Слово як ідеологія. Петро Парипа: «До мови я завжди ставився і як до носія українськости…»

0
124

Різдво – час особливий, а зустрічі під час Різдва – незвичайні. До святкової «Літературної світлиці» я мав за честь запросити Петра ПАРИПУ, відомого прикарпатського журналіста, творця й поборника українського слова. Зізнаюся, що Петра Михайловича я почав поважати по-особливому після одного на перший погляд ніби й банального випадку – ще довоєнної подарункової поїздки у День журналіста представників обласних ЗМІ у добре відомий відпочинковий комплекс. Адміністраторка курорту в автобусі постійно намагалася спілкуватися з представниками прикарпатських ЗМІ російською мовою, а всі журналісти, і я серед них, тупо й байдуже відмовчувалися й «хавали» оте гниле кацапське їдло. Тільки Петро Михайлович у тому автобусі не втомлювався нагадувати молодій зросійщеній пані, що слід спілкуватися не кацапською, а українською. Тоді я відсторонено ніяковів, а сьогодні мені навіть від згадки гидотно.

– У кожного журналіста чи літератора, Петре Михайловичу, своя мовна колиска й осібна дорога до слова…

– Моя дорога до слова була, образно кажучи, досить «кучерявою». На початках про журналістику я й не думав, після школи рідні скерували мене вчитися до Львова у технікум, як тепер кажуть, на комп’ютерника. Фахівець з ЕОМ з мене не вийшов, я ще під час навчання зрозумів, що обрана професія – не моє. Проте за роки в технікумі я перечитав масу художньої літератури. Коли мене забирали до війська, вже знав, що хочу стати журналістом.

Однак моя дорога до слова почалася задовго до того – з дому, де завдяки моїм батькам Михайлові та Марії панував український дух та антирадянські й антикомуністичні настрої, які ми всі, зрозуміло, ніде не афішували. По-перше, мої рідні добре пам’ятали 40–50-ті роки минулого століття, коли москалі нещадно обдирали, як липок, галичан. Національне виховання я отримав у родинному оточенні, тож пізніше фактично не сходив зі своєї україномовности, навіть у війську. А ще, по-друге, змалку дуже багато читав і любив робити вирізки з інформаційними цікавинками. А старшим – з 15 років почав вести свої щоденники, а отже, і вчився завдяки їм писати. Отож після армії за направленням я вступив на журналістику до Львівського університету імені І. Франка.

– Чого Вас навчив Львів?

– Львів для мене – не просто місце здобуття вищої освіти, а вагоме явище у житті. Бо Львів й тоді був своєрідною цитаделлю українського духу. Щоправда, навчання на факультеті журналістики було специфічною справою. Адже він на той час був фактично складовою ідеологічної надбудови компартійної системи, тож на добру третину навчальних предметів довелося просто змарнувати час і ресурси. Система тоді хоч і намагалася тримати все у своїх ланцюгах, однак повністю викоренити вільнодумство їй не вдавалося навіть на такому «ідеологічному» факультеті, як журналістика. Тож і там місцями було вільніше від впливу радянської партійності – і серед викладачів, і серед студентів. Донині добрим словом згадую професорку Олександру Антонівну Сербенську. Вчили мене й неперевершений викладач стилістики Володимир Іванович Кибальчич – світла, цікава й начитана людина, і колекціонер «Кобзарів» професор Михайло Федорович Нечиталюк та викладач німецької мови Михайло Іванович Дармограй, від якого я багато чого взяв для себе. Хоч тоталітарна система й викручувала їм руки, однак це були українські за духом викладачі, які намагалися дати добрі знання студентам й навіть обережно національно виховувати їх.

Я, наприклад, захищав курсову й дипломну роботи про публіцистику Михайла Драгоманова тоді, коли це було фактично ще закритою темою. Але як дисертаційне дослідження в аспірантурі її вже не пропустили. Скажу відверто, що, на свій сором, в університеті я не належав до літературного середовища чи творчих спільнот на зразок відомої «Франкової кузні». В університеті я набирався знань, у тому числі самостійно з україністики в науковій бібліотеці, вчився писати, намагався активно дописувати до газет. До речі, статтю про Михайла Драгоманова я опублікував навіть в обласному «Комсомольському прапорі» задовго до незалежності України – 1984 року – завдяки сприянню його редакторки й відомої поетеси Галини Турелик.

