заяложених пісеньок, відгомін гортанних криків з поля бою, на якому ми були ритуальними жертвами, покликаними слухняно лягти на дно силосної ями задля великої мети; по той бік мосту ми залишили реальність абсурду: сіру концтабірну дійсність, освячену іконостасами членів і кандидатів у члени на безкінечних парадах, пофарбованими в червоний моторошний колір трибунами для депутатів трудящих, довжелезними столами-президіями з неодмінними серпами-молотами і зловісними знаками люцифера, всесильну поліцію думок, фальшиві п’ятирічки, облудні соціалістичні змагання, ідейних ідіотів і стервозних мерзотників, німих і сліпих рабів, прикутих до колгоспних галер, безкінечну брехню про рівність, братерство і щастя, пантеон героїв-зарізяк, братські могильники для безіменних жертв терору і війни, дострокові виконання і перевиконання плану, грізні паради із зловісно вишкіреними до небес диявольськими ракетами, ритуальні, двічі на рік, демонстрації вірнопідданства на центральних площах усіх міст і містечок, зловісно-монструальну родіну-мать над Дніпром з загрозливо здійнятим мечем, і – понад усім цим, на всі боки, до найглухіших околиць імперії, всюди, куди сягали отруйно-жовті сатанинські промені з головної вежі гігантського концтабору – масовий, гіпнотично-летаргійний, всезагальний, нестримний, колективний, суцільний, повальний сказ; ми не здогадувалися, що саме того погідного серпневого ранку, коли дзвони в церквах блаженно благовістили мир і спасіння для душі, і коли ми, не оглядаючись, поспішно залишали той берег, і тривожне мовчання небес слугувало нам за супровід, а втомлене сонце світило нам у згорблені спини і заціпенілі потилиці, – саме тоді, того меланхолійного ранку, починався великий і тяжкий, завдовжки в століття, перехід у тривожну невідомість; слабкий чоловік, адже знаджується на лукаве мерехтіння солодкої примари, на невловиму тінь від диму, на стежку звивисту, що веде на глухі манівці, дарма що стежка протоптана-перетоптана, і тінь безслідно розтане, коли прийде час, визначений зарання, бо диявол завжди спокушає свободою…
…насправді ж, як згодом з’ясувалося, все почалося ще напередодні, в неділю, коли, після таємної наради змовників у передмісті імперської столиці, в усі напрямки були негайно розіслані засекречені циркуляри з оповіщенням про зміну влади в державі; вже тоді ходили чутки, начебто мічений намагався, домовившись із змовниками зі свого найближчого оточення, вберегтися від цілком прогнозованих сценаріїв саморуйнації імперії, необачно закладених його псевдодемократичними фантазіями; проте miracle потішного заколоту, котрий, можливо, спершу задумувався міченим як шанс вийти сухим із води, за час його тимчасової відсутності (коли він розслаблено, з насолодою легковажного плебея плескався в теплих чорноморських хвилях, забувши про численні уроки історії на подібні теми) виріс до небезпечних масштабів, швидко перетворившись на реальний план грандіозного двірцевого перевороту, який мав би кардинально змінити становище в країні, з тим щоб на зміну ліберальствуючим політрукам прийшли харизматичні і суворі червоні генерали і безщадні до ворогів режиму чекісти – ідеологічно стерильні спадкоємці кривавого тирана, котрі обіцяли негайно всіх ощасливити, заморозивши ціни і замовивши чверть мільйона наручників для тих, хто не захоче бути ощасливленим; підступний почет переграв свого ослабленого і кволого володаря, впродовж двох-трьох днів встановивши контроль над армією і поліцією думок і замкнувши титулованого в’язня, публічно оголошеного важко хворим і немічним, на його розкішній кримській дачі, відрізаній від зовнішнього світу морем, густим сосновим лісом вперемішку з ялівцевими чагарниками, і оточеній кількома ярусами вже фактично непідвладної йому охорони у складі батальйону червонопогонників і групи вишколених гебістів – без можливості зв’язку із соратниками (а чи були вони тоді в нього?) і без будь-яких шансів вплинути на перебіг подій; мічений