“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
ХОЧА Б
зима відступає, задкує, лишає міста –
в руїнах відлиги, у рештках вологого тліну.
римовані вірші щоранку стають на коліна
в натхненнім чеканні на друге пришестя Христа.
раніше світлішає. в ці знеособлені дні
тамує любов, а виструнчують злість і скорбота.
неквапне письмо – як висока й сумлінна робота
/чи навіть служіння/ усе ще підвладне мені.
усе ще печаль, як синичка, злітає до рук/
з піддашка небес/ поживитися крихтами літер,
за мить до тепла – за безодню, за вічність до літа!
усе ще – Пессоа, Конде, Хіменес, Римарук.
здавалось би, вдуматись – скільки тієї журби?
якщо і не порівну, вірші втамують поволі.
ліричне смирення – в поезії і в алкоголі,
в буденній молитві, в гулянні повз отчі гроби.
у праведній втомі… в прозорім склепінні дерев
важкі небеса набираються кольору й сили.
прийдешня пора /по обіді/ трагічно красива,
і все ще вібрує підшкірною нотою ре.
поквапся, мій Господи, вслухайся в ноту оцю,
що тане навскіс, наче промінь, кожнісінький вечір.
прийди і розчуй невимовне в мені , і до речі,
не треба про це говорити /допоки/ Отцю.
/облуда і лжа розсипається в наших очах/
нехай переймається тим, що закінчився лютий –
не другим пришестям, не виходом Сина у люди,
а чимось суттєвішим – птахом у небі хоча б.
РАННЯ ВЕСНА
рання й тривожна весна цьогоріч,
попри нічні холоди.
кілька хмаринок із ночі – у ніч
пробують перепливти
плесом небес, анемічно блідим
і непроглядним вгорі.
звідки один узагальнений дим
сходить у всі димарі.
я прокидаюсь о шостій – уже
більшає світла й тепла.
менше світанок тремтить в негліже.
швидше відходить імла.
це ж очевидно – усе! – по зимі.
чи не велінням Отця,
холод безболісно тане в умі,
а заодно – і в серцях.
вранішнє марево. льоду слюда.
блиск оцинкованих блях.
братські могили ворожих солдат.
спалені танки в полях.
рештки бліцкригу в туманах низин,
вкраплені у чорнозем.
цей краєвид порятуй і спаси –
за невідбутне усе.
за гартування в жертовнім огні,
за боронитву оцю,
і за священну молитву весні,
Духові, Сину, й Свинцю!
ФАРТ
березень – це берег, на який виходимо ми
з первісного океану недоторканої зими,
не розбираючи дороги – навмання – убрід,
вивершуючись, як вперше, о цій порі.
починаючи спочатку, виповнюючись знову,
ми входимо в цю весну – як у заколот чи змову,
де ми одні проти світу, а світ – це побут,
що вкотре увиразнює людську подобу.
і навіть ми поставлені у цій грі на кін,
іще не загартовані і такі крихкі.
та найважливіші козирі – у нас в рукаві.
тож тримай мене за руку – доки ми живі!
врешті-решт, ми на цьому березі як востаннє.
а тому не відпускай мене – і сніг розтане.
бо на тлі віршування і запаху фарб,
чи не ти моя вдача? – саме ти мій фарт!
отак ми і тримаємося в цій порожнечі –
на тонкощах і деталях, на дурощах увечері,
на каві серед ночі, на васабі і суші –
щоб знесилено впасти на березневій суші
і вдихати-видихати із заплющеними очима,
не думати ні про що, не перейматись нічим, а
коли сонце зупинятиметься над нами в зеніті,
насолоджуватися теплом, увічнювати ці миті.
ЧОРНІ РУЖІ
чорні ружі в чорнім полі
наді мною розцвіли.
ніч – за три іде в неволі
березневої імли.
скоро місяць стане повен,
срібла збільшиться довкруж.
