Можна відразу сказати, що це фактично тотожні слова, одне з яких є просто скороченим варіантом іншого – як, скажімо, авторемонтний, автомобілеремонтний та автомобільноремонтний, а цікавих відіслати до підручника української мови за 6 клас. Однак я свідомий того, що до цієї поради ніхто не прислухається, але скористаюся нагодою, щоб висловити певні міркування про глибинні правила мови і плиткість нашого мовознавства.
Отож теоретичний аспект, погляд з боку мовної системи. Українськомовний і україномовний – це типові приклади творення нових слів шляхом словоскладання, причім один із варіантів першої основи у них – відразу або з часом – зазнає усічення. В нашому випадку це усічення морфологічне, яке полягає у відкиданні останніх морфем основи (найчастіше останнього суфікса, але буває, що відсікаються фонеми кореня). Американський лінгвіст Дін Ворт зобразив цей процес так, що слово ніби сканується від початку до кінця, щоб нащупати ту частину, яку можна усікти без втрати семантики.
Василь Ґрещук у монографії «Український відприкметниковий словотвір» вказує на 27 типових усічень прикметникових суфіксів при відприкметникових дериваціях (як іменників, так і прикметників), сім з яких – це усічення (як у нашому випадку) суфікса —ськ-.
В лінгвістичній термінології усічення іменується апокопою від грецького ἀποκοπή — «відсікання». Цей спосіб словотворення наша мова використовує ще з дописемних часів, класичним став гуцульський приклад Йосипа Дзендзелівського Бра Йва, хо! (Брате Йване, ходи).
«Літературознавча енциклопедія» вказує, що усічення відповідає потребам милозвучності української мови. Вказує слушно, але що характерно: проти милозвучності україномовного агресивно виступають власне ті, які заради декларованої ними милозвучності тиснуть у замість в у кожну дірку (я би міг навести свій приклад слова укурвитися, але краще процитую св. п. Костянтина Тищенка про те, що від цієї, вибачте, «милозвучності» отримуємо максимум «уражень утілень унеску удумливих упливів«).
Українськомовний, звичайно, особливих проблем нашій милозвучності не створює – слово «українському» з тотожною фонетикою мовець промовляє не задумуючись. Але якщо є можливість приголосним «більше двох не збиратися», то фонетична система української мови спонукає його, мовця, цією можливістю скористатися.
Щоб проілюструвати цю спонуку, я підрахував частоту збігів приголосних між голосними і та о, взявши навмання більші тексти Оксани Забужко, Юрія Андруховича та Юрія Винничука. В них на 11 094 такі випадки 42% припадає на один приголосний між цими голосними, 48% – на два, і тільки 5% (на порядок менше) – на три.
При усіченні, звісно, має зберігатися семантика слова, але це збереження передбачає можливість певної форми семантичного скорочення (еліпсису) – повсюдно використовуваного нами явища, коли на сенс скороченого вислову реципієнту вказує контекст, зокрема усталена комбінація з іншими словами. Коли ми кажемо автостанція, то розуміємо, що ходить о станцію автобусну, а не автоматичну й не автомобільну. На тлі цього прикладу значення україн- у сенсі ‘український’ цілком прозоре.
Дивно і незручно пояснювати такі банальні речі – але ще дивніше, коли недурні й титуловані люди якось ці речі цілком оминають у своїх ніби лінгвістичних простих поясненнях. Зрештою, поясненнями таке важко назвати – це радше директивні вказівки: «правильно так і тільки так».
А тепер про деякі нетривіальні – чи принаймні менш тривіальні – речі.