– А де Ви осягали практичну журналістику після університету?

– Спочатку в «Прапорі комунізму» на Гусятинщині, відтак у газеті «Вперед» на Тисмениччині, а далі були відомче видання «Лісовий комплекс», газета Галицької асамблеї «Західна Україна», яка виходила у Тернополі для трьох галицьких областей і за рівнем журналістики, як на мою думку, була найкращою регіональною газетою. А відтак були газета «Галичина», «Газета.іf.ua».

– Знаю, що ставлення до чистоти української мови у Вас завжди було особливим. Що для Вас важить українське слово?

– До слова я завжди ставився не лише як до зафіксованого поняття в усній чи писемній формі, а і як до носія ідеології, зокрема української. Слово для мене – це українськість. Тому намагався використовувати у своїх текстах питомо українську лексику й мовні норми. Я віддавна цікавився культурою мови і присвятив цій темі немало своїх журналістських текстів. І сам вчився, бо український мовний простір дуже засмічений «кацапізмами». Я не впевнений, що мені вдалося всіх їх повикорінювати зі свого мовного вжитку. Нині з висоти часу можу стверджувати, що моя журналістика вже набирала україноцентричного характеру ще за кілька років до здобуття Україною незалежности.

– Ваші довоєнні журналістські передчуття, викладені у статтях на шпальтах періодичних видань, справдилися: кацапам дорогу смерті в Україну, образно кажучи, встелив саме «язик»…

– Якось ще за кілька років до війни – 2009-го – після поїздки на Донбас я написав статтю «Куди пливе Донбас?». Я мав можливість слухати донецьку «знать» та її підручних, чути зневажливе ставлення тієї «еліти» до українськости. Мені було зрозуміло, що українські президенти, за винятком певною мірою Ющенка та Порошенка, Україну для українців не будували, або будували для всіх інших, крім власне українців. Але все ж я не вірив, що кацапи так відверто нападуть на Україну і що будуть настільки по-середньовічному дикими. Бо здавалося, що у світі панує зовсім інший дух.

– Чи творилося Вам у перші дні повномасштабного вторгнення російських загарбників?

– Той час був для мене драматичним. Я перебував безперервно в інформаційному потоці, самотужки відстежував повідомлення, щоб зрозуміти перебіг подій в Україні, аж поки не зрозумів, що це погано для здоров’я. Тоді не писалося. Та й газети не всі виходили якийсь час. А тодішні емоційні стреси спровокували проблеми з моїм здоров’ям.

– Доречність журналістської чи літературної творчості у часі війни не завжди сприймають однозначно. Як Ви думаєте, що повинні нині робити слуги слова – журналісти й літератори?

– Повинні робити те, що раніше робили, – писати. Бо хоч як, а вони все ж виконують дуже важливу для суспільства роботу.

– Цікаво, а проби літературного пера Ви робили?

– Якось, ще з десяток років тому, запитав себе: а чи зміг би сам створити щось більше за журналістику? Але відповіді на це запитання довго не міг знайти, бо не знав, про що зміг би писати. І кілька років тому прочитав гарно скроєний психологічний роман про почуття людей досить поважного віку. Чужа прочитана книжка стала для мене поштовхом до написання свого літературного твору, до якого я досить довго збирав матеріал. Цю повість почав писати у березні минулого року – якраз після початку повномасштабного вторгнення кацапів. В основі сюжету – теж стосунки двох людей старшого віку. Тепер текст редагую вже всьоме. Дав декому його прочитати, сказали, що твір читається добре. А от чи він має якусь літературну цінність – не відаю.

– А що для Вас ця книжка важить?

