“Українська літературна газета”, ч. 10 (353), жовтень 2023
З МАЙБУТНЬОЇ КНИЖКИ
* * *
Господи, Боже, ніхто ж не проти,
живи собі, царствуй на небесі.
Там після бою хлопці з нашої роти
прийдуть до тебе. Всі чи не всі.
Але, коли на те твоя воля,
щоб ми не всі до Тебе прийшли,
пошли нам, Боже, водички живої,
ковток повітря пошли.
Витримає серце, якщо не броник,
і тільки гнів порве береги.
Сьогодні ми зірку в степу хоронимо,
пробач нас, зіронько, не вберегли
Я тут в бліндажі до Тебе молюся,
кому ж помолитися, як не тобі?
Там у Києві гетьман слизький, як мерлуза,
то винесу сам на своєму горбі.
Вітер останні страхи розвіє,
от тільки моторошно,
коли щораз,
діти, яких убила Росія,
перед світанком приходять до нас.
Ми без ротації довгі тижні,
довгі століття вогонь і бруд.
Ти заповів,
я люблю своїх ближніх,
тому я тут.
ОПІР КРОВІ
чорна грудка землі
біла душа молитви
річки блакитна душа
будинки в яких народжують
будинки в яких говорять із смертю
двері які чекають повернень
обличчя в якого старість
стягнула посічені щоки
личко яке цілують
немов для крила повітря
немов для зіниці світло
день без надвірної варти
осінь як шибка розбита
скло посипалось листя
ворог прийшов з болота
все що мене тримає
все що завжди і на цей раз
квітка посеред бою
опір моєї крові
втомлена Перемога
не ходить в кімнатних капцях
погук Слава Героям
опір моєї крові
* * *
перший кидав гранати я його прикривав
перший схопивсь на ноги мене пригорнула трава
я пам’ятаю той ранок болото хлюпала твань
ми тоді затрофеїли двох переляканих Вань
наша робота чудова славна робота була
руцькі “загадочні душі” видавили з села
з тим що кидав гранати я вже не перший рік
ми з ним одної крові обидва з одних доріг
в нас одна Альма-матер одна команда вперед
кожен метр діставався кров’ю
ми просунулись на кілометр
ми тоді закріпились і зараз на рубежі
я що тоді загинув і він що лишився живий
РІЗНИЦЯ РОКІВ
коли ти народжувалася
ластівки приносили в дзьобиках
білу пахучу глину
світ обіцяв бути гарним
коли ти народжувалася
ми розбивали кайлом
зашкарублий московський асфальт
виламували каміння
крушили бетон і тишу
визволяли з-під криги для тебе –
одне найдорожче слово –
Свобода
щоб поставити його поряд з твоїм іменем
КРАМАТОРСЬК
мати
вибирала весільні сукні
для дочок-близнючок
в салоні для молодят
в оточенні бісерних орхідей
10 фасонів розкішних весільних суконь
“Перлина” “Фантазія” “Мармелата”
в них кожна дівчина
відчує себе королевою
одягла на притихлих сестричок
білі весільні сукні
подвійні мережива бантики
підвіска з кулоном у вигляді серця
нареченими підуть на небо
там наших хлопців багато
* * *
– відвернутися спиною
ніби вчитуєшся
в назву невідомої вулиці
європейська або єврейська
немов переписуєш
розклад швидких поїздів
що повертаються
у твій зимовий окоп
холодна земля зате рідна
відвернутися від усіх щоб не побачили
колишні наївні очі
сліди зарубцьованих сподівань
на сполотнілім обличчі
зелену глину під нігтями –
світлинка з різницею в кілька місяців
і кілька століть
хіба-що залишити
під дверима смужечку світла
вірші написані на кисневій подушці
ДОВША ЗА ЄРУСАЛИМСЬКУ
на принишклій стіні
довшій за Єрусалимську
портрети дідів яких поморили Сибіром
світлини дітей
карточки у віночках
фотографії тих що під Крутами
на Донбасі
від обличчя і до обличчя
од свічки до свічки
не знаю
що мені з нею робити
з тією стіною?
заквітчати калиною
так не виросло стільки калини
прийти прихилити голову
помовчати біля кожного фотознімка? –
так потрібно три вічності
загорнути в конверт і послати до Бога
як посилають євреї записки
в шпаринках Стіни плачу? –
так не поміститься в жоднім конверті
СТИРАЧКА
в кишені загиблого
знайшли напівстерту гумку – чого вона там?