Аспект узусу, тобто як проблема виглядає з боку мовної практики україномовних українців. А виглядає так, що проблеми взагалі нема: у корпусі української мови ГРАК на 1,5 млрд слів зафіксовано 14 283 вживання слова «україномовний» і 3406 – «українськомовний», тобто у мові функціонують обидва варіанти з виразною перевагою першого (80% проти 20%). Ця перевага збільшиться до 88%, якщо не брати до уваги присутніх у корпусі текстів авторефератів дисертацій, де офіційність наукового стилю спонукає уникати скорочень. Якщо ж ми візьмемо до уваги літературну мову в її первісному значенні письменницької мови, то цей відсоток зросте до 96%, а в більшості відомих українських письменників (у корпусі це, зокрема, Оксана Забужко, Роман Іваничук, Василь Кожелянко та ін.) частка вживання україномовний сягає ста відсотків.
Корпусна частотність, звичайно, не є вердиктом правильності, але формулює цілком вірогідну гіпотезу про цю правильність, заперечення якої вимагає сильних системних аргументів про «поширену помилку» – тобто про порушення позамовними чинниками глибинних правил структури мови. Глибинних, оскільки компетенція мовців (якщо мати на увазі статистично значиму – закон великих чисел – кількість мовців, яка нівелює індивідуальні відхилення) не дозволяє порушувати поверхневі, легко спостережувані правила. Однак неусвідомлений позамовний фактор може направлено впливати на мовну інтуїцію всієї маси мовців, викликаючи систематичну похибку. Зайве згадувати, що найчастіше цим позамовним чинником для нашої мови є русифікація.
При винесенні своїх вердиктів про правильність певних фактів мови мовознавці звикло послуговуються інтроспекцією, що полягає в спостереженні науковця за власними відчуттями, тобто спираються на власну мовну інтуїцію, на своє чуття мови. Можна би було вважати, що усвідомлення згаданого позамовного чинника відкалібровує мовну інтуїцію мовознавців так, ніби його, цього чинника, немає, залишаючи у грі лиш закономірності системи мови.
Однак замало лиш це усвідомлювати – для точного калібрування мовної інтуїції треба оцінити міру впливу чинника російської мови в кожному конкретному випадку, оскільки за результат дії русифікації (як і іншого позамовного чинника) можна прийняти ще не вивчені природні й питомі для системи мови процеси. Іншими словами, можна так калібрувати мовну інтуїцію, що вона виявиться деформованою в іншому напрямку – і на типовість таких процесів у ситуації інтерференції мов при двомовності вказував ще 1953 року дослідник контактної лінгвістики Уріль Вайнрайх. У нашій практиці це підтверджується інколи помилковими, але безапеляційними – а тому переконливими – вердиктами українських мовознавців, для яких українська була вивченою мовою вже поверх рідної російської (Іван Огієнко, Олена Курило, Олександр Пономарів та інші – список можна продовжувати).
Крім описаної ситуації інтерференції мов, характерної для всіх мовців, спостережено, що мовні інтуїції лінгвістів часто виявляються спотвореними їхніми власними теоретичними поглядами, що формують певні дослідницькі очікування. Тому їхня інтроспекція при цьому, зрозуміло, втрачає об’єктивність, тобто її висновки потребують експлікаційної (наукової) верифікації.
Але в Україні є ще один момент, який би можна було назвати фактором булевої алгебри і головного чинника.
«Перше завдання лінгвіста – описати, як люди насправді розмовляють (і пишуть) своєю мовою, а не вказувати, як вони повинні говорити і писати. Іншими словами, лінгвістика (принаймні насамперед) є дескриптивною (описовою), а не прескриптивною (чи нормативною) наукою», – писав Джон Лайонз у своєму хрестоматійному «Вступі до теоретичної лінгвістики». У нас же правопис все більше перетворюється на нормативну граматику, а метою граматики стає унормування, а не опис мови.
