Роман Офіцинський. «Вітри всесвіту»

0
824

ЦИКЛ ВІРШІВ

На естакаді
 
Облесні напровесні
вітри-вітровії,
сполохані мрії,
розхристані тіні,
одвічні, нетлінні.
…Хтось є. Всередині.
«Навіщо на соло зривати свій голос,
безпечно й обачно сховатись у хорі,
за спинами, в гущі, де Лета, минуще,
і ссати дві матки покірним телятком», ‒
рає на вухо, млосно благає, пиляє-пиляє,
просвердлює мозок, витрясує душу…
«Рай ‒ місцина, чеснота чи настрій?» ‒
хтозна чом же я невідь кого питаю.
Онде розвидень жевріє в долонях,
первоцвітом встеляє
окрай небосхилу,
де бункерні двері,
що зірвані з петель.
Агей, не дрімай,
з вітрами напровесні!
 
 
Вітрогони
 
Приморозок
відбив охоту голіруч
повеснувати зранку,
взятися за обрізку
дерев, кущів і виноградних лоз…
Не те… І не про тих… Не з тими…
Причулося, що тракторцями загули
натужно джмелики мохнаті,
хоча й вони не створені літати –
бо ж крила замалі, тілечка завеликі…
Але ж бринять кудись,
не в снах літають – наяву
в заквітчаних садках.
А як без крил увись?
Коли нема їх зроду зовсім?
Усупереч, наперекір усім,
бо на природу нарікати годі,
устань, здіймись, злети, полинь
у небо навесні
хоча б у сні,
що найміцніший,
що найсолодший
при світанні.
Із сонцем обіймись.
Здійсни хоча б якусь
із паморозі мрій…
Із паморозі?..
Сіпає дрож.
Студінь.
 
 
Самотній човен
 
Човен від старості п’яницею хитається,
під три чорти женуть його
бешкетні хвилі та вітри
натужно з присвистом
від берега до берега,
мов згаяне життя даремно.
Днище сухе, міцне, просмолене,
на нім виблискують обидва весла,
наче мечі двобічні гострим лезом.
Човняр повіявся у гості гоститись,
чень, могорич нащось комусь відніс.
І заблукав у пошуках розгрішення.
Десь на хмільнім поранку знайдеться,
коли в туманці човен солодко зітхне
спросоння, мо’, й од лоскоту.
Враз тепла річка в став обернеться,
а став – дитя безжурності –
від пустощів, для забавки
вичісує-розчісує вербові кучері
у відблисках, у зорянім осяянні,
у дзеркалі пречистої води.
Як сон любистком м’яко стелиться!
До сходу сонця збудеться, еге?
Якщо не збудеться, то не забудеться.
Учмелений човняр очуняє,
розчулено прокинеться
від леготу і дотику роси.
Йому огром доручено –
насправді чи примарилось –
доправити з небес
у човнику-жертовнику
оце, що замість золота:
«У пресвятому всесвіті
ти не один, ти не одна,
ви не одні…»
Невже?
Святі?
Ти?
Я?
 
 
Літній час
 
Ще подорожник
не проклюнувся,
а вже ми подорожні.
Відходимо без слів.
Не до жалю, печалі, сліз.
Із перевеслом снів
прошкуємо на плечах,
а верболіз наших облич
торкнувся сріблом
несмілих пуп’янків своїх,
що навесні женуть дрімоту.
Досвіт переминається,
розгублено в безсонні
веде очима обрій:
де сонце забарилось?
Не запізнившись,
у молитовному смиренні
без нарікань проходимо
крізь прохолоду безнадій
замислені, неговіркі, стривожені:
кого застанемо, коли повернемось,
хто привітає нас, обійме, як зустріне?
Стрілки біжать, життя – годинник –
без павз, у ритмі, у прискоренні,
попри безсилля тих,
кому не до снаги
ступити крок.
Їх, кажуть,
оживлять
котики
вербові?
Авжеж.
Ніяк
без
них.
Хм!
 
 
Догори сподом
 
Комусь
заскоро,
тому зарано,
у когось зашквар…
Анітелень про те, прошу,
принаймні днесь,
коли справляємо обжинки!
Ви затесалися між нами. Де?
Під згуки днів, настирні передзвони
отам десь скраю опустили руки,
послабли, зникли, загубились,
як ягоди торішні,
що розфасовані в пакетиках
украй
хазяйновито з літа
у морозильній камері
на споді, завалені, на дні.
А ну, згадає хто, зігріє
бодай хоч
теплим словом
віч-на-віч, не при всіх.
За що? За праведні зажинки…
Бринить сльоза, не скрапує, бринить.
Розгойдали вітри небесні дзвони.
Літа-літа… Із вирію у вирій.
 
 
Обліт
 
Невибагливим білим цвітом
усміхнувсь абрикос, розквіт.
Пророкують поліття.
І бджола вже в польоті.
Трохи сонна, повільна, несміла.
Он блідо-рожеві пелюстки…
То персик завмер, причаївся,
чекає-бо присуду долі.
Не в ранніх літах, а тримається.
Протримається ще, проживе,
стріне літо, весну не одну
поведе під вінець, як доньку.
Не одну втішить душу,
розрадить, мрійливо простелить
м’які-прем’які килимові доріжки.
Доріжки в простори духмяні, п’янкі,
де рояться рої,
де бджоли бринять
на безкраїх своїх медозборах.
 