ну хай би знайшли
патрони фотографію схожу на нього
ножика сірники нашу війну
шматочок сну думав ним скористатися
в перерві між обстрілами
то все було б зрозуміло –
так ні
ластик стирачка
що він хотів нею стерти? місяць коли так світить
і зручно прицілюватися з того боку?
постаріле осіннє світло остогидлі дощі
жменьку тоненьких літер і навіть оці слова –
а давай любитися й писати вірші
а ще краще просто любитися
він встав зачинити двері
і це теж необхідно стерти
про зачинені двері
та він просто герой якщо захотів
так багато стерти щоб стати сильнішим!
на хресті й написали що він герой
ВСУПЕРЕЧ
всупереч Мотрі Тихонівні вчительці молодших класів
я намалював коника з дощиком в нашорошенім вусі
і це вже не лізло ні в які ворота
не може такого бути щоб в коника в вусі
шумів прохолодний дощик шепталося листя трава
навіть якщо той коник про це тільки й думає
знемагаючи в полі від спеки
всупереч Тетяні Іванівні учительці з астрономії
я виліз на дах і виявив нову планету
яка не повинна була існувати
я приніс ту планету в школу
поклав на парту здивованій дівчинці
дивися а ти не вірила
казала оптична ілюзія
всупереч здоровому глузду і не знаю кому
я позривав наліпки наклейки штрих-коди
з одягу з пляшок
фарфорового Титаніка
я відкинув сприймання світу за етикеткою
не повірив що небо
синє а море чорне
всупереч милим сусідам які розмовляли тихенько
я купив гучномовець завбільшки з добре відро
кричав до німої рибини
що не треба мовчати як риба
волав до кожних дверей
до свого письмового столу
що небо й саме не знає
яким воно буде через хвилину
всупереч довідки про відсутність різниці
я позрізав замки на кожному слові
на рідній абетці
схованій глибоко в серці
немов в тайничку на горищі
заборонені вірші
ось так і живу
наперекір горбочку землі
на тісненькому цвинтарі
і дуже тебе люблю
і так само любитиму
там
де всупереч всякому матеріалізму
зникає тяжіння землі
і починається небо
* * *
я той чоловік що квапиться в рідний будинок
я кінь напівдикий боки чорно масні спітнілі
я смак тютюну струминка щемливого диму
я прихисток твій острівець у жіночому тілі
я впертий вар’ят стручок молодої квасолі
я спалена лампа олія на денечку склянка
я жовтий котисько на ґанку липневому сонці
я лиш парасолька з тоненької шкіри козлятка
я око повіка порізане вухо Ван Гога
я втомлена спека Єгипет над цинковим дахом
я глиняний глечик ранкова холодна волога
я знову трава перемішана з послідом птахів
я крем’яшок кисню застряг у простудженім горлі
я все і нічого без тебе як ніч серед степу
я в темній кімнаті а може в траншеї в окопі
одне тільки прошу пусти мою руку до себе
ТИША НАПЕРЕДОДНІ
важкий пудовий замок
на горлечку
сонної пташки
ні звуку ні писку
відстань до їхніх окопів
коротша за слово “пора”
ми не спіткнемось об страх
об тремтячі слова дружини
“бережи себе рідний”
нас не зламає
ця тепла поблажлива ніч
з поправкою на багнюку
мусим подбати
про своєчасне наповнення
їхніх чорних пакетів
* * *
мамо
я незабаром прийду
ось тільки з’їжджу у супермаркет
і більше мені немає чого тут робити
що мені треба купити?
яблуко на дорогу
шматочок сухого неба
(поки воно іще наді мною)
кілька хвилин дитячої пам’яті
гостинця для ангеляток
вони приставатимуть
що я приніс
мамо
а що я тобі принесу
з цього боку жовтої глини?
пісню про хліб і воду
тінь вечірньої чаплі
фотографію жінки
яку ти не встигла побачити
а так хотіла щоб я не лишався самотнім
ну а все інше що тут
віра надія вдячність
просто реклама
перед народженням
МАРКО З КАТРЕЮ
Приходив Марко до Катрі вдовиці
сяде було в порозі дивиться невідь-куди
а вона йому все святі притчі переповідала
як ступав Іісус по воді вчив милосердя
як Його розпинали
а слухає Марко слухає
а сам подумує грішним ділом —
не піде вона за мене а як і піде
то не житиме а як житиме
то що то за життя буде? мука одна —
хіба вони пара?
