Свята і будні Ірини Жиленко

0
1086

28 квітня поетесі-шістдесятниці виповнилося б 80 років

«Кiнець 1950-х – початок 1960-х – це були не просто роки. Це була «Країна поезiя». Не лише Київ (i Україна), але й увесь Радянський Союз раптово вибухнув поезiєю. Не буду пояснювати це божественним промислом (чи космiчним). Не буду розводитися про полiтично-державнi причини цього феномену. Вони-бо загальновiдомi: «вiдлига», «критика культу особи» i пов’язанi з цим великi надiї нашого поколiння. Вiдома також думка про те, що поезiя була єдиною формою протесту. Вона заповнювала собою порожню нiшу душi радянської людини, спраглої iнформацiї i правди, тiєї «правди», яка, як нам здавалось, є десь», – напише Iрина Жиленко, озираючись на прожите й пережите, через десятиліття після тих подій у своїх спогадах «Homo feriens» (першодрук у часописі «Сучасність» всередині 1990-х, окремою книжкою побачили світ 2011 р. у «Смолоскипі»).

Ця сповiдальна книга по-новому вiдкриває нам Iрину Жиленко, яка, за законами жанру, мусила вiдкинути властивi для її поезiї карнавально-вертепнi iнтонацiї й постати в новiй для себе iпостасi. І все ж спершу була її Величність Поезія, яка дала можливість заявити про себе й відчути нестримний дух перемін – попри всі ті негативні ярлики («пiротехнiки», «штукарi», «верлiбристи», «космiчно-гiперболiчнi поети»), які на них навішували недруги й відверті вороги: «Шiстдесятникам пощастило ввiйти у лiтературу в час найвищої потреби суспiльства в поезiї. У цьому наше величезне везiння i щастя. 60-й -62-й роки винагородили нас (наперед?) на всi наступнi лихолiття. За цi /…/ роки сонця ми зросли (i полiтично, i культурно), змiцнiли й загартувались» («Homo feriens»).

«А Я – НЕ ВСI!»

Звісно, доля Iрини Жиленко не зазнала тих трагiчних колiзiй, якi гартували характер I. Свiтличного, Є. Сверстюка, В. Стуса та багатьох iнших, однак ця тиха й водночас свідома свого покликання й горда жінка по праву належить до когорти тих, кого система не змогла переiнакшити, змусити стати такою, як усi, приневолити «спiвати в хорi», славословити й зректися самої себе. «А я – не всi!» – з почуттям власної гiдностi заявить вона згодом. Це вiдчуття своєї окремiшностi, усвiдомлення власної неповторностi прийшло з тих, 1960-х рокiв, якi принесли в атмосферу української культури iндивiдуалiзацiю творчого голосу, що зродилася зі спроби виокремити конкретне людське «Я» iз знеособленого, стандартизованого  «ми». Вона й справді була народжена для слова поетичного, яке в неоромантичному рiчищi поезiї шiстдесятникiв вирiзняється особливим, властивим лише їй «карнавальним» баченням свiту у його казково-сюрреалiстичних, парадоксальних виявах. I водночас її поезiя напрочуд чиста i свiтла. Це про неї Б.Тен говорив: «Камернiсть i затишнiсть її лiрики – рiч дуже оманлива. У неї тихi цвiркуни говорять нам про сучаснiсть гучнiше, нiж у декого – гуркiт космiчних ракет».