попливе мій чорний човен
межи чорних-чорних руж.
в світі стільки є печалей,
що не винести й мені!
ось тому я і відчалив
в поетичному човні.
серцю в просторі вільніше,
римам бракне самоти.
ніч довкіл волога й ніжна,
і розбещена, як ти.
допливу до середини,
і спинюся на межі,
де ні звіра, ні людини,
де усі усім чужі.
де в безодні піді мною
та безодня, що й вгорі.
і в обох безоднях дно є,
а на дні – по три зорі.
це єдине на сьогодні,
що скорилося мені:
зверху й знизу – по безодні.
а між ними – я в човні.
крихта, макова зернина,
насінина віршова!
і мені й самому дивно,
що любов іще жива.
ТЕ
те, що є ти і я, але немає «нас» –
одна із ознак квітневого рецидиву.
божевільні речі, для яких не видумали назв,
зрідка іще трапляються – всім на диво.
а тому в передчутті упокореного тепла,
коли врівноважуються душа і тіло,
ми говоритимемо віршами, які я не склав:
до обіду – римованими, пополудні – білими.
будемо щасливими і безоглядними, як тоді,
коли нічого непоправного іще не сталося.
ще до того, як Петро почав тонути у воді.
до розорення Києва.
до пострілу в Далласі.
МОЖЕ
може,
срібні рибини спливають із немислимих глибин,
ворушачи плавцями і зблискуючи лускою,
виключно для того, щоб я тебе не розлюбив,
щоб нічого такого із нами не скоїв.
може,
перелітні птахи здіймаються із насиджених місць,
опановують піднебесся і упокорюють пасати,
щоб я присвячував тобі вірша – хоча би раз на місяць,
не переставав писати.
може,
хижі звірі вибираються із мисливських угідь
на розріджене узлісся і скрадаються до будівель,
лиш для того, щоб ти врівноважувала в мені хіть
екстатичною білизною оголеного тіла.
може,
всі відлюдники з хуторів і віддалених сіл
перекидаються на вовкулак, від вечора і до рання,
щоб ти ввижалась мені особливою, окремою від усіх,
у переліку – крайньою.
може,
прочани марять паломництвом до своїх святинь,
з неустанними молитвами і благоговінням,
лиш для того, щоб ти не припиняла в мені рости,
розгалужувалась корінням.
може,
сусідська кішка, єдина із мого сільського почту,
то невгамовна мисливиця, а то пухнасте ледащо,
приходить звісткою від тебе – живою поштою –
торохкотіти і лащитись.
ДОСИТЬ
людина людині – любов, лише здається, що – біль.
весна неквапом перетікає із пустого в порожнє.
починаю про щось думати, а зосереджуюсь на тобі.
ну скільки можна.
земля усе ще пласка, усе ще на трьох китах.
і тільки час невблаганний, а відстань – стала.
обважнілі рибини труться животами об дах.
запаморочливо пахне цедрою і сандалом,
мелісою і цинамоном, любистком і ялівцем.
дихається уповільнено, римується – по погоді.
кальвадос закінчується, і якби не це,
красота та й годі!
із стабільності – гуляння лабіринтами передмість.
не холодно, але на ніч вкутуюся тепліше.
можна безкінечно дивитися на повний місяць,
розмірковувати про вірші.
людина людині – «так», лишень здається,
що – «ні».
в ліричному залишку похмілля від кальвадосу.
і навіть те, що до літа не так і багато днів,
для мене не головне. а цього – досить.