При цьому принцип правопису зводиться до засад бінарної логіки, що оперує двома змінними: 1 (істина) і 0 (хибність). Я зовсім не збираюся підозрювати всіх правописних нормотворців у знанні булевої алгебри, але вони фактично застосовують її закони при алгоритмічному формулюванні орфографічних правил: їх, правил, результатом мусить бути однозначне «так» чи «ні»; при виконанні певних умов треба ставити, скажімо, тире, якщо ж умови інші – то двокрапку. І як вогню вони бояться ситуацій, коли за однакових формальних умов автор може вжити або тире, або двокрапку, або – не приведи господи – кому. Оскільки чинників, що визначають правописні умови, може бути кілька, а умова мусить бути бінарною, то доводиться визначати основний чинник, а решту вважати мізерно несуттєвими.
Однак мова не є бінарною системою, хоч би як хто хотів втиснути її в ці рамки. З іншого боку, не можна натомість стверджувати, що мова є нелогічною. От тільки її логіка не бінарна, а розмита, де істинність змінних може набувати будь-яке значення в інтервалі від 0 до 1. Це – зокрема, але не тільки – означає, що дія кількох слабких факторів може перекрити вплив найсильнішого. В просторі понять бінарної логіки осягнути це значить те ж, що нам, тривимірним істотам, осягнути четвертий вимір неевклідової геометрії.
Розмита логіка мови є відображенням процесів нашого мозку, де постійно зважуються і сумуються анáлогові, а не бінарні, зовнішні та внутрішні подразники, видаючи на виході теж небінарний результат – тобто не тільки «так» чи «ні», а й наскільки сильно «так» чи «ні».
Тому мовна інтуїція краще функціонує в письменників, позасвідоме занурення яких у мову є значно глибшим за інших – і які несвідомо керуються при творенні текстів глибинними, часто ще не вивченими її законами. На відміну від науковців, вони не завше потрафлять пояснити, чому правильно саме так, але відчувають цю правильність практично завше, особливо, якщо їх про це не питати.
Інакше кажучи, мовознавці вказують, як правильно говорити, а письменники просто правильно говорять.
І часто, зважаючи на власні лінгвістичні погляди, мовний експерт (а соцмережі свідчать, що в нас таких – по три на кожну пару), раціоналізуючи певний мовний факт, бачить у ньому тільки основний чинник, бо інші для нього неістотні.
Усвідомлюючи цю загрозу, перейдімо до розгляду тих інших аспектів.
Хронологія слова українськомовний, за даними googlebook, починається 30 грудня 1950 року, коли було закінчено редаґування четвертого числа паризького українознавчого збірника за редакцією Ілька Борщака «Україна: українознавство і французьке культурне життя», в якому на 296-й сторінці в рецензії непересічного знавця мови Юр. Шереха (Юрія Шевельова) на праці британського лінгвіста В.К. Меттьюза читаємо фразу «…а Москва не зацікавлена в популяризації українськомовної наукової проблематики».
Через два з половиною роки, в серпні 1953-го, в «Етюдах українсько-росiйських» (10–11 зошит ганноверського збірника «Україна і світ: літератури, наука, мистецтво і громадське життя») теж непересічного Ігоря Костецького вперше друком з’явилося слово україномовний: «З усіх визначень нації одне безумовне: українець це україномовна людина». В цілому за десятиріччя 1950-х можна знайти 10 слововживань українськомовний та 10 – україномовний у відповідно 6 та 9 текстах, усі – за межами УРСР, в діаспорі.
В СРСР слово україномовний вперше з’явилося друком 1967 року – в 4-му номері «Мовознавства» (стаття Г. Їжакевич з прозорою назвою: «Основні етапи розвитку українсько-російських зв’язків в українському мовознавстві»), наступного року з’явилась і повна форма українськомовний (у збірнику з не менш промовистою назвою «Торжество історичної справедливості. Закономірність возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній радянській державі»).
Щоправда, обидва слова були у відкритому листі Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написаному ще в грудні 1965 року, а 1966 року відісланому першому секретареві ЦК КПУ Шелесту і голові Ради міністрів УРСР Щербицькому, але текст цей в УРСР поширювався лиш у самвидаві (книжку опублікували в Мюнхені 1968 року).