Як поетеса Iрина Жиленко повносило заявила про себе у 1965 р. збiркою «Соло на сольфi», яка спричинила тривалi дискусiї у пресi. Пейзажно-настроєва, любовна лiрика, глибока елегiйнiсть, щира сповiдальнiсть, намагання одухотворити свiт реальних речей – усе це вирiзняло слово молодої поетеси з-помiж її ровесникiв. Задекларувавши свiй «девiз до старостi»  любити землю, любити людей i в iм’я всього сущого на землi творити свою «оду радостi», «оду веснi», вона пронесла його крiзь роки самiтницької поетичної творчостi. Коли  ж на змiну трiумфальнiй «ходi» поезiї прийшли першi суспiльнi приморозки i настав час робити вибiр, для Iрини Жиленко, власне, не iснувало дилеми: служити системi чи йти плiч-о-плiч iз друзями. Вона залишалася з друзями, але залишалася і сама собою, нiкого не наслiдуючи й нi пiд кого не пiдлаштовуючись. Та, зрештою, її, як i багатьох iнших шiстдесятникiв, зокрема I. Драча, М. Вiнграновського, оберiгали мудрiшi, пояснивши те так: «Ваша найголовнiша робота – писати». Це благородство I. Свiтличного I. Жиленко оцiнить по праву, як i те, що тодi, у шiстдесятi, I. Свiтличний, I. Дзюба, Є. Сверстюк, Б. Горинь, В. Чорновiл завищували її поетичнi здібності. Так, I. Свiтличний утiшав: «Iринко, не силуй себе. Поезiя – це свобода. Де є примус, там уже нема поезiї». «Будь сама собою i дослухайся тiльки внутрiшнього голосу», – радила їй Ліна Костенко.  «Свободу вкладає нам в душу Господь./I ти тодi – пан над панами!» – згодом зізнається поетеса. Друга збiрка  «Автопортрет у червоному» (1971), як i попередня, виразно засвiдчувала домiнанту особистiсного, iндивiдуалiзацiю художнього свiтосприйняття, вiдстоювання можливостi бути самою собою, несхожою на інших. Тоді, власне, поетеса й започаткувала апологiю Дому – наскрiзну в усiй її творчостi, яка вiд книжки до книжки  («Концерт для скрипки, дощу i цвiркуна», «Вiкно у сад», «Дiм пiд каштаном», «Ярмарок чудес», «Останнiй вуличний шарманщик», «Дiвчинка на кулi», «Чайна церемонiя», «Вечірка у старій винарні» (Національна премія України ім. Т. Шевченка), «Євангелiє вiд ластiвки. Вибране з десяти книг», «Пори року», «Цвiтiння сивини» та ін.) поглиблювалася й трансформувалася вiдповiдно до етично-фiлософських переосмислень. Хоча критика тривалий час закидала поетесі камернiсть, звуженiсть поетичного свiту, вiдчуженiсть од суспiльного життя, мiщанство й «естетство», вона не зрадила своєму поетичному покликанню, своїй iндивiдуальнiй манерi свiтобачення й письма. Згодом, в одному моєму iнтерв’ю з поетесою, на моє запитання, чим є для неї Дiм – фортецею, сховком вiд житейських iлюзiй, од зваб свiтових, од жорстоких реалiй, од розчарувань, щиро вiдповiла: «Колись один жвавий iнтерв’юер спитав мене iронiчно: «Ну що? Навiть нашi часи не змогли витягнути Вас iз чотирьох стiн?» Така вже моя доля. У 60-70-тi роки мене картали за «камернiсть» i «мiщанство». I в нашi часи не вистачає у людей розумiння, що, можливо, «камера» – це суспiльство; усе те, що поза «домом», i, можливо, свободу мислення забезпечують людинi саме «чотири стiни». Суспiльство роздає кiлька рiзновидiв мундирiв, i тiльки наодинцi із собою людина залишається без оного». Тож з «усiх майданiв утiкач», Iрина Жиленко розкошувала у своєму окресленому власними естетичними потребами й витвореному творчою уявою сталому мiкрокосмi, у державi слова, яке, була переконана, урятує свiт. «Я так люблю життя земне!» – у цих простих, безпретензiйних словах – її найвища фiлософiя i її творче Небо – те, що прихиляє їй Господь. Це їй належать справедливі рядки: «У поезії – всі перші, якщо це поети».

«ГНIЗДУ ЗЕМНОМУ»

Однак, попри вiдданiсть своїй фортецi, своєму «гнiзду земному» – рiдному Дому – вона усвiдомлювала i власну вiдповiдальнiсть за дисонансний свiт. Еволюцiйне переосмислення спонукає до граничної сповiдальностi: за межею залишився важкий етап самопiзнання й самоусвiдомлення, натомiсть прийшло розумiння: «Бо тiльки той людина, хто з людьми, бо тiльки той людина, хто в дорозi». Її лiрична героїня, сповiдуючи культ краси, як i ранiше, перебувала «в затiнку чуда, в свiтлi надiї», прагнучи несподiваного дива серед суєти й сiростi буднів, що спонукало до незбагненних поетичних метаморфоз, які не пiддаються логiцi звичайного «дорослого свiту».