потім розказував, нібито про події тих кількох днів він, бідолашний, довідувався зі старого приймача, випадково знайденого ним на горищі палацу, проте це могло бути ще однією красивою казочкою від цього неперевершеного пасталакала; зрештою, він і сам згодом обмовився, що всієї правди про ті дні ніхто і ніколи не дізнається; можливо, це слугувало ще одним підтвердженням існування якихось змов і провадження таємних перемовин за його участі напередодні перевороту, і таким чином мічений фактично зізнався у власній безпорадності і в тому, що на якомусь етапі змови ситуація вийшла з-під його контролю? втім, можливо, з ним від початку цієї каламутної історії грали в темну, однак у гурту заколотників не вистачило сміливості довести задумане до кінця; принаймні, лебедине озеро могло виявитися красивою увертюрою до справжнього, а не опереткового військового перевороту, проте в дійсності знаменитий балет чайковського став знаком безсилля, символом провалу заколоту; пізніше хтось із журналістів писав, буцімто пропозиція самозречення, цинічно і нахабно озвучена під плескіт чорноморських хвиль одним із наближених міченого на таємній зустрічі надвечір у неділю, викликала з його боку шалену лють, котра змінилася безсилою істерикою і панікою; по суті, тоді він, певно, зрозумів, що партія програна, однак зізнатися в цьому – ні вчорашнім покірним васалам, котрі несподівано заговорили з ним мовою ультиматумів, ні самому собі – не мав сили; можливо, мічений, спроваджуючи непроханих гостей за поріг, здогадувався, хто ж насправді, за кілька місяців, вийде переможцем з цього бездарно зрежисованого театрального фарсу, і що його несподівані візаві, як і він сам, невдовзі будуть безжально зметені невблаганними вітрами історії на маргінеси як шлак, як відпрацьований побічний матеріал, і на авансцену вийдуть інші, новітні герої суверенної демократії? можливо, таки здогадувався, проте події розгорталися поза його волею, і вплинути на них він уже не міг; між тим, ближче до вечора того неспокійного і виснажливого серпневого понеділка, впродовж якого ми очікували арештів (зрештою, як потім з’ясувалося, арешти таки готувалися, і красива легенда про двісті п’ятдесят тисяч наручників, можливо, насправді і не була такою вже хворою журналістською фантазією), невидимий маховик, оте потаємне гігантське колесо історії, непомітне очам простих смертних, почало гальмувати – вочевидь, не одразу, але все ж, звиклі до нещадної класової нетерпимості режиму, котрим арешти і репресії використовувались як спосіб вирішенням будь-якої проблеми державної ваги, ми спершу насторожились, чекаючи найгіршого, проте час ішов, година спливала за годиною, а арешти не починалися, біля головної будівлі поліції думок неподалік собору було пустельно як ніколи, а урядовий квартал відлякував німотною пусткою, так ніби його господарі полохливо позачинялися в своїх високих кабінетах в очікуванні розв’язки драматичного дійства; зрештою, так, певно, і було, хоча досі достеменно не відомо, що ж насправді відбувалося впродовж того дня за товстими стінами будинку під куполом з серпами і молотами на фасаді, про що говорив під час зустрічі за щільно зачиненими дверима блідий як смерть головний намісник провінції з делегацією високопоставлених візитерів на чолі зі схожим на розжирілого старого кнура генералом, до чого готувався? тоді казали, що його влаштував би будь-який сценарій за умови збереження особистої влади, а тому він, як молодий, але вже тертий лис, хитромудро вичікував попутного вітру, одним вухом слухаючи в своєму кабінеті вмовляння насуплених відвідувачів щодо необхідності наведення жорсткого порядку і негайного здійснення арештів, а іншим уважно пеленгуючи кожну, бодай найменшу вісточку з білокам’яної столиці імперії…
