“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
(І ДЕЯКІ ВРАЖЕННЯ ЧИТАЧА, ЯКОГО СПРОВОКУВАВ АВТОР)
Несподівано завершив Ярослав Грицак вступ до своєї останньої історії України під назвою «Подолати минуле: глобальна історія України» (2022): «Найгіршим покаранням для мене за мої інтелектуальні огріхи було б, якби моя книжка не стала провокацією до серйозніших розмов про минуле й сучасне України». «Інтелектуальні огріхи», «провокація», «серйозніша розмова» – це ще не все. Автор зазначає, що ніде не претендує на правоту і в усьому сумнівається (с. 18), майже кожне твердження він висловлює із застереженнями і дозволяє це робити читачеві (чи навіть спонукає до цього), якщо читач не отримає однозначних відповідей (с. 12). Та хто ж має серйозніше розмовляти про минуле, сучасне й майбутнє України як не відомі історики чи представники інших наук, політики, духовні лідери? (Зрештою, ми, прості смертні, теж повинні роздумувати про ці проблеми). Щоправда, я не дуже й повірив авторові, бо сприймаю подібні декларації як звичайне кокетство, як загравання з читачем, який, безперечно, зверне увагу на захоплені, навіть екстатичні відгуки й оцінки «viр-ів» (дуже важливих персон), які вони висловили на адресу Я. Грицака з приводу появи його праці. Не кожен читач наважиться після цього критикувати, поправляти чи доповнювати відомого історика. Але, з іншого боку, хіба для того, щоб привернути увагу, започаткувати дискусію, обов’язково висловлювати не просто дискусійні чи суперечливі думки, а й провокаційні? Зрештою, оприлюднений текст будь-якого автора з будь-якими твердженнями вже належить не лише авторові, бо перебуває в сучасному інформаційному просторі – хаотичному, несистемному, де співіснують добре і зле, якісне й недоброякісне, шляхетне й нице, високе й вульгарне, де добрий і щирий намір важко відрізнити від провокації й маніпуляції. І тоді багато залежить від читача, від його громадянської позиції, ерудиції, почуття відповідальності, бо він не має некритично сприймати все те, що йому пропонують авторитетні, титуловані чи просто «розпіарені» автори. Якоюсь мірою я і є тим читачем, якого спровокували висловити свої враження від прочитаного (не стверджую, що зможу як рівний дискутувати з професійним і відомим істориком).
Відгуки «vip-ів» (вони вміщені у книжці Я. Грицака) справді вражають надзвичайно високою оцінкою (і компліментарністю), але не переконують. У науковому середовищі побутує така теза: схарактеризуй мені свій метод і я тобі скажу, який ти науковець. Про свій метод Я. Грицак розповідає у вступі, в якому пояснює, як треба писати історію України і чому він написав «свою». З приводу мети зацитую автора: «Історія України, яку ви тримаєте в руках, написана, власне, із тією метою: вона пробує з’ясувати, чи (і як) можна подолати минуле.
Вона писалася насамперед для молодих людей, які народилися після падіння комунізму, досягли зрілості протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років і в найближчі десять-п’ятнадцять років переберуть владу в Україні у свої руки». А як бути з читачами, яким, наприклад, двічі по тридцять (чи й більше)? Інші важливі тези Я. Грицака: для нового покоління не існує виклику здобути незалежність, бо незалежна Україна для них – це щоденна реальність; виклик для них – перетворити Україну з найбіднішої європейської країни на країну з пристойними стандартами; читачі не отримають однозначних відповідей; історія не є вчителькою життя; історія рухається лише в один бік. І ще кілька тез із наступного підрозділу «Як писати історію України?». Звісно, Я. Грицак пише про історію по-іншому, ніж це радив давній Лукіан чи сучасний Отар Довженко. За Я. Грицаком, це треба робити так: писати без імен і дат, віддати перевагу історії, яка за поодинокими фактами пробує побачити процеси; історія має бути короткою. Ще одна авторська заувага. Ярослав Грицак слушно зазначає, що про складні речі треба писати просто, але не занадто, щоб полегшити перше й уникнути другого, він вважає за доцільне вдаватися до метафори. Не менш цікавою є й заява, що він ніде не претендує на правоту, а його інтелектуальна батьківщина – сумнів, а тому до кожного чи майже до кожного свого твердження Я. Грицак додає застереження «правдоподібно», «як правило», «здебільшого», а там, де він цього не робить, дозволяє читачеві додати це замість нього… І ще твердження про те, що історія не знає «залізних законів», а тому жодне твердження про минуле не може бути абсолютним (проте в розділі «Історик і його біографія» в «Розмовах про Україну» 2018 року Я. Грицак стверджує, що історія має логіку і свої сенси, що відкриваючи цю логіку і ці сенси, можна краще зрозуміти, що можна зробити у цьому світі і з цим світом (с. 43); хіба це не означає, що все-таки є якісь закони і закономірності?).
