Ось уже майже 30 років я зберігаю вдома список класичних творів літератури, який у квітні 1995 року накидав від руки на моє прохання нобелівський лауреат, письменник Габріель Гарсія Маркес.
Історію про те, як я цей список отримав, мені тисячу разів доводилося розповідати близьким і друзям. Вона дуже наочно демонструє як повне невігластво з мого боку, так і дивовижні харизму, щедрість і смирення зі сторони укладача списку єдиного колумбійського письменника, відзначеного Нобелівської премії з літератури.
Почалася ця історія з питання, закінчилася отриманням вищезгаданого списку, але окремої згадки гідна запропонована мені порція відмінного, дивовижно смачного морозива.
Морозиво
«По очах бачу, ти б із задоволенням скуштував іще одну кульку цього морозива, тільки в житті нізащо в цьому не зізнаєшся, чортів «качако»!» — лагідно й водночас бешкетно посміхнувся мені Маркес.
Тут він мав рацію. І справа була далеко не лише у смаку. Саме це морозиво — щойно повідомив мені сам Маркес — щороку надсилав йому як подарунок на день народження особисто Фідель Кастро. Прямо з кухні знаменитого кафе Coppelia в Гавані, яке так ніжно любив колумбійський письменник, у якого я — ще добре не усвідомивши цей факт і не дуже вірячи в те, що відбувається, раптово опинився в гостях.
Першу кульку з морозилки, урочисто відкритої з нагоди мого візиту, запропонували мені за кілька хвилин до того. Я швидко підрахував: день народження у Маркеса був 6 березня, а сьогодні — вже 8 квітня; і отже, велика біла коробка з морозивом лежить там уже понад місяць.
Я все ще не міг повірити своєму журналістському успіху. Адже я був у гостях у одного зі своїх літературних кумирів, який разом зі своєю дружиною Мерседес особисто пригощав мене обідом на кухні своєї квартири в Картахені.
Як прекрасний оповідач Маркес устиг поділитися зі мною не лише найкращим (з його погляду) морозивом у світі, а й деякими мальовничими подробицями своєї дружби з Фіделем.
Такий вигляд має той самий список
Зрозуміло, на той момент мені теж здавалося, що це найкраще морозиво у світі. Пломбір, пам’ятаю, був ванільним і дивовижно вершковим, так що мені страшенно хотілося разом проковтнути всі запропоновані кульки до єдиної.
Але я був вихований як справжній «качако» — так тих, хто народився у столичній Боготі, кличуть мешканці карибського узбережжя Колумбії. А качако з ранніх років учать не надто виявляти свої почуття, а також думати перед тим, як відкрити рот, і тримати себе в руках — у цьому випадку повністю задовольнившись однією кулькою морозива. Втім, я все одно не витримав.
Я до цього дня згадую той обід як один із найкращих у своєму житті. До того ж дивно, що запрошення на нього я отримав через своє категоричне неприйняття класичної літератури — у будь-якому її прояві.
Питання
Почалася ця історія за кілька тижнів до цього. Я тоді працював у журналі Semana під керівництвом Маурісіо Варгаса Лінареса — мого першого наставника в професії. Він і попросив мене виступити на першому семінарі Фонду Габо, створеного Маркесом кілька місяців тому для навчання іспаномовних журналістів.
Сам я на той момент бачив Маркеса раз, коли він заходив до нас на урочисту вечерю, які періодично влаштовував у редакції власник журналу.
Ми не обмінялися з ним жодним словом, але я встиг зрозуміти, що легендарний автор дуже ввічливий із молодими репортерами, які тільки починають осягати професію журналіста.
Місце нобелівському лауреату виділили у самому центрі — за головним столом, серед міністрів, естрадних зірок та інших знаменитостей. Однак Маркес миттєво знайшов очима наш найвіддаленіший від центру столик (для наймолодших і не найзаслуженіших членів редколегії) — і на превеликий подив вимовив: «Дякую, я краще ось там сяду, з репортерами».
Кар’єру журналіста Ернандо Альварес починав у рідній Колумбії, у журналі Semana
Семінар був присвячений будням журналіста, а як тренера запросили зірку мексиканської журналістики Альму Гільєрмопрієто, яка писала для журналу New Yorker.
Мені лише нещодавно виповнилося 23, і я чесно намагався опанувати всі секрети журналістської майстерності, дивлячись на досвідченіших колег, які випускали разом зі мною впливовий тижневик.
По-англійськи я тоді не говорив, так що гадки не мав навіть про існування журналу New Yorker, не кажучи вже про те, хто така Гільєрмопрієто.