…а вже ближче до вечора того неспокійного виснажливого дня, в час, коли подовшали тіні і червоний диск утомленого серпневого сонця опустився за принишклі будинки західних околиць, містом, ніби змії, поповзли чутки про війська, що нібито рухаються з кількох боків до столиці; пізніше, вже після того як все скінчилося, хтось із високих військових чинів у якійсь газеті підтвердив ці балачки, однак, за його словами, бронетанкова дивізія, постоявши в очікуванні наказу і так і не отримавши його, начебто повернулася в казарми; при цьому хтось, здається, сам бачив довжелезну колону наїжачених танків у соснових лісах за Дарницею, інші розказували про чотири військових гелікоптери, котрі пізно ввечері сідали на аеродромі в Борисполі; казали, нібито десантники з гелікоптерів, що прилетіли з-під Ростова, уночі штурмуватимуть будинок парламенту і братимуть під арешт опозиційних депутатів, які там забарикадувалися; подейкували, начебто арешти вже почалися, при цьому пошепки і багатозначно натякали на тридцять сьомий рік, бо занесена з-за бугра зараза гнилої демократії і патлаті педерасти погублять велику державу, відтак треба садити і не зволікаючи розстрілювати всіх, хто багато базікає, підриваючи основи; ще хтось на власні очі бачив, як голова парламенту (чи то пак головний намісник провінції; це шизофренічне роздвоєння, ця сліпа короткозора невизначеність, це тухле зерно, кинуте в затруєний червоним сказом ґрунт, згодом стало призвідцею тяжких драматичних наслідків, відтак стигми родової травми державності дедалі більше гноїлися і гидко смерділи, аж поки, за чверть століття, бурхливо прорвали застояною кров’ю) разом з куратором таємної поліції думок і кількома офіцерами поспішно сідали в Борисполі у військовий літак, що тут же хутко злетів у східному напрямку; при цьому інші пліткували про секретну нараду в кабінеті голови парламенту; хтось потім розказував, що вся обслуга цього донедавна середньої руки партійного бонзи, котрий за чудернацьким збігом обставин несподівано опинився в кріслі першої особи провінції, давно була завербована метрополією і невідступно стежила за кожним його кроком, і єдиним захистом, на який він міг покладатися, був його іменний пістолет, котрий чи то лежав у шухляді письмового стола, а чи він носив його у внутрішній кишені піджака; втім, чи міг бути вільним у своїх вчинках намісник провінції, вискочень партійної монополії, і чи була аж така потреба відстежувати кожен крок того, хто сам радий прислужувати високим хазяям віддано і слухняно? зрештою, як згодом з’ясувалося, нарада таки відбулась, проте насправді так і залишилось таємницею, про що саме за щільно зачиненими дверима говорив господар кабінету з насупленими візитерами (їх привів суворий генерал-сталініст із кухонним прізвищем і з ідейно-вольовим обличчям, на якому врочисто читалася перманентна і нещадна класова ненависть, перемішана з так і не реалізованою химерою неминучої пролетарської а чи військової диктатури); принаймні, ніколи пізніше той, на кого несподівано звалився тягар відповідальності за прийняття рішень, про це детально не розповідав, обмежуючись обтічними фразами про свої мудрі державницькі намагання зберегти спокій трудящих і порядок у республіці; втім, у пізніших спогадах окремі учасники тієї розмови сходились на тому, що господар кабінету, зіславшись на якісь формальні причини, як от конституція і закони, не пристав на пропозицію генерала і кількох військовиків оголосити надзвичайний стан і негайно почати арешти; казали, що він довго і плутано розказував їм про необхідність діяти зважено і розсудливо; генерал не криючись зневажливо плював у підлогу і скреготів зубами, але не наважився відкрито йому заперечувати – насправді ніхто не знав, якою буде розв’язка скандального гостросюжетного спектаклю, і за що завтра стинатимуть голови; між тим, увечері того дня основна пропагандистська телевізійна програма імперії транслювала розмову з намісником; певно, він мав би привселюдно демонструвати свою підтримку заколотникам і закликати до визнання їхньої влади; проте цей хитрий лис за кільканадцять хвилин розмови з журналісткою так і не