Я коротко переказав зміст методу чи й особливостей історичного мислення Я. Грицака, його бачення, розуміння історичного процесу. І перше запитання, яке виникає, можна сформулювати так: чи подібний підхід адекватний вимогам до історії як науки? Безперечно, що ні, бо Я. Грицак з його сумнівами, застереженнями, суб’єктивними твердженнями і пошуками адекватної літературної форми для їх відображення, прагне радше дискутувати, ніж брати на себе відповідальність за обґрунтовано сформульовані й без застережень твердження. Не зрозуміло, чому він плутає методологію з методикою (манерою, стилем) писання. Це різні речі. Художні засоби поета (чи й прозаїка) важко уявити без метафори. Власне, метафорою можна висловити те, для чого вченому може знадобитися трактат. Проте в науці метафора не може замінити розгорнуту раціональну й логічну аргументацію. Методологія має бути вивіреною, слушною, обґрунтованою – і тоді можна сподіватися на відкриття істини (за всієї відносності її розуміння), на отримання певних результатів, а не припущень, ймовірностей, висновків із застереженнями («правдоподібно», «як правило», «здебільшого» і т. д.). Історія як наука в принципових моментах теж має прагнути до істини, принаймні, до якихось висновків попри те, що реальний історичний процес може бути хаотичний, без помітних зв’язків, без очевидного сенсу.
Для мене було б зрозуміло, якби Я. Грицак відверто заявив, що він пише «свою» історію України як прихильник неконвенційної, а не академічної історії. А різниця між ними суттєва. Академічна історія – це історія Ранке, об’єктивізм, істина, причинно-наслідкові зв’язки, це реалістичний стиль наративу, лінеарний час. У неконвенційній відповідно – історія Фуко; суб’єктивність; не істина, а щира, довірлива розмова з читачем (з приводу істини, зрозуміло); замість причинно-наслідкових зв’язків – неувага до них, а навіть руйнування цих зв’язків, метафоричне мислення; не лінеарний час, а розриви, прогалини, а замість реалістичного наративу – використання різних стилів (це, за Е. Доманською, лише деякі ознаки академічної й неконвенційної історії).