– Цим твором я просто довів собі, що спроможний писати і щось трохи більше, ніж журналістські тексти. А з другого боку, робота над книжкою відвертала від навали емоцій та не давала зациклюватися на подіях війни.

– А події війни в цій повісті якось відображено?

– Так, це є. Воєнну тематику я не оминув. А джерелом інформації стали дописи вояків-франківців у соцмережах, а також інтерв’ю фронтовиків. Я ж на війні не був. Тож ця зібрана інформація давала мені орієнтацію під час написання повісті та можливість зрозуміти чимало деталей воєнних подій.

– Мені видається, що інформаційну війну ми вже програли й програємо далі. Хіба роздержавлення ЗМІ напередодні повномасштабного вторгнення чи «оптимізація» мережі «Укрпошти» тощо не ослабили й не підривають інформаційну безпеку, впливаючи на якість інформаційних послуг?

– Я погоджуюся з цим. Але, на мою думку, Ви надто занижуєте оцінку інформаційної протидії України кацапській пропаганді.

– А що, ця належна інформаційна протидія є?

– Так, є. Я трохи інакшої думки про перебіг інформаційного спротиву. Україна вже капітально притиснула кацапів і в інформаційному просторі та великою мірою зрівноважила ситуацію в інформаційній війні.

– Думаю, що не все так однозначно добре, як Ви міркуєте, якщо на недавню інформаційну приманку під умовною назвою «Фаріон» запав навіть український Львів…?

– Так, у цій справі не без проблем. Але основна біда у тому, що велика частина України – це зросійщені українці.

– То це спонукає і журналістів, і літераторів, образно кажучи, ще більше гострити пера?

– Інформаційна війна триває, є ще дуже багато роботи. Та й після війни буде чимало проблем із тими, кого я називаю «косноязикими», а Ірина Фаріон – «москворотими». Тож україноцентричним журналістам ще зарано ховати свою зброю і працювати над якимись відстороненими темами.

– А літераторам?

– Писати актуальні та цікаві твори, аби до читачів не доходили слабенькі навіть за мовною грамотністю книжки. Але в цій царині я не експерт, а просто читач, тому не хочу вчити когось, як це правильно робити. А оскільки тепер надворі святкова пора, то насамкінець нашої розмови принагідно вітаю колектив редакції та читачів «Галичини» з Різдвом Христовим. Христос рождається! Славімо Христа!

З творчої метрики

Петро Парипа – уродженець с. Лани колишнього Галицького району. Закінчив Львівський технікум промислової автоматики й факультет журналістики ЛДУ ім. І. Франка. Працював кореспондентом газети «Прапор комунізму» у Гусятині на Тернопіллі, кореспондентом і відповідальним секретарем Тисменицької районної газети «Вперед», відповідальним секретарем і редактором відомчої газети ВО «Прикарпатліс» (згодом «Лісовий комплекс», «Гомін Карпат» і «Лісовий край»), власкором регіональної газети «Західна Україна», кореспондентом, редактором відділу, заступником головного редактора й головним редактором обласної газети «Галичина», головним редактором тижневика «Газета.іf.ua.». Матеріали Петра Парипи були надруковані у місцевих газетах, а також у журналах «Жовтень», «Універсум», «Україна», «Перевал», «Країна», «Журналіст України», «Енергетичний бюлетень», у центральних газетах «День», «Україна молода» та в діаспорних виданнях – часописах «Америка» й «Б’юлетні Фундації ім. Івана Багряного» (США). Автор книжок «Великі українці без масок», «Між вчора і сьогодні. Вибрані публікації», упорядник книжки «Мороз Осип. Думки, концепції, дії». Лавреат Всеукраїнського конкурсу регіональних ЗМІ «Економіка очима журналіста», Міжнародного фестивалю «Нашого цвіту – по всьому світу», обласної премії ім. Б. Бойка в галузі журналістики, Івано-Франківської міської премії імені І. Франка, обласної премії ім. В. Стефаника. Нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям» і «Золотою медаллю української журналістики». Заслужений журналіст України. Член НСЖУ.

Ігор ЛАЗОРИШИН

galychyna.if.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я