«Ми жили, і щодня прибували нам дари волхвів – нові радості, любові, діточки, книги. Але й щодня відбували, віддані минулому, друзі /…/ – всі ті, на кого найперше вказала своїм страшним пальцем Смерть. А потім – Василь Симоненко своїм відходом немовби розчинив двері смерті, і слідом за ним пішли найкращі з нас: Алла Горська, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Лукаш, Борис Харчук, Григір Тютюнник…» («Homo feriens»).  В усіх переживаннях поряд залишався чоловік – відомий письменник-шістдесятник, Володимир Дрозд, про якого вона згодом скаже: так, нелегко рости у затінку такого високого дерева, але ж це дерево – і прихисток, і стимул до зростання, й атмосфера сили й величі душі. Цей творчий тандем двох виразних особистостей подиву гідний. «Отже, доля не наказала, і внутрішній голос не покликав мене до громадського подвигу. І залишилась я маленьким “явищем” не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва», – скромно напише вона у своїх спогадах. Надiлена особливим умiнням скидати із себе «гнiт щоденностi», творячи свою поезiю відкритої приватності, Iрина Жиленко  витворювала, за її ж зізнанням, «Землю обiтовану, якої на землi нема», i щедро й гостинно запрошуючи на цю благословенну землю й нас, аби подiлитися своєю радiстю од вiдкриття краси й гармонiї свiту й щастям жити на цiй землi (недаремно один з її вiршiв називається «Продавець щастя») й водночас нагадати: «Не має мабутнього свiт,/в якому нема милосердя!». Оречевлюючи свiй уявний свiт i персонiфiкуючи свiт речей, «де сутiнки синi», де «золота свiча на пiдвiконнi», «мiднi книги за зеленим склом», де «безхитрiснi свята», «рипучi веранди, таємнi буфети», свiт, де «ще соромно бути багатим, але ще не соромно бути поетом», Iрина Жиленко одухотворювала кожен прожитий день. Та попри декларацію «…Я, певно, з отих господинь,/що з дому – нi руш. Хоч пали мене з домом!/Я в ньому лишусь назавжди, / назавжди», поетеса усе ж постає родинному iнтер’єрi на тлi епохи. Попри своєрiдну призму камерностi поетеса бачила, яким недосконалим є свiт i якою беззахисною є в цьому свiтi людина, i те їй, безперечно, боліло й тривожило її Музу. Так, у звичну елегiйно-медитативну, часом iронiчну її тональнiсть вриваються гiркi, тривожнi інтонації (цикл «Dies irae»), де гостро вiдлунює трагiзм буденного героїзму та беззахисностi людини перед лицем техногенних катастроф. Чорнобильський апокалiпсис породжує вiдчуття постiйної небезпеки:«iду життям, неначе мiнним полем», а усвiдомлення того, що «на всьому зловiсний загибелi знак», поглиблює щоденну, щогодинну тривогу за дiтей, бо це ж наша всенародна бiда (пригадується мовлене ранiше: «Нам в дiтях народ колисать…»): «Убили землю. Вибили з-пiд нiг./Ударили, як в яблучко – пiд дих./Даремно рве iржаву шаблю з пiхв/розледачiле в холуях козацтво./Убили… « («Похорон»).

Екзистенцiйно вiдчуваючи плиннiсть часу, повноту всього сущого, поетеса спершу прагнула зупинити кожну мить –  мить перемоги чи поразки, радостi чи журби: «Мить! Зупинись же!/Стривай же! Застигни!/В нас, окрiм тебе, нiчого нема», однак у пізнішій її поезiї превалює намагання диференцiювати прожите, вирiзнити з-помiж отого потоку миттєвостей «просту i тиху» –  що «звучить на неймовiрнiй нотi»: «Все кане в Лету./Годi й боронить./Та мить оцю, що не втонула в хорi,/Господь наниже на безсмертну нить…».