сказав нічого виразного, а натхненно плів якісь нісенітниці і небилиці про трудовий ритм і стабільний трудовий і політичний пульс життя, котрий, мовляв, б’ється у відповідності з ситуацією, яка склалася, а ще, скорчивши розумну гримасу, теревенив про необхідність осмислення того, що відбулося; слухаючи ці заплутані словеса з телевізійних екранів, ми не знали, як їх сприймати – чи як капітулянтство перед заколотниками і визнання їхньої влади як законної, а чи навпаки – як демонстрацію такого собі ризикованого вольтер’янства в очікуванні появи озброєних солдатів, котрі будь-якої миті могли вдертися до кабінету і поставити його обличчям до стіни; зокрема, намісник придумав сакраментальну в своєму філософському фаталізмі, чи, можливо, в буддистській обтічності фразу: мовляв, те, що відбулося, воно мало відбутися; чи це добре, на його думку, а чи погано – ми з його слів тоді не зрозуміли, здогадуючись проте, що цей кабінетний лис зачаївся й вичікує, в якому напрямку зрештою подує вітер перемін, щоб вчасно напнути вітрила, а не опинитися на узбіччі в дурнях; казали, що того дня він пив коньяк замість води і часто витирав спітнілу потилицю й бліді щоки зім’ятим носовиком, – певно, змокрілою спиною і добре розвиненою чуйкою тертого-перетертого чиновника здогадуючись, що, ось, нині, саме цього дня і, можливо, наступного, вирішується питання кардинального характеру: питання влади; в імперії це питання дуже часто означало вибір між свободою і в’язницею, а ще – між життям і смертю…
…так, помилка цілком могла коштувати життя чи принаймні ретельно будованої впродовж кількох десятиліть кар’єри, коли йому доводилось, дбаючи про ідеологічну стерильність, пізнавати непросту науку віртуозного повзання сухим між крапельок, тим часом як хльосткі колючі дощі вперемішку з немилосердними градами і жорстокими буревіями нещадно шмагали зігнуту закляклу спину і змокрілий від щоденного обережного плазування між високими кабінетами загривок; саме в ті години, коли буденний серпневий вечір опускався на принишклі дніпровські схили, і група насуплених мовчазних чоловіків, а з-поміж них кілька військових з великими жовтими зірками на погонах, похапцем покидали його кабінет, у метрополії вирішувалося сакраментальне питання існування однієї шостої частини світу, а зокрема і його шкурного майбутнього як одного з відданих її слуг; хисткий престол, а з ним і вся гігантська монолітна конструкція, зведена, здавалося б, навічно, несподівано і підступно захиталася, – так ніби довкілля пішло шкереберть у якомусь несамовитому оскаженілому танці руйнування основ світобудови, і монотонно-невиразне, каламутне, проте звичне, усталене буття почало несподівано розпливатися під ногами, перетворюючи нібито донедавна ще твердий ґрунт у розквашену калапецю; справді, туманні, кволі контури майбутніх метаморфоз ми сприймали як провісники якогось невиразного, але чомусь неодмінно щасливого майбутнього – не діждавшись обіцяного раю земного від парторгів-чекістів – ідейно гартованих муштрою, проте вже з опасистими черевцями і з масними, ласими до звабливих і солодких перспектив очицями, ми відтак, за патерналістською звичкою, одразу повірили в нову редакцію раю від випущених із тюрем і таврованих як екстремісти і горлорізи політв’язнів з сторожкими очима, а ще від невдах, викинутих режимом на задвірки, декларативних крикунів і задерикуватих гнилозубих вихватнів у стоптаних капцях, котрі під пронизливо-пильними поглядами виморених службою за покликанням стукачів, що ховалися в натовпі, хутко спиналися, стаючи навшпиньки, на запльовані трибуни; нашвидкуруч заліпивши їх синьо-жовтими полотнищами, вони прикривали ними червоне облізле шмаття і закликали до чергових пришесть; контури нових часів віднедавна проступали як свіжа кров крізь бинти, матеріалізуючись то в довжелезних чергах за хлібом-м’ясом-ковбасою-горілкою-туалетним папером, то в появі якихось незнаних досі кооперацій з вправними вчорашніми