«Це специфіка кордонів — тут усе і завжди зводиться до безглуздих формальностей і абсурдних заборон», — Наталка Сняданко, спеціально для DW.
— Який у тебе горизонт планування? — запитав у мене колись давно знайомий, який працює з довгостроковими закордонними проєктами у технічній сфері.
— Два-три роки, — відповіла я.
— Ого! Заздрю, — сказав він. — Я мрію мати хоча б кілька місяців.
Ще кілька років тому, коли відбувалася ця розмова, той чи інший горизонт планування визначався не так особистими пріоритетами, як специфікою того чи іншого проєкту. Мало не щотижня я отримувала електронні листи із запитаннями на кшталт: «Які у Вас плани на вересень наступного року?» І якщо планів не було, погоджувалася на пропозицію взяти участь у фестивалі, конференції чи якомусь іншому проєкті. Зазвичай довгострокове планування краще вдавалося, якщо проєкти були інтернаціональними, ініційованими з-за кордону і фінансованими за бюджетні гроші. Але і видавничі проєкти в Україні короткотерміновими бути теж не можуть — скажімо, угода на переклад книги підписується щонайменше на кілька місяців. Щоправда, потім чекати на вихід такої книги доводиться кілька років і зовсім не тому, що над нею весь цей час хтось старанно працює. Але то вже інша байка.
Час рухається назад
Довгострокове планування у теперішньому світі доби пандемії давно перетворилося на спогад із далекого минулого. Особливо, якщо це стосується пересування у просторі, адже передбачити, якими будуть правила гри навіть через кілька тижнів, не кажучи вже про місяці чи роки, ніхто не може.
У травні 2020 року моє австрійське видавництво планувало вихід моєї книги у німецькому перекладі. Як це і робилося у колишньому світі довгострокового планування, приблизно за рік до того почалися розмови про промоцію цієї книги, і у травні 2019-го я подалася на стипендію у Відні, щоб полегшити роботу над промоцією. У вересні 2019 року стипендію я отримала і запланувала поїздку на осінь 2020-го. У січні 2020 року все було повністю готове до поїздки — заброньовані квитки, винайняте помешкання, знайдена школа для доньки, яка мала їхати зі мною. Майбутнє виглядало райдужно і перспективно.
У березні 2020-го світ, у якому можливе було довгострокове планування, раптово припинив існувати. Тож приблизно відтоді я практично щотижня міняла плани — переброньовувала помешкання, переносила старт навчання в австрійській школі дитини, узгоджувала це з українською школою, отримувала повідомлення про скасування рейсів, нові обмеження щодо пересування, активно листувалася з австрійським консульством в Україні, українським у Відні, оформляла і переоформляла нотаріальні доручення, заповнювала формуляри про в’їзд, зобов’язання до карантину, позбавлення зобов’язання до карантину, право на отримання візи, право на перетин кордону без візи і ще багато всього іншого, яке моя пам’ять стерла, мабуть, із терапевтичною метою. Востаннє так складно мені давалася поїздка хіба що у далеких 1990-х, коли ще не існувало не те що безвізу, а навіть Шенгену, і на отримання візи доводилося чекати місяцями, регулярно відвідуючи консульство відповідної країни (часто це означало два нічних переїзди потягом до Києва) і без жодних гарантій, що візу таки дадуть, а потім із цією візою пропустять через кордон. Досвіду схожих травм мені не бракує.
Після цього життя поволі ставало легшим, поїздок було дедалі більше, а їхня логістика вимагала все менше зусиль. Спершу з’явився Шенген, і тортури візоотримання звелися до разу на кілька років, а потім настав безвіз — період надто безтурботний, щоб тривати довго. За цей короткий період європейські прикордонники, здавалося, уже звикли до того, що крім звичайної категорії тих, хто їздить через кордони — заробітчан, контрабандистів, студентів і тих східноєвропейців, які вже отримали дозвіл на постійне проживання за кордоном, є ще чудернацька категорія митців, які постійно їздять кудись у своїх дивних справах — щось пишуть, читають лекції, проводять презентації, живуть по кілька місяців у різних місцях, шукаючи нових вражень для творчості. Ставлення прикордонників до таких мандрівників було обережним, але шанобливим — як до людей не цілком повносправних, але загалом нешкідливих.
Робота без грошей? Не розумію
За рік, який минув від початку пандемії, такі пересування припинилися практично зовсім, як припинилися й інші пересування, і прикордонники встигли забути про існування чудернацької, але загалом нешкідливої категорії митців, яким чомусь постійно кудись треба їздити з не до кінця зрозумілою метою.
А тим часом кілька разів перенесена поїздка на стипендію до Відня остаточно була запланована на березень 2021 року. Кілька разів перенесена книга таки вийшла. Складний логістичний ребус того, через які країни їхати можна, а через які — не варто, завершився придбанням квитків на переліт Львів-Стамбул-Відень. Не менш складні з’ясування стосовно візи завершилися розлогим листом із консульства, у якому пояснювалося наступне:
а) Віза мені не потрібна, оскільки діє безвіз і термін моєї поїздки не перевищує 3 місяці.
в) Дія безвізу зараз обмежена, тому для гарантії перетину кордону краще мати візу.
с) Оскільки їду я з професійною метою, то мені могли б дати робочу візу.
d) Оскільки я їду не для заробляння грошей, а лише на стипендію як Artist-in-Residence робочу візу мені дати не можуть.