в неї очі – небесні ворота
постоє Марко навпроти потопчеться
запустить у чуб усю свою п’ятірню
та й віддасть на добраніч
а то заглянув надвечір а Катря бідкує
хліба чогось не купила діти голодні
то Марко вийняв свій
доклав дві рибини
посідали усі на траві
і він поламав той хліб
і їли вони і наситились а з кусків позосталих
назбирали дванадцять ковшів пташкам на вечерю
ти – Катря йому говорить —
стількох одним хлібом нагодував! —
а очі у неї – небесні ворота
POLINEZIYA
поля учнівського зошита
переходить не можна
тоненька червона межа за якою
голосу мого не почути
з останньої парти
звабливі краєчки зошита –
річка що вперше взялася кригою
урвисько що обвалюється
темне горище
з горщиками таємниць
10 учительок 20 директорів школи
30 равликів які обліпили двері –
і всі в один голос
не можна!
…сплутав будинки й роки
з вирваного аркушика
складаю повітряний літачок
полетимо в Polineziуu
* * *
десь між північчю і півднем
в білих яблуках туману
і в країні Евріпіда
і в пустелі Тамерлана
я і ти
і в розмові лампи з листям
і в церковці з передмістя
і як раптом завітає
той старенький з Польщі місяць
в кожнім небі і країні
в кожній зірці над очима
в кожнім сні
сніжинці срібній
як стече вода качина
я і ти
де на двох вітри зелені
на дорозі і на площі
і як скаже do widzenia
заблукалий місяць з Польщі
я і ти
РЕБЕРНА
у львівській реберні
в приглушенім гаморі любителів смаженини
поет читає пристрасні вірші
руденькій кобіті
з татушкою синіх блаваток на передпліччі
поет він ще той
старого шляхетського роду
предки його були нотарями і суддями
вечеряли з срібних полумисків
супроводжували королів до Версалю і Києва
а цей
супроводжує сині блаватки з передпліччя до спини
вечеряє з дерев’яної дошки
і дивиться дивиться в раптовому остовпінні
як безтурботна кобіта
облизує пальчики
(в реберні немає столового срібла
м’ясо їдять руками)
у львівській реберні
можна задуматись і посміятися над москалями
запити свою нерозважливу вдачу
підсоленим пивом
і з першої рими
закохатись в кобіту
в провокаційних лосинах
і вже після всього
після її веселого “buy-buy”
здійснити навколосвітню подорож
довкола реберні
* * *
вранці і ввечері з гарнізону
солдатські задихані кроки
все далі
до горизонту
команди на схід і захід
лякають
безсонних птахів
і навздогін за птахами
летять
пелехаті айстри
в щорічну свою Австралію
блукають моїм волоссям
пальці твої астральні
і ці небеса навшпиньках
з розгойданого озону
під ними моя шинелька
осінь демісезонна
ЦИГАНСЬКІ ЛАМПИ
Їхали селом цигани
І міняли на ганчір’я
Мідні лампи з ланцюгами,
Кожна – зірка повечірня.
І тоді, коли панове
За свою вечерю сіли,
Теплі вогники бубнові
Їм до хліба засвітили.
І ходили до корови,
Молоко несли в цеберці,
Не селянки – а трефові
Дами з тайною на серці.
Тільки чому це на ґанок
Так посипалося листя?
Задурманили циганки,
Вкрали літо із обійстя.
Ось така химерна плата,
Тільки вітер вслід голосить.
А тобі циганська лампа
Білу ручку позолотить.