Між подією та її інтерпретацією (розповіддю про неї) завжди існувала різниця. І все залежало від історика (від його концепції бачення, сприймання, тлумачення цієї події чи історичного процесу загалом). Методологія історії – це шлях, який пройшла наука від античних часів (праць і концепцій античних істориків) до епохи постмодерну, це десятки імен і тисячі трактатів. Звісно, авторське сприймання історичного процесу (концепція автора) – це не вибір у крамничці найвигіднішого, найзручнішого, найефективнішого інструменту. Та й постмодернізм, який намагався переосмислити попередні стереотипи історичного мислення, не створив «єдино правильної» й бездоганної методології. Ось чому питання методології історії залишається відкритим, як і право історика обґрунтувати свої методологічні підходи й концепції, бо вони потрібні не лише для нього самого як дослідника, але й для читачів (передовсім для тих, кого він прагне зацікавити, заінтригувати, «спровокувати» чи просто спонукати до роздумів). Я роздумую над «філософією історії» Я. Грицака через те, що намагаюся зрозуміти, чому він або не претендує на «правоту», або необґрунтовано й категорично висловлюється з інших драматичних чи дражливих, але політично важливих проблем української історії. Адже звертається до покоління, яке найближчим часом прийде до влади. Не належу до цього покоління, але я той спровокований читач, який хоче почути не ухильні відповіді, а прямі й обґрунтовані, бо не викликає заперечення намір Я. Грицака показати глобальну історію України (це не є відкриттям у методології історії – М. Драгоманов у «Чудацьких думках про українську національну справу» ще 1891 року звертав увагу українців саме на хибу поглядів на історію Русі як на науку, що відокремлена від історії всього людства, на хибу вузенького провінціялізму і неясного плаксивого романтизму; щоправда, з його думками у цій статті про всеслов’янську цінність російської мови, про обмеженість «москалеїдства», про «обрусєніє», про українське національство (націоналізм) погоджуватися не треба – М. Драгоманов був далекий від ідеї української державності). А нині глобальний підхід до історії України зумовлений ще й тим, що Україна захищає цивілізований світ, воюючи з Росією, і годує частину цього світу, постачаючи йому український хліб.
Намір подати історію України в контексті longue durée як методологічний критерій теж виправданий – навіть лікарі обов’язково цікавляться історією хвороби. Річ у тім, що будь-яке явище стає зрозумілішим, якщо його розглядати в процесі виникнення й розвитку.
Є в «Подоланні минулого» й інші зауваги методологічного характеру, хоча Я. Грицак не вважає їх критеріями – йдеться про те, що в історії нема «залізних законів», абсолютних тверджень.
Бажання писати без імен і дат (за всієї умовності) теж зрозуміле – важливіше з’ясувати тенденції історичного процесу. Не можу не згадати Д. Донцова, який вважав, що факти – це крейдяне коло, яке тільки курка не наважиться переступити; головне – не факти, а тенденції. Щодо «залізних законів». Найяскравіше це проявилося в Гегеля і Маркса. За Гегелем: оскільки в світі панує розум, то й всесвітній історичний процес відбувається розумно, а тому тут не може бути випадковостей, світ (історичний процес, розвиток) доцільний і має мету. Це дало йому підстави зробити висновок про закономірності й закони розвитку. Маркс вбачав закономірність розвитку історії в іншому – в зміні суспільних формацій, які розвиваються згідно зі способом виробництва і розвитком продуктивних сил, а в результаті класової боротьби людство повинно прийти до світлого майбутнього. Названі мислителі не єдині, хто вважав, що в історичному процесі є закони розвитку, що метою історії як науки є прогнозування чи передбачення майбутнього. Карл Поппер розкритикував подібні погляди, бо стверджував, що виявити закони розвитку в історії людства неможливо. Щоправда, я роздумую: а відновлення української державності – це випадковість чи закономірність розвитку українського сюжету світової історії? Все ж є дослідники, які вважають, що К. Поппер не дуже переконливо критикує цей принцип, який увійшов в науковий обіг під назвою «історицизму» (йдеться про його працю «Злиденність історицизму»). Основною хибою К. Поппера є те, що, на його думку, історичний процес можна пізнати лише на підставі методів природничих наук. Зрештою, якщо дослідник зауважує в історичному процесі певні тенденції, то він неминуче дійде висновку про закономірність розвитку якоїсь історичної ситуації, в якій перебуває держава чи суспільство.