Залишалося тільки сподіватися, що прикордонникам логіка консульства здасться зрозумілішою, ніж мені, що я і зробила.
У львівському аеропорту метою моєї поїздки не зацікавилися — перевірили тести, паспорти, дозвіл на вивезення дитини і побажали щасливої дороги. При цьому зразково дотримувалися всіх карантинних норм безпеки — вхід у приміщення аеропорту дозволений лише пасажирам з актуальними квитками навіть при тому, що рейс, яким ми летіли, був єдиним, який у той момент обслуговувався. Усі у масках, вхід до літака — групами, щоб уникнути скупчення. Після того, як усі розсілися, усім охочим дозволили пересісти на вільні місця, щоб сидіти на більшій відстані.
Після кількох годин у переповненому аеропорту Стамбула, де бажання дотримуватися соціальної дистанції могло залишатися лише мрією, перед самим вильотом нам зробили попередню перевірку документів. Побачивши наші з донькою українські паспорти, спитали, чи є у мене дозвіл на постійне проживання в Австрії. Коли я відповіла, що ні, співробітниця авіакомпанії подивилася на мене здивовано і спитала про мету візиту. Я подала їй запрошення на стипендію Artist-in-Residence. Вона кілька хвилин напружено вчитувалася, потім звела на мене очі і спитала:
— Hospital? Are you traveling to the hospital?
— Ні, — кажу. — Я письменниця, працюю над книгою.
— Ок, — здалася співробітниця. — Давайте вашу книгу, я сфотографую і надішлю керівництву. Нехай вирішують.
Я подала їй замість книги листа від австрійського консульства про візу. Через кілька хвилин вона радісно махнула мені рукою і сказала:
— Great! You are OK.
В госпіталь не відправлять, — втішилася я, і ми сіли в літак. Цього разу з дотриманням санітарних норм було вже гірше. На вільні місця ніхто не пересідав, стюардеси не звертали уваги на пасажирів без масок, перед приземленням до Відня всім роздали маски FFP2, які є обов’язковими в Австрії. Ми були у масках FFP3, тож вирішили не понижувати рівень захисту.
В аеропорту Відня документи у нас перевіряли двічі. Перший прикордонник зосередився на формальностях, пов’язаних із пандемією — тести, заповнені спеціальні форми тощо. А другий спитав мету візиту.
— Artist-in-Residence, — пояснила я і дала йому запрошення.
— А чому у Вас немає візи? — спитав він.
— Ось лист від консульства, там пояснено, — відповіла я.
— Тут написано, що Ви їдете з професійною метою, — сказав він. — У Вас має бути робоча віза.
— Я теж так думала, — відповіла я. — Але двічі перепитала консульство, і мені відповіли, що не потрібна. Зрештою, там усе написано.
— Я не розумію, як це, — ще раз перечитав листа від консульства прикордонник. — Тут написано, що Ви будете працювати, але без візи.
Потім ми ще годину стояли біля віконечка, поки він дзвонив у різні інстанції, намагаючись з’ясувати, що ж із нами робити. Час від часу до нього у кабінку заходили його співробітники і питали, що трапилося, він коротко пояснював їм ситуацію місцевим діалектом. Вони стурбовано кивали головами і повторювали одну і ту ж фразу:
— Робота без грошей? Не розумію.
Цю фразу вони говорили одне одному, на всі мої намагання щось пояснити, лише відмахувалися і кивали головами, повторюючи:
— Чекайте, чекайте, ми з’ясовуємо.
Франце, ця фрау — письменниця
Нарешті після численних співробітників зайшла у кабінку і співробітниця, вона теж уважно прочитала запрошення, потім листа, стурбовано похитала головою, і сказала, цього разу звертаючись до мене:
— Розумієте, тут дивна ситуація — Ви збираєтеся щодня ходити на роботу без робочої візи…
— Та не збираюся я ходити на роботу, — не витримала я. — Я — письменниця, я буду тут писати роман, мені за це не платитимуть зарплату, а лише дають житло і трохи добових.
— Франце, — радісно крикнула співробітниця до свого колеги. — Так тут же все ясно. Ця фрау — письменниця.
— Письменниця? — не повірив своєму щастю Франц, якому я давно вже набридла, а зміна у нього давно закінчилася. — Чого ж Ви зразу не сказали? Ви можете приїхати без візи, звичайно, це все міняє.
І він радісно проштампував наші з донькою паспорти, бурмочучи собі під ніс:
— Понаписували тут: «робота». Яка ж це робота? Вона ж просто письменниця.
— Вам не потрібно показувати тести на COVID, декларації? — спитала я.
— Та ну Вас із вашими тестами, — втомлено зітхнув він, віддав мені паспорт і зняв свою маску. — А от масочка у Вас хороша, надійна. Нам таких не видають.
Коли все ще тільки починалося, кордони закрили тимчасово з благородною метою запобігти поширенню інфекції. Але така вже вона є — специфіка кордонів, тут усе і завжди зводиться до безглуздих формальностей і абсурдних заборон. Перетинати кордони — епідеміологічно небезпечно, тому слід подбати про те, щоб зовсім заборонити це або ж максимально ускладнити. Але якщо вже не вдасться не дозволити перетин кордону, то можна і посидіти дві години польоту поряд із чоловіком без маски, який постійно кашляє — це необхідність, яку можна перетерпіти.
Прокоментуєте?