 
Пробудження
 
Дзень-дзелень на легесенькому вітерці…
Сонячний дзвоник нарциса гойдається
злегка на сніжних крилах пелюсток.
Певно, хоче злетіти ген у сині далі
на спині леготу, на розкриллі.
Просто неба простелився манірно
килимок тендітних купальниць –
купаються жовтими личками
в сонці, виполіскують втому.
Долинають притишені погуки,
уривки незгаслих розмов.
Фіолетові, білі, бордові
зграйки примул невтримно
двором розбрелись попідруки.
Заглядають усміхнено в душу,
лагідно дивляться в очі,
наче добрі ворожки…
Жебонять-жебонять
усе тихо-тихіше –
клематиси ще сплять.
Клематиси – як люди,
пнуться, в’ються угору,
поки не всохне коріння.
 
 
Веснянка
 
Двором ожилим снується килимок,
в’ється-стелиться, виграє
і лавандою, вересом, рястом,
і жовтецем – зіллям болотним.
…Як ідеш, то іди під дощем,
із вітрами, що стиснуть
в обіймах до зашпорів.
Як ідеш, то зверни лиш
до буйних вільготних кущів
від сонця золотавого дощику,
що закоханий до знетями…
Чарують узори пшінки весняної?
«Гарні, та наглі – ростуть будь-де»…
Повторіть-повторіть!!!
Це для тих, це про тих,
хто спіткнувся, схитнувся,
до тла розтративши віру
від розпачу, хмелю, безсилля.
«Нам із ними?» Без них.
Ми в дорозі. Йдемо
не в болото, на дно.
Не простуємо вбік.
«Поспішаймо, ану,
бо сутінь, смеркає,
бо спізнимось!»
Ой ні, ця година
не пізня, неспішно
іти нам, іти,
і топтати той ряст
у віки крізь віки на віки.
Навіки.
 
 
Поночі
 
У потоці свідомості шпортався отак нічогенько.
На рівному місці зашпортався, ногами заплів.
Не розпластався, впав на коліна, затих.
На видноті, сам, при молодому місяці.
Затуркотіли горлиці: «Хто там поночі?»
Стрепенулись верхів’я дуплавих лип:
«Без діла стовбичиш, шукаєш нічліг?»
Ото засміють горобці, худі, здорові,
древні, юнці, геть всі (а їх же є!):
«Гляди, шию собі не зверни, коли
приб’є на берег хвиля бистрини».
І співчутливо виглянув шпачок
з тепленького просторого дупла,
солодко позіхнув, закліпав, снить
(не до невидимих світів!), а…
місяць байдуже пливе у сяйві срібла.
Йому корона до лиця, не співчуття.
«Диви, не бовкни зайве зоряниці».
О, вже сичить вінілова платівка,
бо застара, нещасна, в нервах.
Її, будь ласка, не чіпай!
Не толочи весняних квітів.
Пусти сльозу, наче росу.
У ніч зігріту…
Зміни орбіту.
 
 
Біла кринка
 
На віртуозів жде клавір…
Флейтисти взяли першу ноту,
перечепившись об старий
непоказний пюпітр
лише краєчком ока.
…Чалапаю крізь давній сон,
тримаюся за мами вільну руку
серед буяння стиглих трав
у пообіддя, в літню спеку.
А косовиця в підліску –
то рай… То з чим ідем?
З джерельною водою
в білій-білій кринці
під супровід метеликів
на споришами вкритій стежці,
яка не вицвіла, не стерлась
в розмаї маків і волошок.
В дитя таке коротке щастя,
як на Купала ніч вогниста
чи день, що промайне турботно.
Чалап-чалап… Відходжу
й повертаюсь, аби спитати
пам’ятне про когось
в стежки, котра не в’ється,
не біжить, а з проліском
веде розмову.
Таких, як він, ще пошукати треба:
що не калюжа – море по коліна.
Кому не лінь корчують корінь,
а він росте, століттями росте
і споглядає недругів стоїчно,
яких відносять за межу,
навічно в тлін, де співчутливий
спогад навіть не тліє бодай один.
Бодай один…
 
 
Острів і парус
 
Чекали-чекали і дочекалися,
не проґавили, не пропустили,
коли вже пуп’янки розверзлися
лякливо в листя оксамит м’який,
невинно ніжний, а течія невпинна,
біжить фарбована у прозелень,
узявши перепустку сонцебризну
у побережних вартових кульбаб.
І кожна з них у розквіті рече до річки:
«Я єсть утілення земне – відбиток сонця».
Аж вітерець від подиву спинився,
в долоню делікатно посміхнувся.
Він роздобрів, пухкенькі щічки,
лиш вибрався на світ
з лежанства і безділля.
Щоб очі відігнати навісні чиїсь
і погляд, засклений не вдаль, у себе,
вітрець із підстрибом помчав,
адже знайшов на карті давній
відрад віднаду – дальній острів,
радше його рожеву цятку.
Звабну. Не міражну. Справжню.
Комусь перепаде цієї ночі енний
відтінок сірий, відтінок чорний.
Втопився позирк у синім морі
глибоко в мулі, що товстим шаром
сховав атлантів і віру в них.
Біліє парус, як прапор білий…
Немов у вальсі, пливуть
хмаринки – туману бранки.
А сонце сонне, уставши вранці,
заслало обрій густим серпанком…
А відслонити нема кому.
 