МУЖНІСТЬ
…ще кілька хвилин
ранкової тиші з дружиною
в сонному ліжку
перед цим нетерплячим днем
що чекає тебе за парканом
пантрує немов свого найдорожчого
з відхиленої фіранки
пагорба навпроти вікна
бензоколонки на житомирській трасі
камери стеження
яка не боїться дощу і незамінна в “дружніх” стосунках
цей настирливий день
з хронічним своїм завзяттям
стягує з тебе ласкаву ковдру
нагадує про твої необачні обіцянки
зобов’язання
землетруси цунамі
і врешті
виштовхує на вулицю де
голоси у супроводі автобусних інструментів
астматичні топольки уламки білого сонця
оцифровані чоловіки
пелеринки ілюзій
чиясь візитівка що полетіла за вітром
але ж
ти маєш звитягу
ти мужній
перевернеш піщаний годинник
знову почнеш спочатку
ТЕ САМЕ
спогади –
шпиляста дзвіничка
що визирає з розлитої річки
повені
від краю до краю
при антикварному місяці
на чорноті
зморшкуватій тремтячій воді
раптом побачиш
смішний поцілунок дівчинки з восьмого класу
копичку духмяного сіна з гострим вершечком
перетягнуту перевеслом
обкладену гіллям –
свою потаємну церковку
з наших імен і стебел люцерни
не вся ще пішла під воду
за голосом
за мовчанням
сьома важкими печатками
над затонулим серцем
своєї молодості
це те саме
що просити пробачення подумки
якого ніхто не почує
* * *
почекай мене дівчино
поки я постираю цифри
на пожовтілому циферблаті
поки причалять на пристань
голубі корабели з цитринами
і хлоп’ячим вітром з Цейлону
доки взуватиму
дерев’яні свої черевики
видовбані з уламків судна
розбитого об каміння
доки стоятиму
на безкінечнім пероні
лежатиму цурпалком в чужій траві
ітиму в когорті центуріонів
з таблеткою цитрамону
від власного мозку
ЗГАРИЩА СНІГУ
птахи відірвані вітром од гілки
крик за рікою
і щось дороге біля серця
сни у яких натикався щораз на годинники
мало часу зостається
степу мого полинові пасати
ці вітрюгани
на Знам’янку
на Табурище
скільки казав що треба про це написати
тільки про це ти й пишеш
НАЙД
Найд – ім’я мого померлого собаки
В сузір’ї Гончих Псів біжить мій жовтий пес,
Зірвався з ланцюга, коли ніхто не бачив.
І тінь його мигтить над урвиськом небес,
І тенькає душа загублена собача.
Здригається Змії кружало вогняне,
І схибнутий Стрілець підкрався з арбалетом.
Але мій пес біжить, і хто наздожене
Його розкішний хвіст, простертий над Тибетом?
І котиться клубок собачих голосів,
І десь мій пес харчить, він там, він їхній родич.
Нашийника позбувсь, і в зграї Гончих Псів
Свободу вполював, свою останню здобич.
Космічна пилюга влягається руда,
І мій відважний пес вже недосяжний оку.
А я покличу: – Найд! – і щось він пригада,
Оглянеться й лизне холодну зірку в щоку.
* * *
Дощами настрашені айстри,
гастролі північних вітрів.
Летять антресолі астральні,
подвір’я летять угорі.
І сходять з балконів блаватних,
і світяться зором ясним
твоїх вечорів полонянки,
панянки з “хрущовок” тісних.
І в кожної сукня вельможна,
і власна своя Мажино.
І ніжні гріхи перемножимо,
до церкви доживемо.
І лагідна церква осіння
усіх повінчає нараз
на свіжій соломі, на сіні,
на вістрі настрашених айстр.
І знову летять антресолі
з густої вчорашньої мли…
І нащо були парасолі,
якщо у нас крила росли?
Я ГОВОРИВ
я говорив
до каміння
сухої очеретинки
пташки чорненького павучка
мого неслухняного пса
до кожної живої душі
і так само до самогубців
повішених між поверхами
до кожної підворітні
відчинених вітром дверей і дверей
що зачинялися переді мною
говорив
до кожного з вас
але й до власного серця
схожого на етнографічний музей в Пирогові
(глечики рушники відлуння забутих пісень)
до кожної стрілки годинника
аби вона пішла проти себе
шкільного учителя
законів Ньютона
я зруйнував декорації
і не повірив у нашу смерть
я позривав одежі з вогню
я зламав стіни
заради коханої
ім’я якої
Свобода
бачили б ви яка вона гола!
я бинтував слова
розбиті московським паралічем
я відмовився від плісняви їхніх убогих небес
від мовчання мільйонів і власного цвинтаря
і відійшов од прірви
гулкої
як п’яна Переяславська Рада
ось так і скажу
коли прийде мій час
переселятися з одного готелю в інший
на зворотну сторону Місяця
де вже ніхто не побачить мене й не почує
хоч я знаю – Місяць живий
я вмів писати вірші
я думав що вмію писати вірші
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