інженерами і меткими як молоді в’юни комсомольцями, в якихось незрозумілих затаєних бродіннях у заводських цехах і в головах дотепер смирного і покірного пролетаріату; нам здавалося, що скасування цензури і поява в книгарнях книжок, зі сторінок яких ми, голодні до свіжих знань, прочитали страшну драматичну правду про червоних сатаністів, неодмінно призведе до негайного поліпшення життя, і голодні стануть ситими, а ситі – добрими й щедрими; втім, звична картина поступової і неухильної деградації й нестримного сповзання похилою площиною донизу в комплекті з давно обіцяним благоденствієм враз поступилась перед новим і незвіданим прийдешнім, котре одного серпневого дня несподівано увірвалося в наше життя разом із страшними у своїй незворушності танками на околицях отетерілої столиці і химерним лебединим озером по телевізору; чи відчував він у тому зіщуленому стухаючому надвечір’ї, напередодні майбутніх катаклізмів, своєю враз закаменілою спиною глуху, аж лунку самотність у цьому порожнистому й незатишному кабінеті – після того як понурі візаві покинули його і за ними зачинилися двері? чи стримував зрадливе тремтіння під колінами, коли, обезсилений паралізуючим страхом, приречено сідав на холодний унітаз, щоб бодай так полегшити гнітючий стан невідомості перед неминучим прийдешнім днем, який неодмінно наступить завтра вранці, готуючи нові випробування, бо ж доведеться-таки приймати рішення – інакше за нього це зроблять інші! чи рятувало його півпляшки коньяку без закуски перед візитом настирливої журналістки з метрополії? зрадливій обслузі він не вірив і знав, що продадуть не задумуючись, при першій же нагоді, як тільки посковзнеться, ще й тихцем підштовхнуть ззаду, і говорити треба так, щоб почули й побачили там, нагорі, у білокам’яній, де сльозам традиційно не вірять і безжально стинають голови не вагаючись; говорити, закручуючи словеса так, аби твердошиї патриції не сумнівалися в тому, що він – слухняний пес, їхня надійна опора і государеве око, проте щоб і не спалити мостів у тутешньому затхлому болоті довічної і проклятої невизначеності, якої він боявся і де давно навчився таїтися і не довіряти нікому, бо довкола аж кишить солодкавими підлабузниками і слизькими холуями, а час непевний і лукавий, і оступитися – втратити нажите десятиліттями покори і демонстрації плебейської відданості тут, де земля перманентно вагітна одвічним неспокоєм і просякнута якоюсь незбагненною сумішшю волячого терпіння і відчайдушного, бунтівного вільнодумства, і де могили й кургани багатозначно і загрозливо мовчать, а зігнуті посполиті уникають погляду і вкрадьки шепочуться за спиною, і де розтерзані шляхи, покриті сірою порохнявою часів, ховають засліплену і непрощенну пам’ять про кров четвертованих, розтертих в табірну пилюку, виморених у пекельних жорнах, киплячу пам’ять про непокору і помсту…
…події тих трьох днів у серпні нині згадуються як окремі фрагменти вражень, можливо, як такий собі вже значно подаленілий у часі дивний мікс, фантасмагоричне інтермецо, строкатий калейдоскоп, що в ньому реальні події перемішалися з надуманими, витвореними зрадливою пам’яттю або ж химерною спотвореною уявою, – зрештою, як і все, недосяжне в часі і покрите пізнішими нашаруваннями різноманітних подій, спогадів, тривог, куцих радощів і якихось малозначних подробиць – так, що нині вже й важко розрізнити, що тоді відбувалося насправді, а що нам привиділось у мерехтливому мареві нескінченних днів і ночей, у бурхливій веремії дивовижних і драматичних оказій, які сталися потім – з нами, довкола нас, з країною; впродовж якогось часу, – можливо, протягом кількох років перед тим як усе почалося, буквально за два – три роки, багатьох з-поміж нас переслідувало бентежне відчуття, що заштрихована в невиразно-сірі барви епоха, в якій ми жили, загрозливо тріщить і починає нестримно розламуватися надвоє як велетенська крихка брила; втім, нам усе ж здавалося, що повільне і марнотне перетікання