 
Помірне літо
 
Равлик заховався у мушлю.
Потім ожив і вгору повільно
здіймався крутою стежинкою
по виноградній лозі.
Натомився, від вітру принишк.
«Гарно, – каже, – але х-х-холодно…»
Йому анемони кивають услід,
зіщулившись. Хіба – не балеринки
з опущеними голівками?
Вечір плив до сонячного берега.
Пригладжував золоті кучері,
що відзеркалювались у воді.
Біла чапля посеред річки замріяно
спинилась і підбадьорила себе:
«У стократ ліпше за спеку,
а зігрітись можна і в холодочку».
Чудове літо. Помірно тепле.
Розцвіла гліцинія і душа.
Обоє вони мозолили очі приблудам,
що сміялись на кутні.
Доки? Доки не знесла течія…
 
 
Війна
 
А
доля
спить,
дрімає.
Її куля
прилітає
звідкись
звідтіля.
Нізвідки.
Не злякаєш,
не відженеш
по-благому:
«Не на часі!»
У стольнім граді
на привіллі комусь
гулко роїться хоч як.
…Не хочеться, а треба
вперед у передгроззя,
на відблиск леза затяжної бурі.
Скільки нас? Крихта зовсім
у тремких долонях степу.
Щоб не зів’яли, відрами
нас поливають в акурат.
Осколки застеляють всесвіт.
Ні, всесвіт розлетівся на осколки.
Чекаючи атаку, ми залягли
між небом і землею, днем і ніччю,
між недожитим і прожитим,
між неспожитим і сповненим по вінця,
до безкраю, де гради, смерчі, урагани…
Не хочеться, а треба!!!
 
 
Стежина
 
Хто ж тебе розрадив,
поміг у виямку тривог?
Лише стежина…
Лише стежина,
що зігнута в дугу.
Спинитися їй ніколи,
спішить вона біжком
туди, за небокрай,
від пагорка до пагорка
між липами в цвіту.
Ходу притишить,
сповільниться на мить,
аби розраяти і погоїти рани.
Лікарства в неї вічнії
довкола, безліч, скрізь:
і спориші та подорожники,
і жайвір з перепілками,
і сонячні промінчики,
і зіроньки в нічній пітьмі.
Як уже квіття відцвіте,
коли зав’яжуться плоди,
прудке відлунить втомою,
настійливо, уперто
веду очима далеч,
немов блаженний.
Неспішно озираюсь,
видивляю: «Де?..»
І скрапує сльоза…
Обіч, передо мною
з тим самим усміхом
ледь чутним
біжить-біжить
дугою стежка
назустріч.
Скуйовджена.
Літам підвладна?
Наче юнка,
швидкує вдаль
віддавна і довіку.
 
 
Водопій
 
Аж удосвіта заснули
говіркі вітриська в горах
на стежці ввись, побіля храму.
Де? На якій? Щоденній?
Ні, то на стежі недільній
по службі літургійній.
Доки вітрам наснився рай,
доки їм добре спиться,
на потічку стрімкому
бджолиний водопій.
Виблискує краплинами.
У бджіл немає вихідних.
Життя коротке, а робота вічна.
Дивлюсь углиб своє.
Пригадую. Вигадую.
Куди ж іду? Далеко? Не запізно?
Куди не йду, стараюсь вгору.
Що я, що ви, що ми…
Що наші чи не наші
сліди не губляться.
Їх просто зносить вітром
гурмою вниз.
Як попіл.
Поверх дерев чигають
тіні
останніх в роді…
Сухе гілля потріскує в огні.
І догоряють дні нікому не потрібні.
Цілком. До тла. Без жодної зачіпки.
 
 
Планетарна туманність
 
Місяць медовий та ще й на Криті,
а в тебе ноги мерзнуть невкриті.
Чому? Тому!
Із телескопів щезає зірка,
плаче під ковдрою пилу гірко.
Ого! Чого?
Шле привіти, закутані в світло,
всім Південне кільце, що розквітло.
Куди? Туди!
Гойним медком пригостили бджоли,
щоби лихо й літа не збороли.
Авжеж! Невже?
Місяць медовий, не мерзніть ноги!
Сонце в зеніті, доки є змога.
Мабуть? Забудь!
Звідки Сафо? Йой! Та ти ж на Криті!
Радий Фейсбук і всі посполиті.
Зажди! Завжди?
Чарки підняли хмільні на щастя.
Будьмо! Доле, ніколи не здайся!
Усе? Натще!

litgazeta.com.ua

 









Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я