А ще я ніколи не чув про «Щоденник чумного року» — роман Даніеля Дефо, який нас попросили прочитати перед поїздкою до Картахени. Фактично це добірка розповідей про епідемію чуми, яка спустошила Лондон та його околиці у 1664–1666 роках. І, як я дізнався трохи пізніше, Маркес вважав «Щоденник» одним із найкращих репортажів за всю історію жанру.
Протягом тижня Альма Гільєрмопрієто розповідала мені, що для того, щоби бути добрим професіоналом, зовсім не обов’язково висловлюватися претензійно; що кожен факт перед публікацією необхідно ретельно перевіряти, а найважливіші теми найкраще висвітлювати, розповідаючи конкретні історії конкретних людей.
Вона, приміром, так зробила, по черзі опублікувавши в журналі New Yorker, англійською мовою, 13 листів із Латинської Америки, пізніше зібрані під однією обкладинкою в книзі «Репортаж біля підніжжя вулкана», яку тоді лише встигли перекласти іспанською.
Маркес чудово розумів, що в молодих журналістів, відібраних для участі в семінарі, він викликає щире захоплення, що межує з обожненням. Проте постарався звести до мінімуму як емоційне напруження, так і офіційно-протокольний формат зустрічі.
З нами він спілкувався так легко і відверто, наче знав нас усе життя. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що з боку, з погляду непосвяченого спостерігача, з усіх нас він мав найбільш схвильований вигляд.
Учасники першого семінару з журналістики, організованого Фондом Габо у 1995 році. Ернандо Альварес сидить навпочіпки ліворуч у передньому ряду
Завершення семінару Маркес запросив нас відзначити п’ятничною вечерею в La Vitrola — ресторані, де в той час вечорами збиралися такі художники, як Алехандро Обрегон або Енріке Грау, а також інші знамениті представники картахенської богеми, влаштовуючи один з одним легендарні дебати.
Більшу частину вечора я провів у роздумах про те, коли буде найкраще чесно зізнатися Маркесу, що класична література здається мені невимовно нудною: хоч би як старанно я намагався зануритися в текст класичного твору, він незмінно викликав у мене лише позіхання.
Знаменитому письменнику мені хотілося поставити єдине питання, яке не давало мені спокою: невже, щоб покращити свої журналістські навички, мені й справді необхідно перечитати цілу гору класичної літератури?
Але як, чорт забирай, зізнатися йому в такій інтелектуальній легковажності?
Поки я намагався подолати збентеження і невпевненість, прислухаючись до стукоту виделок і ножів об тарілки, перемішаному з оглушливою музикою, Маркес підвівся із-за столу, щоби попрощатися перед відходом.
«Маестро, тут ще ось що…» — поспішно почав я, теж підвівшись зі свого місця і намагаючись протиснутись до нього ближче.
Письменник підняв брови, ніби підбадьорюючи мене далі.
«Я хотів поставити вам питання про класичну літературу: що мені потрібно зробити, щоб навчитися її читати?»
«А ти надовго тут, у Картахені?» — раптом спитав він.
«Я думав затриматися і провести тут вихідні», — відповів я.
«Чудово. Набери мене завтра вдень?»
«Але ж у мене немає вашого номера…»
«65-01-43», — продиктував він.
У цей момент я мало не припустився однієї з безлічі дурних помилок, які нерідко робив по молодості: я вирішив спробувати запам’ятати номер, не записуючи його.
«Що з тобою, ти ж репортер, — усміхнувся він, простягаючи мені ручку. — Запиши, а то потім із пам’яті вилетить — шкодуватимеш усе життя».
Список
Заснути тієї ночі мені, здається, так і не вдалося. Приблизно кожні 20 хвилин я підскакував із ліжка, щоб перевірити, чи не зарано для дзвінка і коли вже буде не рано. Нарешті, коли годинник пробив дев’яту ранку, я наважився набрати заповітний номер.
«Мерсе, у нас сьогодні є плани на обід?» — Запитав письменник у дружини, відірвавшись від телефону.
«Добре, — пролунало в трубці після невеликої паузи. — Тоді я скажу Альваресу, щоби приходив близько обіду».
Подякувавши Маркесу за запрошення і поклавши слухавку, я одразу в жаху набрав номер свого редактора.
«Як мені бути? У чому йти? Що взяти із собою?»
«Не будь ідіотом: з усього, що ти можеш вдягнути чи принести з собою, навряд чи хоч щось здатне справити на нього враження, — мудро відповів він. — Не думай про це, приходь і будь собою, нікого не зображуй — просто насолоджуйся обідом».