Однак не все так однозначно в цьому стрімкому й суперечливому житті, особливо для тих, хто звик постійно все аналізувати: «Якщо виходити з того, що гедонiзм – це гостре вiдчуття радощiв земних, а естетство – гостре вiдчуття краси, то я, безумовно, i та, i iнша. Але… гострота чуттiв поета не однобока. Так само гостро, можливо, набагато гострiше, нiж «не поет», страждаю i вiд людської недоброти, i вiд численних бiд. I гостро спiвчуваю iншим…». («Homo feriens»). Дискутуючи з тими, хто називав її мiщанкою, естеткою i т. iн., вона начебто визнавала: «Прив’язанiсть поета до домiвки / хоч i не смертний грiх,/але грiшок./Поету, звiсно, треба – оплiч з людом». Однак дає ясно зрозуміти свою позицію: «I все-таки мiщанка та естетка/люблю я люд. Не той, що абсолют./Не той, що в iсторичному аспектi,/i не грядущий./А отой, що тут./Стоїть у черзi з торбою в руцi,/рахує папiрцi у гаманцi,/люд, що при всякiй владi – пiд конем./Ще й фiлософствує собi сумирно:/хай там хоч що…/Дасть Бог – переживем./Аби лиш мирно». Це – рядки з поеми «Тихе вiяння», сказати б, програмного для «пізньої» Iрини Жиленко, де розкрито i її естетичну концепцiю, i громадянську позицію, спрямовану проти руйнівних тенденцій, уособлених нею в образi «пана Хама»: «Немає слiв. /Нi для конгресiв, нi для пiсень, нi для лiтанiй./ Бреде кладовищем словесним, ридаючи, поет останнiй./ I головi його бiлiть… I попелiть нiмiй скрижалi…/ Регоче iз його печалi грядущий хам нових столiть». Зникли її звична м’яка елегiйнiсть, легка самоiронiя (як щит, як форма самозахисту), натомiсть слово тут набирає твердостi, гостроти, стає нещадним й нищiвним, часом гнiвним, гротесково-саркастичним. Кидаючи виклик персонiфiкованому Злу на ймення Хам, Iрина Жиленко рiшуче вiдкидала свiй поетичний iмiдж елегiйної естетки й вдавалася до публiцистичної наповненостi твору, що, однак, не применшує його художностi: це яскравий документ епохи, створений мистецькими засобами, болючий роздум про те, як має йти до своєї мети молода держава i що має лежати в основi тiєї мети, яким змiстом мають бути наповненi iдеї i як виживати у цiй вакханалiї простiй людинi, щоб не спустошити душу у боротьбi за шматок хліба.

«ВIЧНI IЛЮЗIЇ КУЛЬТУРИ»

Протягом понад тридцятилiтньої творчої працi поетеса виробила власне бачення концепцiї еволюцiї людства, небезпiдставно вважаючи, що мистецтво було виявом його дитинностi, а сучасна цивiлiзацiя не залишає права на «вiчнi iлюзiї культури», що посилюється беззахиснiстю людини перед техногенними катастрофами, – її чорнобильський цикл «Dies irae» несе вiдлуння апокалiпсису – як загальний настрiй кiнця другого тисячолiття – i звучить наче реквiєм по «вбитiй землi», бо на нього посходилися «мертвi, i живi, i ненародженi». У цiй концепцiї вона спиралася на власне переконання, за яким основою цивiлiзацiйного поступу є людина в усiй своїй неповторностi: «Поки ми не збагнемо, що багатство життя – у рiзноманiтностi, у своєрiдностi й «необструганостi» особи, –  ми не будемо мати повнокровної i здорової культури. Людина не «момент iсторiї» тої чи iншої держави, як твердять державнi нелюди, людина – єдина i найвища реальна цiннiсть, бо вона – творiння Боже, а iдеї i держави – виплiд нашого смертного, обмеженого мозку i наслiдок обставин. Вiдступ цивiлiзацiї починається зi зневаги до окремої людини i до культури» («Homo feriens»).

…«А я жила, жила, жила, аж доки /Не увiйшла у той банальний вiк,/Коли залiзнi черевики стертi,/Коли могилам друзiв губиш лік/I вже нiкого не здивуєш смертю»: час знову вніс свої безжальнi корективи. Мотив «осiнньої жiнки», яка немало звiдала на своєму вiку, постiйно присутнiй у «пізній» творчості Iрини Жиленко, оповиваючи її легким серпанком житейської втоми, вистражданої самозаглибленостi й iронiчної мудрості, засвiдчив, що її колишнє бажання «Наворожи менi, осiнь, мудре натхнення!»  справдилося й натхнення не покидало її до останніх днів життя. Її не стало 3 серпня 2013 р., проте  її поезія – жива, трепетна, вічно перебуватиме з нами на землі, натхненно оспіваній нею, а її щире  зізнання «Мої очi тануть вiд краси свiту Божого, як двi крижинки в золотому винi…» («Homo feriens») розповідатиме про Ірину Жиленко не менше, ніж відомі її рядки «…в строю не ходила ні дня/ і в хорі не вміла співати», які мені чи не найбільше резонують з іменем поетеси і якими спершу хотілося назвати ці роздуми-спогади про її свята і будні.

Людмила ТАРНАШИНСЬКА, доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, керівник наукового Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва

Джерело: day.kyiv.ua.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я