Те саме стосується й абсолютних положень чи тез. Ярослав Грицак стверджує, що їх нема. Проте визнання Абсолюту (Творця) спонукає до того, щоб визнати існування абсолютних положень і на мікрорівні, в локальних і конкретних історичних ситуаціях. Наведу приклади. Дмитро Донцов: «Росія загалом не залишила нам свободи вибору, вона поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або безпощадна боротьба» (це 1913 рік!); Степан Бандера: «Хоч які великі жертви – боротьба конечна» (1952); Євген Коновалець: «Ніхто задля наших гарних очей не дасть нам Української Держави»; Роман Шухевич: «Від віків поневолюючи Україну, вона (Росія) не зрезигнує з неї ніколи, незалежно, чи в неї царський режим, чи «найдемократичніша в світі республіка» (1928); Симон Петлюра: «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибинні процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчости, всього того, що нація і свідомо, і раціонально використовує для утвердження свого права на державне життя…» (1925); Микола Міхновський: «Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насильства… Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування» (1900); Михайло Грушевський: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, «що згоріло в моїм кабінеті», се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць» (1918). І в контексті української історії, і в контексті кожної ситуації, в якій було висловлено ці думки, вони мали (і нині мають) абсолютний характер і жодним «якби», жодним припущенням не вдасться мене переконати в протилежному.
Подолання минулого Ярослав Грицак не вважає методологічним принципом, але за своєю суттю це теж питання методології. У чому воно полягає в розумінні автора? Як вважає Я. Грицак, це подолання устоїв бідності та насильства. А я так не хочу долати українське минуле. Це минуле постійно з нами, хоча би тому, що воно було, відбулося і з пам’яті не зникне: ні добре, ні зле, ні велике, ні нице, ні світле, ні темне. А тому треба пам’ятати і Русь (Київську, звісно), і козацькі часи, і визвольні змагання 1917-1920 років, і моральний подвиг українського збройного підпілля 40-х – початку 50-х років, обидва Майдани, а загалом весь той історичний час, упродовж якого українці формувалися як нація. Так само, як треба пам’ятати занепад Русі, Переяславську раду, Руїну, Батурин, Полтавську битву, Крути, Базар, поразку визвольних змагань, Голодомор і злочини Росії в нинішній війні проти України. Усе треба пам’ятати, щоб не повторювати помилок попередніх поколінь через роз’єднаність, через самолюбство лідерів і вождів, через егоїзм окремих осіб і груп, а так само пам’ятати інертність, небажання воювати і байдужість до долі держави і нації. Історія не є поганою вчителькою, вона має поганих учнів, які не хочуть вчитися на помилках минулого. Але не лише про бідність й насильство йдеться для Я. Грицака в подоланні минулого. Якщо конкретніше, то він пропонує, щоб українці визнали свої злочини під час світової війни, він не прагне погодитися з геноцидною версією Голодомору і не хоче прирівнювати його до Голокосту, він хоче, щоб українці визнали причетність до Голокосту, він дегероїзує й недооцінює боротьбу УПА…
Минуле не зникає. Воно частково повторюється в сучасному і не треба, щоб гірші його явища і тенденції закріпилися нині й повторилися в майбутньому. Романтизацію (але помірковану) минулого варто поєднати з холодним і безпристрасним аналізом. Я скептично ставлюся до тих «замовних» поглядів на наше минуле, які заперечують головні історичні імперативи нації. Це не означає відмови від наукових дискусій і полемік. Ось чому мені не до вподоби формула Я. Грицака щодо подолання минулого. Не просто європейські стандарти життя (якщо не йдеться про духовні європейські цінності) як майбутнє на противагу бідності в минулому повинні визначати сенс історичного існування нашої нації. А щодо насильства – народ, який не хоче захищатися, ніколи не стане повноцінним. Ідея державності й ідея боротьби завжди були умовами нашого національного існування. Пам’ять про державність (про свободу, незалежність) не зникала в пам’яті народу навіть після програних битв, ця пам’ять не згасала разом із вогнищами цих битв. І боротьба (бо «насильство» не має позитивного значення) супроводжувала українську історію упродовж останньої тисячі років. Але ідея державності без боротьби за неї – безплідна, а боротьба (збройна, кривава) лише тоді набуває сенсу, коли її метою є захист, відновлення чи утвердження своєї державності. Це не заперечує інших форм боротьби за ті чи інші національні інтереси й права. Воля до боротьби за національну ідею – це свідчення духовної сили й енергетики нації. В нинішній російсько-українській війні (вона – свідчення про традиційне російське насильство) ми приречені на перемогу.