ОДНАКОВО
місто зневоднене певною мірою
запах асфальту розморена вулиця
мушлі неробства закриються стуляться
і завагітніють перлами вирію
вже розрізнимі у літньому мареві
янголи спеки із бляклими німбами
що обступають не криючись – ніби ми
стали уявою випаром хмарами
майже прозорими і безтілесними
наче торішні задавнені спомини
наче дими що зрікаються коминів
щоб із приземлених стати небесними
хочеться спати мовчати не дихати
квапити осінь в приватному просторі
бо восени все оманливо просто – і
тільки у вересні ніжна і тиха ти
тільки у жовтні гаряча й розбещена
а в листопаді – сумна й усамітнена
зрештою ти і сама вже помітила –
в кожнім Подолі нуртує Троєщина
досить наївна липнева історія –
фантазувати між ромом і хересом
і віршувати що з травня по вересень
десь байдикую на Чорному морі я
там – просинатися з першими зорями
снідати фруктами з білими винами
і уявляти тутешніх – невинними
море – екраном рибалок – курсорами
вірити в лет керуватися знаками
білою чайкою жалібно квилити
не перейматися тим чи любила ти
чи не любила – для чайки однаково
СПОКІЙ
липовий шал відбуяв, перецвів.
літо ліниве і п’яне.
квітка печалі в моїй голові
в’яне.
я не сумую й не ремствую – ні.
не переймаюсь – не хочу.
світла – по вінця в кожнісінькім дні,
Отче.
як тобі звідти моя суєта –
це сибаритство і втіха?
чи не здивований тим, що я став
тихим.
самодостатнім і ніжним, як звір,
в міру домашнім і хижим.
навіть таким, що із пивом у двір
вийшов.
не імпульсивним – чи добрим, чи злим,
а поміркованим – божим.
і захмелілим – од вітру і злив,
схоже.
тіні надвечір лягли навскоси,
спека відпалахкотіла.
винести б стільки любові й краси –
тілу.
винести б запах і колір оцей,
цю екстатичну напругу.
зрідка дивитись – не Богу в лице –
другу.
і не чекати ніяких дарів,
просто налити й сидіти.
спостерігати, як скачуть в дворі
діти.
божі створіння, господні пташки –
янголи навіть допоки…
келихи, риба, порожні пляшки.
спокій.
НАВІТЬ
навіть штатний кіт батальйонної групи,
культивуючи вищість арійської раси,
заперчує, що я став жорстоким і грубим
з-за орків і підарасів.
він спростовує ницість і смертність світу –
торохкотінням, мурчанням, чесанням пуза,
спогляданням донецького напрямку – звідти
скоро з’явиться муза.
у взводі забезпечення і вогневої підтримки
українізований котисько жирує й квітне.
а в мене – навіть вірша. навіть рими. і навіть римки!
і – віршика, відповідно.
щоб оспівати смертне і уславити мімішне
в одвічній битві з пушкіністами і толстоєвськими.
нявчи мене, коте-брате, залишатися ніжним,
а тим паче – що є з ким!
тож вигинайся і трися, допоки літо в’яне
перестояним квітом в окремо взятому бійцеві.
Донеччина-Вінниця – ні живим, ні п’яним
вийти б на кінцевій!
іти собі через місто, передчувати дотики,
дуріти від незахищеності людської навали.
знати, що ти розплачешся… – я привіз тобі котика,
ми з ним воювали.
СУАХІЛІ
навіть спогаду не винна
з тої осені мені ти.
перейшов на білі вина.
значно швидше став п’яніти.
полюбив один гуляти
полем – лісом, лісом – лугом.
можу лити й не пролляти.
можу довго пити з другом.
став змістовніше мовчати
у близьких і дружніх колах.
знаю, з чого вже почати,
доки жінка ще не гола –
доки все іще притомно,
аскетично і цнотливо.
полюбив сидіти вдома,
закривати в банки сливи.
їсти. в’ялити томати.
запасатися на зиму.
перестав сваритись матом.
захотів – для роду – сина.
став уважним до деталей,
до змістовних заперечень.
зрозумів, що світ – надалі –
це молитися надвечір.
це – дивитись на заграву
на вечірнім небосхилі
і вслухатися, як трави
шелестять на суахілі.
