ЖИТТЄПИС ПОЕТА
Спочатку поет жив в життєпросторі світла
як найяскравішому прояві світу,
там суцільними світильниками
завішані квадрати стелі
в презентаційних залах
сяйвами заливали
його й побратимів
і по перу посестрів,
і самі вони ставали світлом поетичним,
а з паперових їхніх рукописів знову проростали сади заквітчані,
але в реальному світі
було забагато безпросвіття,
із літературними лісорубами,
та деревокнижними згубами,
і через це в часу сувій він згорнув свої аркуші
з зоряними віршами,
перевівши поезію в сутінки,
заховав за лаштунки,
у світі який для поета зробився прірвою,
чорною дірою,
в яку падав так довго що зрештою став
обживатися
в тому летінні письмовим столом
і ліжком,
бо на планетах
у своїх творах
ще не розжився
на життя,
тож мусів пристосовуватись в часопросторах падінь,
виживати в їх найпримітивніших формах подій
зведених
до війн,
і в цьому провалебутті – не все
ділилось на біле і чорне, й не всі,
бо стріляв у нього не лиш чужий
але й свій,
один з засідки заздрості,
другий з захаращень бездарності,
і іншого не залишилося окрім як писати вірші
для себе – для душі,
так як приховані ріки течуть підземні,
як вищелюдські вирують виміри богів наднебесні,
серед спроб і помилок винайдення життя
та виведення різновсесвіття,
і вийшло у словесних душематеріях відбутись поету,
щоби перетворитись з них на змістоформи нового всесвіту,
із коріння речень з напів ідей
як ніщо
що самоусвідомлює себе
і цим переходить в щось,
а далі хай з його поетики
виникають закони нової фізики,
і вербальними космосами – поетичноцентричність
концентрується,
чуєте: не обтинайте молоді верліброві віти,
не рубайте римовані віршосади,
не стріляйте
в поетів,
бо поезія чи не єдине
що залишиться від цієї днини,
і вона надможливо
перейде
у форму ідеалу
всепрекрасної всеможливості…
***
Прийде пора золота,
повір мені брате мій невідомий,
надії пригрій сестро моя незнайома,
і може буде та пора в синій джинс одіта,
зі світломузикою
дискотечною,
з парадом юних осіб планет принадних,
із якими познайомимося за вечір
в клубі нічному,
де за кілька годинопригод,
як у космосі близькому
нам відчиненому,
буде більше у подій лиць
ніж за сходинки еволюцій…
Наша свобода набуде свій всерозквітлий стиль,
що заповнить книжкові стелажі,
відобразиться в кінометражі,
з презентаціями в столицях,
із вільно гуляючими у віршах римами,
та мистецтвом яке виходить за рами,
так тепер під музику гітар (як колись бандур)
виникають контр і некст культури,
і від власних почерків і комбінацій доторків до клавіатур
з’являються нові літератури:
із прототипами цивілізації поетичноцентричної,
з ескізами неба вербально-космічного…
Як від А переходимо до Б, відправмо мрії великі
в майбутнє далеке,
для цього душі людські підійдуть як носії споконвічні,
бо вони кораблі різнобічні,
що переходять в наступні форми життя,
і нових всесвітів сенсів зірок лиття
та планетозмістів всеможливих
безмежних,
в гармоніях – з Божими
і розгалуженими…
Лиш не дивись збайдужіло, та
відсторонено, на світ, сестро, так,
через те що у весни твоєї розтоптані квіти
і пожовклі листки на вітах,
адже на зміну їй війною обпаленій
і опалій,
проростуть в тобі весни наступні
та новоцвітні…
А, тобі брате, що думками пристрілятися довелось
до передвідчуття як в домовині у лютому зимно,
бо від болю в очах затемнилось,
не спіши своє тіло віддати у дерев’яний човен що йде під землю,
зупини –
вписувати себе до сумної книжки,
краще долонею рану на животі затисни
щоби не повивалювалися кишки,
іще добрі операційні ножі тебе розріжуть
і голки дбайливі зшиють,
і буде серцю битися любо,
бо прийде на землю наша та –
пора золота,
у джинсі аватаром кольору синього як небо…
***
У берлозі добре ведмедю,
бо все одно лапою зиму не розвеснити,
як на вулиці, людині, ожеледу
кроками не розтопити,
так і поезії – розписами не виправити
зараз, з затверділого, – нічого,
але й темрява, й та
злітає
крилами птаха чорного,
хоча може доречніше
було б прийти у світ в іншому вираженні –
вигляді,
виді,
вирости деревом
і писати вірші не з зовні паперу із древа
а з серцевини
з буття середини,
чи іншопланетянином білосвітим
матерії форму та зміст мов полотно вибілювати,
відбілюючи чорноту,
а не мучитись на Землі поету
із нелінійними логіками
що як каліки,
та не кровоточити
від паралелей злоперетин,
хоча, напевно, в цьому і є свободи розливів
смислів
розумна суть –
щоб посеред життєвої повноти каламуті,
поетичними виверженнями розмаїть слів,
сяйвами різнобарвних сенсів,
їх відрівноваженими гармоніями,
та очищеними від недосконалостей згорьованих всещастями,
у філософствуваннях наметати –
де ідеальні всесвіти…