У гості я вирішив іти у звичайних джинсах та футболці. Згораючи від нетерпіння і ледь дочекавшись полудня, я вирушив на зустріч.
На перше подали банановий суп, на друге — смажену рибу з рисом у кокосовому соусі. Прикінчивши десерт, я нарешті набрався мужності, щоби перейти до справи.
«Маестро, маю зізнатися, читання класики навіює на мене нестерпну нудьгу. Це так нудно, що мені так і не вдалося подолати жодного класичного твору цілком, від початку до кінця».
На мій подив, Маркес розповів, що в юності теж ставився до класики із зневагою, поки одного разу вчитель не пригрозив йому, що той ніколи не стане великим письменником, поки не пізнає класичні твори античності.
Читати античних авторів він, за його словами, починав через силу — але незабаром щиро закохався в їхні твори. Особливо його вразила трилогія Софокла — захоплива історія царя Едіпа, який багато років мріє відшукати вбивцю свого батька, але врешті-решт приходить до трагічного висновку: вбивця — він сам.
Уже майже 30 років список висить у рамці на видному місці в будинку Ернандо — куди б він ні переїжджав
Порада письменника була простою: спробуй не звертати уваги на важку форму — стародавню мову, яка вганяє в нудьгу і присипляє. Зосередься натомість на змісті — тих казкових історіях, які розповідає автор.
«А якби вас попросили скласти список найголовніших, основних класичних творів, які б книги ви туди включили?» — одразу поцікавився я.
«А давай складемо такий список», — з ентузіазмом відгукнувся він, одразу відкрив перший блокнот, що трапився під руку, і почав писати.
Нижче я наводжу його в первозданному вигляді — так само, як майже 30 років тому його від руки накидав Маркес, тільки у перекладі:
1. Біблія
2. Казки 1001 ночі
— 2a. Платон і Арістотель
3. «Одіссея»
— 3a. Уславлені філософи. Діоген Лаертський
4. Софокл: Едіп
5. «Життя дванадцяти цезарів» (Светоній)
6. Плутарх
7. «Божественна комедія» (Пекло)
8. Горацій (лірика)
9. Пісня про Сіда (епічна балада)
10. «Амадіс Гальський»
11. «Дон Кіхот»
12. Золоте століття іспанської поезії
13. «Гаргантюа і Пантагрюель»
14. «Втрачений рай» Мільтона
15. «Історія Індій»
16. —
Ось і весь список. Я досі шкодую, що зробив тоді велику помилку і не став хоча б коротко конспектувати те, що він мені розповідав про кожен згаданий твір.
Зокрема, я геть забув, звідки в списку взялися пункти 2a та 3a і чому вони були так позначені. Чи мала бути якась логіка? Не пам’ятаю я й того, чому під номером 16 залишився прочерк.
Я розумію, що цей список, який я вирішив опублікувати з нагоди десятої річниці смерті письменника (Маркес помер 17 квітня 2014 року — Ред.), був би набагато кориснішим, якби в ньому було трохи більше подробиць: на якій підставі він вирішив включити туди кожен зі згаданих творів. Не виключено, що саме це міркування стільки років утримувало мене від публікації списку.
Але нещодавно в гості до мене зайшла подруга-бібліофілка. Побачивши список, що висить на стіні квартири, вона виявила таку бурю емоцій, що я замислився.
Можливо, попри всі допущені мною у цій історії журналістські помилки, список усе ж таки має якусь цінність сам собою?
Габріель Гарсія Маркес у Картахені у 1990-х роках
А ще я згадав велику цитату Маркеса з його мемуарів: «Повнота та насиченість життя визначаються не тим, скільки людина прожила, а тим, що вона запам’ятала досить добре, щоб розповісти про це іншим».
За минулі десятиліття я подужав кілька «Індійських хронік», всього «Едіпа», «Казки 1001 ночі», «Одіссею», безліч уривків з Біблії, «Божественну комедію» Данте і кілька віршів епохи Золотого століття.
Втім, я не вірю, що автор цього імпровізованого «списку рекомендованої літератури» залишився б незадоволеним тим, як я сприйняв його рекомендації — надто легковажно, без належної поваги.
Зрештою, я досі чудово пам’ятаю пораду, дану мені Маркесом у відповідь на моє щиросердне зізнання в тому, що я так і не зміг дочитати «Дон Кіхота»:
«А ти спробуй залишати книгу поряд з унітазом. Тоді, щоразу заходячи до туалету, хоч пару абзаців ти напевно прочитаєш».
- Ернандо Альварес
- Всесвітня служба BBC
Прокоментуєте?