Частота вживань двох форм – скороченої та повної – слова (оцінена за ГРАК із врахуванням даних googlebook за 1950–1980-ті роки) перші 35 років була приблизно однакова, але з кінця 1980-х, коли на хвилі національного піднесення зросло запотребування на поняття, окреслене цим словом, і відповідно його почали частіше вживати, частка скороченої форми різко зросла, сягнувши 92% в 2010-х роках.
Аспект кодифікації. Всупереч хронології, в українські словники спочатку було внесено усічений варіант. Це сталося 1994 року, словник називався «Орфографічний словник української мови» (укладачі С. Головащук, М. Пещак, В. Русанівський, О. Тараненко), і наведена вище діаграма пояснює, чому на той час у словник потрапив саме цей варіант.
В 11-томному Словнику української мови поняття україн(ськ)омовності не було, з націомовних були тільки франкофони під словом франкомовний ‘який має французьку мову як державну’. 10-й том із цим словом був підписаний до друку 13.04.1979, а перший том, де би мало були поширеніше слово англомовний, – 08.09.1970: оці, власне, 8½ року можуть пояснити його там відсутність. Натомість англомовний є в додатковому томі 11-томного словника 2017 року – як і обидва варіанти нашого слова: україномовний (ілюстроване цитатами з «Голосу України» 1991 року та «Віче» 1993 року) та українськомовний (ілюстроване цитатами з «Літературної України» 1988 року, «Вечірнього Києва» 1991 року та «з інтернету» з вказанням дати 22.02.2014, – але якщо заґуґлити, то виявиться, що це 06.09.2013, «Радіо Свобода», к.ф.н. Ірина Магрицька з Донецька). Зауважу, що в редакційну колегію додаткового тому увійшла проф. Катерина Городенська, яка 2012 року заявляла, що «людей, які розмовляють українською мовою в Україні та за її межами, правильно називати українськомовними«. Видко, не зуміла переконати у цьому більшість колегії – зате змогла заангажувати пересічних аматорів мови, які рясно цитували її директиву, а О.Глазова цю фразу навіть помістила в підручник української мови для 10 класу (Харків: Вид-во «Ранок», 2018).
В орфографічний словник варіант українськомовний потрапив раніше – 2009 року (укладачі В.В. Чумак, І.В. Шевченко, Л.Л. Шевченко, Г.М. Ярун), але в російсько-українському словнику Інституту української мови НАН України (2014) цього варіанта в перекладі украиноязычный нема (зрештою, як і російського слова украинскоязычный).
Російський слід. Бронебійним аргументом грамарнаці при нав’язуванні своєї єдиноправильної думки є виголошена підозра на російське походження переслідуваного ними виразу. Як писав молодий Грінченко, «коли маємо два слова на одно розуміння і одно з їх певне українсько-руське, а друге може певне, а може й нї, то мусимо вживати саме певне слово, зоставивши питання про друге до того часу, коли зросте наша фільольоґія». А поки наша філологія зросте, то й про це підозріле було слово забудуть і проблема взагалі вивітриться.
Так і тут. Три роки тому Інститут мовознавства імені O.O. Потебні НАН України (!) опублікував «Мовні розмаїтості від Олександра Скопненка», де автор висварив шановну професорку Олександру Сербенську за те, що вона в публікації 2001 року «без кодифікаційного аналізу» допускала дві форми. І наводить свій «кодифікаційний аналіз»:
«Українські словники до початку ХХІ ст. не фіксували прикметників із компонентом МОВНИЙ. Певно, ця словотвірна модель активізувалася під впливом російської мови, у якій слова з компонентом -ЯЗЫЧНЫЙ також з’явилися на початку 1990-х. Чи не інспіровані такі моделі англійською мовою (пор.: ENGLISH-SPEAKING, FRENCH-SPEAKING…)?» [виділення моє, – О.Д.)