часу без якихось змін і потрясінь триватиме довго й марудно, а нам на задвірках уготовані місця для статистів, безсловесних глядачів цього малоцікавого й нудного спектаклю, де підстаркуваті актори на зачовганій, зі слідами засохлої крові, бетонній сцені, обладнаній під примарні олімпи, шамраючи вставними щелепами і бавлячись казковими ядерними чемоданчиками, безталанно і приречено грали ролі захмарних небожителів; ніхто з нас, пригнічених сірою і шкарубкою попоною невиразного дійства, вочевидь, не міг передбачити, що драматична розв’язка наступить так разюче несподівано і швидко, і немічних, знетямлених, тяжко страждаючих старечим безсиллям акторів з тремтячими руками дуже скоро на сцені замінять якісь темні заїкуваті зайди-пронири – випадкові опереткові персонажі з каламутним минулим, невиразні особи без біографії і рефлекторні меткі підгавкувачі, котрі, спершу затинаючись і нещадно фальшивлячи, але при цьому щодалі щільніше вживаючись в ролі, продовжать цей містечковий спектакль з дешевим бездарним лібретто; драматичне провисання над сліпучо сяючою прірвою тривало три дні, щоб завершитися несподіваним похороном ніким не оплакуваного велетенського червоного монструального чудовиська, котре віддало кінці не приходячи у свідомість, і на хижо розпанаханому розломі, неочікувано, ще коли згиджений усіма труп не схолонув, явити в будинку під куполом народжене чудовиськом перед смертю поспіхом як викидень слабосиле породілля – на тонюсіньких ніжках, з викривленим дефектним хребтом і сплющеною від кармічного безпам’ятства головою; ми тоді й не здогадувалися, що новонародженому, зважаючи на тяжку родову травму, доведеться пройти драматичні, криваві випробування довжелезним, завдовжки сто років, колом самотності, – перш ніж ноги його зміцніють, руки і груди наллються силою, а в голові проясниться; тоді ж, коли ми щойно вийшли із зловісних концтабірних воріт назустріч жахкій невідомості, серпнева ніч з п’ятниці на суботу була нібито звичайною, як і попередні, і погожий сонячний ранок не обіцяв кардинальних метаморфоз; вулиці нашої столиці жили своїм повсякденним гамірним життям, хоча при цьому в урядовому кварталі стояла незвична, якась аж трепетна і лунка тиша, – так ніби господарі високих кабінетів уже знали, що мусить статися, а відтак чекали свого часу; ніде ми не бачили танків чи озброєних патрулів, над містом не літали військові гелікоптери, ніхто не стріляв і не арештовував небезпечних інакомислячих чи бунтарів; щоправда, і традиційні бунтарі, здається, в ті дні поховалися, за винятком гурту якихось кволих мітингувальників на майдані, котрі зібралися, аж по обіді третього дня, коли все наближалося до очікуваної розв’язки; втім, кілька сотень смирних замріяних громадян, що зійшлися докупи в кутку майдану для того, аби помахати руками, аж ніяк не справляли враження непокірних бунтарів, бо галасували, як завше, ритуально і завчено; ще казали про окремі збориська неспокійних громадян у кількох великих містах на захід від столиці з категоричними вимогами захистити демократію в імперії, подейкували про божевільного молодика-журналіста в якомусь там провінційному місті, котрий, нібито начитавшись Хемінгуея і Маркеса, самотужки, бідолаха, вирішив боротися за правду, розклеюючи на стовпах листівки з закликами негайно чинити опір хунті; зрештою, романтики з числа інтелігенції, а з-поміж нас таких тоді було чимало, попри свою безпечну наївність і короткозорість, все ж, здається, відчували фатальну неминучість змін, і вже коли в суботу вранці в будинку під куполом зійшлися депутати, довкола, ніби за командою, почало збиратися шумне і галасливе багатолюдне юрмище з синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами, що ними розмахували над натовпом активісти з числа дозволених режимом демократичних партій; був день суботній, п’ятий день після Спаса, і ми, зібравшись біля будинку під куполом, чекали чуда…
Джерело: facebook.com/oksent
Прокоментуєте?