Проте досі йшлося про моменти, з приводу яких кожен – і відомий автор, і просто читач – може мати свою думку, більш чи менш аргументовану. Є в книжці Я. Грицака кілька тез, які я вважаю хибними і навіть провокаційними.
Перша. Зацитую автора: «Відображенням однієї з таких фантазій є суперечка між українськими та російськими істориками: чиєю національною державою була Русь – російською чи українською? Ця дискусія позбавлена сенсу (с. 52). Русь не була ані російською, ані українською… Ця держава не була національною» (с. 52). Обґрунтовуючи цю думку, Я. Грицак порівнює Русь із імперією Каролінгів, яка, на його думку теж не була ані французькою, ані німецькою (це лише йому допомагає краще зрозуміти природу Русі, але не читачам, які читали знамениту статтю М. Грушевського). Не буду переказувати зміст аргументації Я. Грицака. Звісно, що Русь не була національною державою, бо й націй тоді не було, але йдеться про інше. На підставі існування імперії Каролінгів німці не заперечують існування французів як окремого народу і не вважають їх своєю гілкою (як і навпаки). Думка про «нічийність» Русі має наслідки, бо ллє воду на млин путінської тези про історичну спільність українського та російського народів. Так колись Російська імперія бачила себе спадкоємницею Русі і збирала «русскіє» землі (що, зрештою, й нинішня Росія робить). Теза Я. Грицака перекреслює статтю М. Грушевського «Звичайна схема «русскої історії» й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904). Щоправда, Я. Грицак вважає, що історичні праці М. Грушевського стали своєрідною коперниківською революцією в історієписанні про Східну Європу. Проте він нічого не сказав про головну ідею, про суть концепції у цій статті М. Грушевського. Бо не те головне, що М. Грушевський показав, що історія східних слов’ян не має сенсу, якщо її звести лише до російської історії, нехтуючи при цьому історією українців і білорусів. І не те, що М. Грушевський пішов, на думку Я. Грицака, на крок далі: він прирівнював націю не до держави, а до народу (в цьому саме й полягала найбільша хиба Грушевського-історика). Провідний історик сучасності не зауважив (може й свідомо), що його великий історик з минулого вважав: Київська держава, право, культура була утвором однієї народности, українсько-руської, Володимиро-Московська – іншої, великоруської: «Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ в., потім литовсько-польський ХІV-ХVI вв. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, і відносини до неї Київської можна б скорше порівняти, напр., до відносин Римської держави до її галльських провінцій, а не преємство двох періодів в політичнім і культурнім житті Франції (це вдаліше порівняння, ніж порівняння з імперією Каролінгів у Я. Грицака. – С. К.). Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності. Етнографічна і історична близькість народності українсько-руської до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань – вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами». Ми не є нацією без минулого. Русь (Київська) – це наша історія, – ось що я хочу зазначити після прочитання статті М. Грушевського і заперечуючи погляд Я. Грицака.
Друга теза Я. Грицака: «УПА…, правдоподібно, винищувала євреїв, які ховалися у волинських лісах» (с. 284). З таким же успіхом можна підказати Я. Грицакові ще одну «правдоподібність»: УПА дозволяла ритуальні вбивства тим євреям–лікарям, які допомагали УПА… Ставлення Я. Грицака до УПА відоме: воно дуже неоднозначне. Найдокладніше свою позицію Я. Грицак сформулював у «Тезах до дискусії про УПА» (із книжки есеїв «Страсті за націоналізмом: старі історії на новий лад» 2011 року видання). Його вступні зауваги такі:
– ставлення (Я. Грицак має на увазі схвальне ставлення до УПА. – С. К.) до Української повстанської армії є головним каменем спотикання в оцінках подій Другої світової війни;
– проблема УПА – одна з історичних мін, підкладених під українське суспільство; це найконтроверсійніша подія, вона поляризує суспільство;
– історія тоді є наукою, коли не підлягає диктатові політики (не лише: історія не є наукою, коли її мотивують і заохочують зацікавлені кола чи особи. – С. К.).