ГУЛЯННЯ
умовна вершина осені прогнозовано тепла.
це пора вивчати околиці і розвідувати дороги.
якщо і гуляти, мій Господи, то удвох – без тебе
не хочеться анітрохи.
це замріяно збиватися на віддалені манівці.
відміряти відстань – у віршах, настрій – у краєвидах.
це пообіднє сонце – і в павутинні, і на щоці,
що затамовує видих.
це – вдихати глибоко, а видихати повіііільно й довго.
це – роззиратися із-під руки і відновлювати сили.
якщо і гуляти серед осені, то удвох – без Бога
все не таке красиве.
не таке намолене і освячене, в передчутті зими,
коли небеса підпираються жертовними димами.
на Покрову мені найкраще гуляється із Самим, –
дружити б іще домами.
ходити один до одного на вареники з вишнями,
чи на домашнє вино – зі смаколиками в порцеляні.
і за розмовами забувати, що він – Всевишній,
а згадувати гуляння.
ЧИТАЮЧИ ПОЛЯ ВЕРЛЕНА
Покрова святкова і тиха.
розбіжностей ніби й катма.
і це увиразнює лихо,
яке вготувала зима.
неквапні вечірні гуляння,
стояння над лезом ріки, –
усе восени – як востаннє,
і так вже – роки і роки.
поезії Поля Верлена
лишень впорядковують гніт.
рятує не осінь зелена,
у ці помірковані дні.
а довга дорога додому,
повз темні надгробки обійсть,
яка акцентує на тому,
що я тимчасовий – як гість.
і навіть напої безсилі
над збіркою віршів, коли
поет – межи люду – в екзилі,
як вуглик посеред золи.
КАМІНЬ
смиренний боже вінницького краю,
поволі меркне в нашій ойкумені.
сьогодні має ствердитись знамення,
що на Покрову осінь помирає.
чи попаде вона до свого раю?
якщо і так, то він не в небі – де ні
моїх блукань, що стали вже буденні,
ні віри в душу, як у птичу зграю.
яка нізвідки впала на малину,
здійняла галас і за мить полине –
уздовж садів, городів, над ставками, –
чи не туди, де прихисток осінній,
де біла хата і сокира в сінях,
а під порогом спить жертовний камінь.
ПОДИВ
доведи мене боже живим до цієї зими
чи не краще удвох переходити осінь як ріку
і на березі грудня спинитися як і торік – у
екстатичному захваті від вуглецю і сурми
щоб морозний світанок спирався на перші дими
усією вагою низького небесного віка
щоб – хати у снігу і щоб півень для нас кукурікав
бо довкола нікого – лише неосяжність і ми
і стояти отак на умовній зимовій межі
наче ми найрідніші якими бувають чужі
що разом перейшли бурштинові розбурхані води –
неземний чоловік і земний поміркований бог
щоб ділити не порівну але навзаєм – на двох
усамітнену віру в мовчання у захват і подив
ВЛАСНЕ
власне, якщо задуматись, від неврозів –
до посттравматичних синдромів наче й не
відстань, – лишень усталені рапорти в прозі.
хотів поезії, Татчине?
ваш чоловік загинув смертю хоробрих!
вашого сина поранено…якщо нічого не зміниться,
евакуація /через Дніпро/ у Вінницю.
все буде добре.
переді мною штатка і дві особові справи.
загиблий, зі Львова, зліва.
поранений, з Хмільника, справа.
пляшка віскі – закреслено, начштабу й комбат.
надворі снігопад.
«козак од’їжджає, дівчинонька плаче» в моїй голові
вже, певно, другу чи навіть третю добу поспіль.
троє контужених. але, славабогу, живі.
матимуть свіжу постіль.
а вляжеться ув очах туман, межи ребер клекіт –
за тиждень-другий зможуть стати до бою.
«козаче-соколю, візьми мене із собою
на Вкраїну далеку».