Свій погляд Я. Грицак виклав у п’ятнадцяти тезах. Він шукає правду, яка стосується УПА. Це зрозуміле бажання, хоча професійні історики знають, від чого залежить тлумачення поняття «правди», якщо йдеться про минуле. У тезах Я. Грицака є й слушні міркування (про втрати українців, про тактику виживання й колаборацію, про різницю між двома світовими війнами, про насильство як повивальну бабку історії (хоча я вжив би краще слово «боротьба», а не «насильство»), про боротьбу зі совєтським режимом як найгероїчнішу сторінку в історії УПА. Але ідею створення УПА не можна пов’язувати з волинськими подіями («різнею», як вважає Я. Грицак), не можна так огульно й узагальнено писати про оунівський «терор». Особливе заперечення викликає 14-а теза: «Варто чи не варто?». Підбиваючи загальний баланс діяльности УПА, слід поміркувати, чи виправдана така велика кількість жертв її боротьби» (с. 89). Ярослав Грицак зазначає, що в результаті боротьби УПА загинуло майже 450 тисяч осіб, а це були найдинамічніші, найосвіченіші і, як він визначає, «напевно національно найсвідоміші», а в результаті здобути українську національну державу УПА не змогла. На думку Я. Грицака, жертвування власним життям не є ні єдиним, ані найефективнішим засобом досягти значущих політичних цілей (?!. – С. К.). Він вважає, що керівництво УПА заборонило вступ сільської молоді до комсомолу і цим заблокувало рух догори цим молодим людям, які народилися в 30-х роках, а в 1991 році вони були тим поколінням, на яке лягає відповідальність за управління суспільством. Ярослав Грицак зазначає, що наша Галичина тоді б виглядала інакше і експортувала б на схід не лише український патріотизм, не підкріплений ні адміністративно, ні фінансово. Ще одна цитата: «Зрештою, чи не була би тоді іншою ситуація й у самому Києві та східних областях, якби національно найсвідоміший елемент, замість гинути в героїчній боротьбі, виховував у почутті патріотизму своїх ненароджених дітей і внуків, працював у школах та університетах, писав статті й книжки тощо? Чи, зрештою, хіба не знали б у світі про Україну більше, якби в 1960-1970-х роках вона розцвіла плеядою науковців, художників, поетів, режисерів – бо очевидно, що серед того «втраченого покоління» були неабиякі таланти?» («Страсті за націоналізмом», 2011 рік, с. 90). Утопічність цих візій і припущень навіть коментувати не хочеться. Просто цій умовній історичній версії Я. Грицака («якби…») вірити не треба. Приклад чехів, на яких він посилається, теж некоректний. Про це свого часу писав Є. Маланюк. Є й конкретний контраргумент. Маю на увазі статтю С. Бандери «Хоч які великі жертви – боротьба конечна» (1956). Степан Бандера стверджував протилежне думці Я. Грицака: боротьба – доцільна, бо це підстави існування й розвитку української нації; жертвами більшовицької системи стають не лише ті, хто бореться; без боротьби жертв було би ще більше; завдяки жертвам зберігається національна субстанція і підстави для визволення і розвитку українського народу. Ось чому позиція С. Бандери актуальна: і нині, в умовах російсько-української війни хтось може засумніватися в доцільності кривавої боротьби і наших жертв. Подібні міркування не мають нічого спільного з турботою про долю держави й людини. Вони недоречні, хибні й провокаційні. Пацифісти вболівають за людське життя, але воєн вони не виграють. Українці пролляли багато своєї крові на шляху до відновлення державності. Нині – теж кривава війна з нашим історичним ворогом, з Росією. Ми зазнаємо багато втрат. Але без кривавих жертв не обійтися. Ось чому ми приречені перемогти. Бо інакше Україна
як держава і українці як нація
зникнуть.
Степан КОСТЬ,
заслужений професор ЛНУ ім. Івана Франка
Титульна ілюстрація Миколи Кумановського
(Закінчення буде)
